Голодомор, - люди мають знати, хто проти пам”яті та визнання
11/18/2006 | Віктор Уколов
Голодомор, - люди мають знати, хто проти пам”яті та визнання
У селах на півдні Київщини до сьогодні залишився на перший погляд дивний звичай – коли гості встануть з-за столу ніколи не прибирати тарілки з недоїдками. Їх лише накривають хустиною. Навіть якщо люди встали з-за столу, вони завжди можуть підійти і доїсти, те чим їх пригощали.
А на українському Поліссі вважається нечемним недоїдати те, що тобі подали. Особливо хліб. Кажуть будуть снитися голодні старці.
Той вбивчий голод, який винищив мільйони у 30 роки і досі відчувають живі нащадки. Ми все ще голодні. На рівні підсвідомості, набутих звичаїв, переказів. Страшно їхати по селах Полтавщини і бачити на кожному подвір’ї поржавілі хрести на могилах тих, хто загинув тоді. Кого опухлі з голоду напівживі не мали сили донести навіть до кладовища.
Голодомор в Україні призвів до винищення корінної нації і навіки змінив етнічний склад українських земель. Матеріали перепису 1937 року сухо, без емоцій відзначають, що всупереч природному приросту населення, кількість етнічних українців в СРСР скоротилася від 31 мільйону 194 976 осіб до 26 мільйонів 421 212.
Навіть під час другої світової війни українці зазнали менших втрат, ніж тоді. У порівнянні з 1926 роком, у 1937-ому залишилось жити лише 84,7% українців. У той час, як кількість росіян у СРСР збільшилася на 20%.
В багатьох країнах світу, те, що голод 33 року був спрямований проти українців доведення вже не потребує. Закриті раніше документи НКВС розповідають, як по кордону Української РСР стояли внутрішні війська щоб відловлювати збожеволілих від голоду втікачів і спрямовувати назад до районів вимирання. Завдяки такій політиці у сусідніх з Україною областях Білорусії та Росії голоду не було взагалі.
Директива Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 року до ГПУ прямо наказувала - тих, хто пробрався з території помираючої від голоду України виявляти, арештовувати, і після розслідування контрреволюційної діяльності, відправляти „в місця попереднього проживання”.
Характерно, що окрім України війська оточили лише етнічні українські райони Кубані, де страшною голодною смертю загинули десятки тисяч людей. Збіжжя було вилучене і на Поволжі, де до війни також було чимало українських козацьких станиць.
Ці та інші факти переконали парламенти 10 країн світу визнати голодомор 30 років геноцидом проти українського народу.
Дослідникам тих часів відомі слова тодішнього керівника Харківської ОГПУ, який заявив, що в результаті голоду на Україні „етнічний матеріал буде змінено”. Італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго писав тоді послу Італії у Москву: „Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому ніхто більше не говоритиме про Україну або про український народ чи про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням”.
Але на щастя навіть мученицька смерть кількох мільйонів українців не дозволила у повній мірі втілити режиму Сталіна його задуми у життя і винищити увесь український народ. Наразі ми живемо в країні, де українці не вимерли, все ще складають більшість і разом з чисельною російською громадою та іншими національностями утворюють єдність – український народ.
Однак, останні політичні заяви міністра закордонних справ Росії пана Сергея Лаврова, які перегукуються з висловлюваннями спікера українського парламенту Олександра Мороза, знову роз’ятрюють старі незагоєні рани і можуть принести реальну шкоду міжнаціональному миру в Україні.
Адже незважаючи на те, що голодомор цілком свідомо був спрямований проти українців, а території з вимерлим населенням штучно заселені росіянами, треба визнати, що хоч і був народ-жертва, все ж таки не було народу-ката.
Якщо голодомор і задумували грузин Йосип Сталін (Джугашвілі) та росіянин Павєл Постишев, то на місцях його організовували етнічні українці, які виконували план хлібозаготовок. Свідки тих злочинів згадують, як потерпаючі від голоду райони особисто об’їздили українець-нарком Микола Скрипник та український єврей Лазар Каганович, вимагаючи активніше забирати хліб у людей.
Злочинними були не народи, а політична система, яка спонукала людей до таких дій, та ще конкретні виконавці злочинів, нащадки яких навряд чи можуть відповідати за дії своїх дідів.
Тому заява Сергея Лаврова про так званий „голодомор” є не просто нелюдською – це політичний ляпас не тільки всім етнічним українцям, але ще й і всьому російському народу. Адже міністр закордонних справ РФ, за своїм статусом говорить від імені народу, якого до сьогодні ніхто не називав катом. Беручи поняття голодомор під сумнів і у лапки, Лавров мимоволі викликає хибні уявлення, що нібито злочин проти українців здійснили виключно росіяни.
