11/20/2006 | Брати Капранови

На вулиці брудно. Жовтогаряче листя, втоптане у перший сніг, перетворюється на гидку кашу.

Брудно на душі. Прочитавши газету, хочеться вимити руки, посидівши в інтернеті – прийняти душ. Перегляд телевізора останнім часом все більше нагадує дайвінг у вигрібній ямі.

Мудрі інструктори-аналітики захоплено коментують колір та консистенцію отого всього, пояснюють, куди і чому воно попливло, та авторитетно передрікають – зараз із самих глибин підніметься отаке і отаке.

Їм добре – вони можуть цим дихати без аквалангу. А нам навіть через телевізійне скло смердить.

Перемикаєш іншу програму, перегортаєш сторінку газети – а там газ. І знову немає чим дихати. Навіть по радіо – газ, хоч це і суперечить законам фізики.

Пам'ятаємо, 1998-го року ми повернулися в Україну і були вражені тим, що кожен киянин на пам'ять знав частоту генерації електроенергії, і не тільки поточну, але й критичну, після якої – амба.

Сьогодні в метро вам охоче розкажуть про граничну ціну енергоносіїв для вітчизняного експорту. Немовби це самі експортери їдуть у вагоні до станції "Хрещатик".

А для відпочинку – пісні, танці і розмови з "зірками", "шуткі юмора", та конкурс "Міс Освенцим, ой, пробачте, Європа 2006" – щось середнє між репортажем з концтаборів та дефіле на об'їзній.

Вам подобається таке життя?

Нам – ні. І тому ми спробували розібратися у ситуації та знайти своє місце у цьому світі. Таке, щоб не дуже смерділо.

Отже почнемо з політики. Це справа брудна – переконують нас звідусіль. Можемо погодитися. Але політики – не єдина брудна професія.

Нашим сусідою у далекому дитинстві був дядя Толя-Унітаз. За фахом – асенізатор, за покликанням – теж. Але він завжди перевдягався у чисте, коли не на роботі, і ретельно мив руки. Мабуть, тому, що був людиною простою і неосвіченою.

А от освічені політики роблять інакше – самі копирсаючись у лайні, вони переконують нас із вами, що саме з нього створений весь світ. Моралі не існує, слово нічого не означає, порядність давно застаріла.

Спеціально навчені люди – політологи – навіть мову спеціальну вигадали. Замість "брехня" говорять "ПіАр", замість "покидьок" – "перспективний політик", а зрада у них називається "гнучкістю".

Перемагає той, хто всіх обдурить, тому найбільш безчесна людина має бути отаманом – спікером, міністром, прем'єром.

Ми з вами таким чином не маємо шансів на політичну кар'єру, а значить – приречені бути другим сортом. І все це тільки з однієї причини – ми не покидьки.

Ми наївно вважаємо, що добро все-таки відрізняється від зла, і тому носимо презирливе прізвисько "електорат".

Максимум, на який може претендувати електорат – проголосувати на виборах. За кого? Не смішіть. За "перспективного політика", хіба вам погано пояснили?

Тут тон задають нові багатії, по-французьки – нувориші. В свою чергу вони поділяються на дві категорії – нуворишки та нуворюги. Останні ближчі до політики, перші – дальші. Але тих та інших об'єднує переконання – існує універсальне мірило для речей.

Бабло, воно ж лаве, воно ж сармак, воно ж капуста, воно ж башлі… Башлі в руки – будуть звуки. Нема лаве – нема коханнє. Якщо ти такий розумний – де твої гроші? Сиди і не гавкай.

Для нуворюг ми – другий сорт, тому що у нас немає бабок. Для політиків – другий сорт, тому що у нас є совість.

Невже ми й справді другий сорт?

Давайте одразу визначимося, хто такі "ми", щоб не плутатися. "Ми" – це ми з вами. Люди, які виробляють думки. Записують або просто обговорюють, слухають, додають, заперечують – головне, працюють з думками.

Можна було б назвати нас інтелігенцією, якби цей термін не був таким заяложеним.

Ми вміємо й любимо читати, а пишемо майже без помилок.

