11/18/2006 | vmo1

На київського журналіста Андрія Марусова подано близько сорока судових позовів. Атака почалася у вересні, тож за винятком вихідних – щодня по позову
А якщо взяти до уваги, що разом із Марусовим ще семи позовам піддано журналіста Андрія Святогора й газету "День", то графік судових скарг ущільнюється.

Таку фантастичну судову активність проявили дві організації та двоє їхніх працівників. Причина в тому, що журналіст насмілився критикувати всіх чотирьох.

Звичайно ж, цей позовний вал можна було б об’єднати в одну скаргу і вирішити справу в порівняно короткий термін, не завантажуючи такою кількістю справ суд, який і без того перевантажений. Але в такому випадку журналіст Марусов мав би залучити до справи лише одного адвоката і відвідував би суд лише раз на тиждень, а, може, й на місяць.

Але ж це було б не життя, а мед.

І навіть якби Марусов програв справу, він би оплатив судові витрати лише один раз. Але якщо з сорока справ він програє тільки десять, то в яку суму це йому вскочить? За послуги адвоката також треба платити. За послуги сорока адвокатів – у сорок разів більше. Ну, нехай не сорока, а лише двадцяти.

Навіть десяти...

У Києві працює міжнародна організація IREX, яка займається захистом прав журналістів. Але для такого сорокаголового судового процесу однієї організації замало, хіба що це Організація Об’єднаних Націй.

Тож відповідач, на якого подано сорок позовів, має полишити всі свої справи, продати квартиру і жити в наметі поруч із судом, куди треба буде ходити щодня.

Коли на початку судового розгляду сорока справ адвокат Андрія Марусова Віра Крат висловила клопотання про об’єднання позовів, позивачі рішуче запротестували. Ні, сказали вони. Кожен позов розглядати окремо.

Це один з новітніх методів затикання рота журналістам. Метод майже бездоганний, оскільки майже законний. Чому „майже”? А тому, що закон не завжди є дишлом, і уважно стежити за відокремленням гужового транспорту від норм права мали б колеги Марусова по журналістському цеху.

Цього поки що не відбувається.

Відважно кидається на захист свободи слова голова Спілки журналістів України Ігор Лубченко. За порівняно короткий термін він скликав дві прес-конференції, присвячені саме цьому питанню, без вирішення якого нема демократії.

До Спілки прийшли журналісти. На першу зустріч – багато. На другу – мало. Хтось щось знімав на телекамеру. Хтось щось нотував у блокнот. В ефір чи друком не вийшло майже нічого.

Зрозуміло, чому. Головні редактори, директори програм ТБ бояться влади, бо інколи вони від неї залежать матеріально, а інколи морально, тож і не мають сил з нею боротися.

А рядові журналісти, йдучи на прес-конференцію до Лубченка або на суд, який мусить розглядати безглузді і юридично неграмотні позови до колеги, здебільшого добре знають, що нічого не надрукують і в ефір не дадуть. Їх відрядили для форми. Аби сказати, що ми ж, мовляв, хотіли дати громадськості об’єктивну інформацію, але матеріал вийшов нецікавим.

Вибачте.

Тоді чому ж мовчить рядовий журналіст? Чому він слухняно ганьбить свою корпоративну честь?

А тому, що він бідний. А сім’ю треба годувати. І квартплата зростає втричі. А гонорари не зростають. І якщо він грюкне кулаком по столу начальства і кине йому в обличчя гнівний глагол та заяву про звільнення, куди він піде?

Але в новій, демократичній Україні є ще й судова влада. Чи здатна вона захистити державу від людей, які закон вважають все ж таки дишлом? Це питання...

Володимир ЗАМАНСЬКИЙ, спеціально для "КИЯН"





http://kiyany.obozrevatel.com/news/2006/11/17/25049.htm