З іншого боку заява соціаліста Олександра Мороза ще раз засвідчила, що у душі він почуває себе носієм, аж ніяк не європейських соціалістичних традицій, а похмурої кривавої спадщини НКВД-КПРС. „Трагедія була, але вона не може бути темою для спекуляцій”, - не змигнувши оком заявив він на зустрічі з Сергеем Лавровим, поставивши під сумнів історичні факти і саму народну пам’ять.
У рідному містечку Кагановичі перші, тепер Поліське на Київщині, українці і євреї, самі ледь живі від голоду, віддавали останні харчі тим, хто рвався втекти з України на близький білоруський кордон. Ні місцеве походження Лазаря Мойсеєвича, ні національність, - його землякам їжі не додавали. Не оминув голод і рідний для Миколи Скрипника Донбас.
У ряді європейських країн заперечення голокосту євреїв вважається кримінальним злочином і переслідується по закону. В Україні до сьогоднішнього дня Верховна Рада не визнала голодомор етнічною чисткою і геноцидом проти українського народу. Причому заважають не росіяни, не українці або євреї – на перешкоді духовні та політичні нащадки тих, хто знищував свій народ у 30-ті роки.
У селах на півдні Київщини до сьогодні залишився на перший погляд дивний звичай – коли гості встануть з-за столу ніколи не прибирати тарілки з недоїдками. Їх лише накривають хустиною. Навіть якщо люди встали з-за столу, вони завжди можуть підійти і доїсти, те чим їх пригощали.
А на українському Поліссі вважається нечемним недоїдати те, що тобі подали. Особливо хліб. Кажуть будуть снитися голодні старці.
Той вбивчий голод, який винищив мільйони у 30 роки і досі відчувають живі нащадки. Ми все ще голодні. На рівні підсвідомості, набутих звичаїв, переказів. Страшно їхати по селах Полтавщини і бачити на кожному подвір’ї поржавілі хрести на могилах тих, хто загинув тоді. Кого опухлі з голоду напівживі не мали сили донести навіть до кладовища.
Голодомор в Україні призвів до винищення корінної нації і навіки змінив етнічний склад українських земель. Матеріали перепису 1937 року сухо, без емоцій відзначають, що всупереч природному приросту населення, кількість етнічних українців в СРСР скоротилася від 31 мільйону 194 976 осіб до 26 мільйонів 421 212.
Навіть під час другої світової війни українці зазнали менших втрат, ніж тоді. У порівнянні з 1926 роком, у 1937-ому залишилось жити лише 84,7% українців. У той час, як кількість росіян у СРСР збільшилася на 20%.
В багатьох країнах світу, те, що голод 33 року був спрямований проти українців доведення вже не потребує. Закриті раніше документи НКВС розповідають, як по кордону Української РСР стояли внутрішні війська щоб відловлювати збожеволілих від голоду втікачів і спрямовувати назад до районів вимирання. Завдяки такій політиці у сусідніх з Україною областях Білорусії та Росії голоду не було взагалі.
Директива Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 року до ГПУ прямо наказувала - тих, хто пробрався з території помираючої від голоду України виявляти, арештовувати, і після розслідування контрреволюційної діяльності, відправляти „в місця попереднього проживання”.
Характерно, що окрім України війська оточили лише етнічні українські райони Кубані, де страшною голодною смертю загинули десятки тисяч людей. Збіжжя було вилучене і на Поволжі, де до війни також було чимало українських козацьких станиць.
Ці та інші факти переконали парламенти 10 країн світу визнати голодомор 30 років геноцидом проти українського народу.
Дослідникам тих часів відомі слова тодішнього керівника Харківської ОГПУ, який заявив, що в результаті голоду на Україні „етнічний матеріал буде змінено”. Італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго писав тоді послу Італії у Москву: „Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому ніхто більше не говоритиме про Україну або про український народ чи про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням”.
Але на щастя навіть мученицька смерть кількох мільйонів українців не дозволила у повній мірі втілити режиму Сталіна його задуми у життя і винищити увесь український народ. Наразі ми живемо в країні, де українці не вимерли, все ще складають більшість і разом з чисельною російською громадою та іншими національностями утворюють єдність – український народ.
Однак, останні політичні заяви міністра закордонних справ Росії пана Сергея Лаврова, які перегукуються з висловлюваннями спікера українського парламенту Олександра Мороза, знову роз’ятрюють старі незагоєні рани і можуть принести реальну шкоду міжнаціональному миру в Україні.
Адже незважаючи на те, що голодомор цілком свідомо був спрямований проти українців, а території з вимерлим населенням штучно заселені росіянами, треба визнати, що хоч і був народ-жертва, все ж таки не було народу-ката.