Ми завжди намагаємося думати своєю головою і вміємо переконувати друзів та знайомих.

Ми – меншість у суспільстві, та сама, про яку зневажливо відгукуються лідери сучасної політичної думки.

Нас дійсно мало, і так було завжди, але чи можна обійтися без нас?

От про це, власне, і поміркуємо.

Чи може існувати суспільство без політики? Ні. Так само, як місто без асенізаторів. Просто ті й інші повинні знати своє місце.

Чи може існувати світ без економіки? Ні. Але чуючи чергового разу, що гроші – всьому голова, і все у світі можна купити, ми одразу зі співрозмовником погоджуємося. Правильно!

Ти вважаєш, що все можна купити – скажи тоді, почім буде трахнути твою доньку? А у збоченій формі? Ви знаєте, ніхто ще ціни не назвав.

Дискусія на цьому зазвичай припиняється, але сам собою напрошується висновок – за гроші можна купити таки не все, а це означає, що економіка теж не має контрольного пакету у суспільстві. Чи, принаймні, не повинна мати.

Ви любите музику? Ми любимо, тому дозвольте аналогію з оркестром.

Тим більше, що весь світ – театр, як твердив свого часу яскравий представник інтелектуальної меншості. У нашій оркестровій ямі економіка виконує роль ритм-секції. Навіть за звуком вона схожа – бум-ца, бум-ца-ца. Без неї музики не зіграєш.

Політика – це духові інструмент. Блищать, сурмлять, завжди гучні й агресивні. А ще існують струнні. Капризні, тихі, ніжні. Однак без них оркестр може заграти хіба що військовий марш. Або "жмурика".

Здогадуєтеся, хто грає роль струнних? Правильно. Гуманітарна сфера. Якщо хочете – культура. Ми з вами весь час сумніваємося, сваримося, голоси тремтять, струни розтягуються – а все одно без нас музика не звучить.

Є в оркестрі ще одна штуковина, яку зазвичай не чутно, але без якої не вийде навіть "Мурки". Називається вона камертоном. З цим пристроєм звіряються струнні й навіть духові при виробництві та ремонті, ба, й ударні теж трошки підлаштовують, щоб не деренчали.

І у нашому суспільстві є такий камертон. Це – мораль.

Гуманітарії найбільш чутливі до цього камертону, і політика повинна іноді з ним звірятися, та й економіка теж. Грубий приклад співвідношення моралі й економіки: будувати ГЕС, затоплюючи при цьому заповідник – аморально, а тому небезпечно.

Ну, а наше суспільство-оркестр сьогодні обходиться без струнних і без камертону. І вакантні місця тимчасово заступають "зірки" як єдині представники культури та "моделі" як єдиний моральний орієнтир.

Але повернімося з оркестрової ями до вигрібної, тобто нашого з вами сьогодення. Суспільство не може існувати у системі координат коаліція-газ.

Потрібна ще одна вісь, ще один важіль впливу на суспільство. І цей важіль – культура.

"Ви – романтики", – скаже хтось. А ми заперечимо: ні. Ми просто дбаємо про гігієну. Особисту та громадську.

Бо якби дядя Толя-Унітаз колись завітав до нас у гості з брудними руками, бабуся його на поріг не пустила б. Вона і так кожного разу немовби ненавмисне вела його до миски з водою та давала мило.

А політики тягнуть до нас свої немиті кінцівки, і ми їх не тільки не женемо, але й садовимо за стіл. У результаті сьогодні не можемо відповісти дітям на елементарне запитання – що добре, а що – погано?

Як називається людина, що подала заяву до РАГСу з однією, а прийшла на весілля з іншою?

Або такий приклад – ви купили квартиру, приїхали з меблями, а тут старий господар говорить – я передумав, от людина запропонувала мені більше, то я вам гроші повертаю, і везіть меблі куди хочете. Як би ви назвали такого господаря? Перспективним політиком? Чи все-таки покидьком?

А тепер спробуйте пояснити своїй дитині, в чому різниця, застосовуючи приклади з українського сьогодення.

Йдеться про гігієну і тільки.