Якщо голодомор і задумували грузин Йосип Сталін (Джугашвілі) та росіянин Павєл Постишев, то на місцях його організовували етнічні українці, які виконували план хлібозаготовок. Свідки тих злочинів згадують, як потерпаючі від голоду райони особисто об’їздили українець-нарком Микола Скрипник та український єврей Лазар Каганович, вимагаючи активніше забирати хліб у людей.
Злочинними були не народи, а політична система, яка спонукала людей до таких дій, та ще конкретні виконавці злочинів, нащадки яких навряд чи можуть відповідати за дії своїх дідів.
Тому заява Сергея Лаврова про так званий „голодомор” є не просто нелюдською – це політичний ляпас не тільки всім етнічним українцям, але ще й і всьому російському народу. Адже міністр закордонних справ РФ, за своїм статусом говорить від імені народу, якого до сьогодні ніхто не називав катом. Беручи поняття голодомор під сумнів і у лапки, Лавров мимоволі викликає хибні уявлення, що нібито злочин проти українців здійснили виключно росіяни.
З іншого боку заява соціаліста Олександра Мороза ще раз засвідчила, що у душі він почуває себе носієм, аж ніяк не європейських соціалістичних традицій, а похмурої кривавої спадщини НКВД-КПРС. „Трагедія була, але вона не може бути темою для спекуляцій”, - не змигнувши оком заявив він на зустрічі з Сергеем Лавровим, поставивши під сумнів історичні факти і саму народну пам’ять.
У рідному містечку Кагановичі перші, тепер Поліське на Київщині, українці і євреї, самі ледь живі від голоду, віддавали останні харчі тим, хто рвався втекти з України на близький білоруський кордон. Ні місцеве походження Лазаря Мойсеєвича, ні національність, - його землякам їжі не додавали. Не оминув голод і рідний для Миколи Скрипника Донбас.
У ряді європейських країн заперечення голокосту євреїв вважається кримінальним злочином і переслідується по закону. В Україні до сьогоднішнього дня Верховна Рада не визнала голодомор етнічною чисткою і геноцидом проти українського народу. Причому заважають не росіяни, не українці або євреї – на перешкоді духовні та політичні нащадки тих, хто знищував свій народ у 30-ті роки.
Відповіді
2006.11.18 | Пані
Сайт "Оглядач" - проти
Ні магу малчать!!! Вікторе, ви пишаєтеся партійною пресою???http://oglyadach.com/news/2006/11/17/122840.htm
Закон про голодомор – спроба фальсифікувати історію
Юрій ГЛУХОВ
А може Віктору Ющенку підкажуть ще й про багаторічний геноцид українського народу за монголо-татарського ярма чи негуманну поведінку хазарів і половців під час їх набігів на Київську Русь?
Президент Виктор Ющенко направил в Верховную Раду законопроект о голодоморе 1932-1933 годов в Украине. Этот факт уже сам по себе, а тем более, если парламент поддержит инициативу главы державы и проголосует за данный закон, станет свидетельством беспрецедентного явления – использования властных рычагов для конъюнктурного политического толкования страниц истории.
Мечта Ющенко
О сущности законопроекта о голодоморе, который определен президентом как неотложный для внеочередного рассмотрения, можно судить из комментариев пресс-службы главы государства. «Принятие указанного закона имеет чрезвычайно важное общественно-политическое и морально-политическое значение, особенно накануне 75-й годовщины Голодомора 1932 - 1933 годов, будет содействовать восстановлению исторической справедливости, глубокому осознанию гражданами причин и последствий геноцида украинского народа…» - отметили в пресс-службе.
Впрочем, Ющенко и сам неоднократно за период своего президентства высказывался в подобном духе. 25 ноября 2005 года на церемонии открытия выставки «Розгойдані дзвони пам’яті», посвященной жертвам голодоморов и политических репрессий в Украине, Президент заявил, что голодоморы остаются крупнейшей национальной трагедией, пережитой Украиной. В них погибли около 15 миллионов украинцев, то есть больше, чем во время Второй мировой войны. Он также отметил, что до сих пор в теме голодомора остается много нераскрытых страниц, которые нужно изучать. И подчеркнул, что не только Украина, но и весь мир должен помнить об этой трагедии, чтобы не допустить ее повторения.
Принятие Верховной Радой Украины закона о голодоморе и должно стать, по мнению Ющенко, финальным аккордом в исторической и политической оценках тех трагических событий. В связи с такой перспективой украинская общественность вправе поставить несколько принципиальных вопросов и получить на них, в первую очередь, для себя же, исчерпывающие ответы.