Про дітей, яких ми не хочемо виховувати політологами, або, по-простому, брехунами. Про друзів, яким хочемо довіряти. Про коханих, які не мають продавати себе нуворишкам та нуворюгам. Чи через те, що меншість, ми не маємо на це права?

"Кого ви хочете переконати? – запитають у нас, – Політиків чи бізнесменів?"

Ні. Ми наївні, але не настільки. Ми переконуємо самих себе. Тобто нас із вами.

Дозволимо собі автоцитату з дореволюційної статті "Бидло": "У нашому дитинстві існувало чітке визначення для людей, які не читають книжок, не ходять до театрів і взагалі культурно не розвиваються. Не маємо на увазі нікого конкретно, але таке явище носило раніше назву "бидло".

Так отож, пані і панове, сам собою напрошується цікавий висновок: керівною в країні є ідеологія бидла.

Вона по-своєму щира і, можливо, по-справжньому опікується добром цієї країни. Можливо, вона включає навіть ідею процвітання. Але добро і процвітання в координатах бидла – це не те саме, що в наших з вами координатах. Звідси й усі проблеми."

На жаль, сьогодні ця думка знову стала актуальною. Бо вітчизняні політики зробили доленосне відкриття – НАЦІОНАЛЬНОЮ ІДЕЄЮ УКРАЇНЦІВ Є ДОБРОБУТ.

І україномовній інтелігенції не варто нав'язувати суспільству інші свої думки.

Отже навіть на ідеологічному рівні нас хочуть звести до свиней – повне корито як національна ідея. Носії ідеології бидла пішли в атаку по всьому фронту. І тут уже хочеться просто загорлати на всю вулицю: "Наших б'ють!"

Так, ми – меншість. І завжди були меншістю. Але наша робота – виробляти ідеї. Продукувати думки. І за нас із вами цю роботу ніхто не зробить – хай би він був двічі олігархом або тричі прем'єром.

Так само як металурги, які, безперечно, є меншістю, пропонують свою продукцію суспільству, ми – пропонуємо свою.

Коли тут раптом приходить дядя Толя-Унітаз і оголошує, що віднині національною ідеєю буде…

Важкий випадок. Однак у нас з вами не залишається вибору – ми повинні не тільки захиститися, але й забрати свою частку влади над суспільством. Забрати – бо просто так нам її не віддадуть.

Безперечно, вони сильніші, за них міліція з прокуратурою та банки з податковими.

Але й ми маємо зброю, якою вони не володіють. Це – слово. І слово – досить потужна зброя. Особливо у теперішньому інформаційному суспільстві. Варто лише правильно застосувати її.

Ну а задля годиться спочатку звернемося до політиків та олігархів із мирною пропозицією.

Хлопці та дівчата, давайте домовлятися по-доброму, нам все одно жити поруч у цій країні!

Шановні політики! Робіть свої брудні справи, але мийте руки, коли йдете до нас. Як асенізатор дядя Толя.

Шановні олігархи! Ви можете купити наші книжки, картини, кінофільми, але не думки. Пам'ятайте це.

Влада у суспільстві має належати трьом рівноправним партнерам – політиці, економіці та культурі. Сьогодні ви поділили владу між собою. Але усі тиранії світу розбивалися об виробників ідей. Бо тирани завжди – бидло.

Ну гаразд. Пожартували, й годі. Все одно ані політики ані олігархи цієї статті не прочитають. Не всі вміють. Ба, навіть якщо прочитають – не зрозуміють.

Тому звертаємося до вас, шановні читачі. Вони пішли в атаку. Сподівань на порозуміння немає. І свою частку влади нам доведеться забирати силоміць.

Попереду чекають важкі бої. А значить, треба починати готувати зброю – гострити епітети, шліфувати гіперболи, перечитувати дідуся Глібова у пошуку порівнянь.

Вперед, шановні! З нами Бог! З нами Шевченко та Котляревський, Шекспір та Леонардо (не той, що черепашка-ніндзя, а да Вінчі), Рабіндранат Тагор та Лу Сінь.

Невже з такою бандою ми не переможемо?