Во-первых, как далеко нынешняя украинская власть – в данном случае в лице президента и поддерживающих его определенных политических сил – намерена зануриваться в украинскую историю для интерпретации каких-то ее страниц в свете сегодняшних внутренне- и внешне- политических интересов? Ограничится лишь периодом пребывания Украины в составе СССР? Или следующим этапом сделается политическая оценка притеснений украинцев правителями Российской Империи и Речи Посполитой? А может быть, Виктору Ющенко подскажут еще и о многолетнем геноциде украинского народа при монголо-татарском иге или негуманном поведении хазаров и половцев во время их набегов на Киевскую Русь?
Во-вторых, насколько отвечают исторической действительности сведения об украинских голодоморах ХХ века, представляемые президентом (а также некоторыми политиками) общественности и изложенные теперь в законопроекте?
Голод или голодомор?
Ответ на второй вопрос будет неприятным для Виктора Ющенко. Не очень сложно доказать, что аргументы, приводимые президентом, не соответствуют реалиям. А поскольку теме голодомора активно придается политическая окраска, то логически напрашивается предположение, что исторические факты искажаются умышленно – именно с политической целью.
Начнем с масштабов голодомора. Ющенко утверждает, что во время голодоморов погибло 15 млн. украинцев. В этом посыле сразу две неправды. Если президент говорит о голодоморе во множественном числе, то он может иметь в виду кроме трагедии1932-1933 годов еще и периоды 1921-1923 и 1946-1947 годов.
Итак, 1921-1923 годы. Что известно историкам о голоде в эти времена? «Голод 1921-1923 годов вызвала большая засуха и усугубила хозяйственная разруха как последствие семилетней войны», - пишет авторитетный украинский историк Станислав Кульчинский в статье «Демографические потери Украины в XX веке» («Зеркало недели», 2-8 октября 2004 года). «Военная разруха и последствия военного коммунизма были усугублены двумя годами засухи, и к началу 1920-х гг. Поволжье, Урал, Крым, Украина и Армения были охвачены массовым голодом», - констатирует российский историк Ю. Хмелевская.
О вероятных количественных потерях в Украине читаем у Кульчинского: «Распространяя оценку наркомздоровья республики на весь массив пострадавших земель, мы не выйдем за пределы 300-350 тысяч смертей от голода».
Как видим, голод охватил тогда значительные территории, в том числе Украину. Причины весьма объективные – военная разруха и засуха. Количество умерших относительно всего населения не слишком значительны. Поэтому употреблять термин «голодомор» в этом случае неуместно.
Еще более странно слышать о «голодоморе» относительно послевоенных 1946-1947 годов. Что тогда происходило на территории СССР и, в частности, в Украине? «Нужно принять во внимание, что этот голод, подобно голоду 1921-1923 годов, был вызван ужасной засухой, последствия которой наложились на трудности послевоенной разрухи», - сообщает опять же историк Кульчинский. И резюмирует: «Количество жертв голода 1946-1947 годов измеряется десятками, а не сотнями тысяч, и тем более не миллионами».
Хотя в учебнике по истории Украины под авторством Н. Черкашиной звучит и несколько иной вывод – «сотни тысяч колхозников умерли от голода зимой 1946-1947 гг.», но такое отличие нельзя считать существенным.
Следовательно, в 1921-1923 и в 1946-1947 годы масштабных «голодоморов» в Украине не было. А цифра в 15 миллионов погибших от голода украинцев, названная Виктором Ющенко, относится к голоду во время 1932-1933 годов. И в этом показателе – вторая неправда от президента.
Продолжение следует. Во второй части статьи:
Правда о количестве погибших украинцев; голод 1932 года уничтожил в Украине 144 тыс. человек;
откуда Ющенко «взял» 15 миллионов украинцев, погибших от «голодоморов»;
в 1927 г. доля украинцев среди членов КП(б)У достигла 52%;
идея Ющенко провозгласить геноцид украинского народа в 1993 году - не состоятельна
2006.11.18 | Віктор Уколов
Сайт належить Медведеву і Бродському, а не БЮТ
Однак Ви праві - я надішлю Олегу свою статтю і попрошу надрукувати також.2006.11.18 | Пані
Я знаю, кому належить
І я в глибокому шоці від тої публікації...2006.11.18 | сябр
Re: Я знаю, кому належить
давайте порадимося: чи є способи забезпечити шок не нам з вами а хоча б виродку (не можу підібрати іншого слова) Глухову (якщо вже не власникам сайту)? А може є сенс у інтернет-кампанії за визнання голодомору геноцидом, аналогічна кампанії за визнання УПА? завжди готовий приєднатися.