11/21/2006 | Illia

Цікава стаття

Ви нас киданули. Намахали. "Поімєлі", в більш грубому виразі.

Так ми, громадяни, почуваємося зараз. Так, це про вас, про "помаранчевих політиків", котрі йшли в Раду під, по суті, гаслами Майдану зразка грудня 2004-го – правильними словами про "тюрми для бандитів" і "підтримку середньому бізнесу".

Пройшли. І здали все підряд, знову ставши "опозицією", побивши між собою горшки і пустивши до влади вчорашніх. Ви – торгаші: продаю місце в списку, міняю прем'єра на віце-спікера і два комітети, "бандитам – тюрми" на "Україні – стабільність".

А еквівалент обміну – слова – дешевшає. "Демократія?" "Парламент?" "Президент?". Смітник, унітаз і совок – більш поважана тріада.

Що ж робимо зараз ми? Ми, очевидно, також почуваємося "лохами".

Ми, очевидно, сердимось на вас, "помаранчевих політиків". Ви забираєте нашу увагу і злість – в той час, як "прафєсари", пахли, окулярокради і бородаті гуманітарні полковники підминають під себе владу – тихесенькою сапою успішно опускаючи нас, "помаранчевих", у наших же очах.

Наша енергія руйнує "квазі-наше", не створюючи нічого нового і не протидіючи ворожому – кримінальній олігархії, котра вже керувала нами до 2004 року.

Майдан активно ховали всі ви, всі його "партійно-виборчі" учасники.
Перш за все, Юлія Володимирівна і її блок, які наполегливо штовхали "Нашу Україну" в обійми "біло-голубих", послідовно не голосуючи за уряд Єханурова після вересневої відставки 2005 року (результат – "меморандум" про "відсутність репресій" щодо фальсифікаторів), відправляючи його у відставку вкупі з тими ж "біло-голубими" в січні 2006 року, проводячи відверто "антинашоукраїнську" виборчу кампанію.

По-друге, сама "Наша Україна" – чи то модним телефончиком і крутою машиною президентського сина, чи то не менш модною машиною головного "нашоукраїнського" нафтогазівця Івченка, чи то відвертою ідеологічно-моральною безхребетністю Зварича – "з Партією Регіонів у нас немає ніяких ідеологічних розбіжностей".

По-третє, успішно "продана" Морозом за посаду спікера Соцпартія.

По-четверте, "четверті помаранчеві" лебеді, раки і щуки – ПРП-Пора, УНП і Блок Кармазіна, які, пішовши поодинці, "успішно" втратили більше 3-х процентів наших голосів, прогавивши справжню помаранчеву "золоту акцію".

Завдяки вам представники "біло-голубого" табору зараз уже не кримінальні злочинці, фальсифікатори виборів і пострадянські хабарники-бюрократи, за якими плачуть статті Кримінального кодексу, а монопольні речники інтересів Сходу і Півдня України, екс-опозиція, тепер – влада.

Це ви дали їм можливість воскреснути і зайняти цю нішу з реальною підтримкою виборців, у яких не було нормальних "не-помаранчевих" альтернатив.

Підла логіка "меншого зла" керувала нами протягом усієї виборчої кампанії. "Підтримуй помаранчевих, якщо не хочеш жити під голубими"!

Наш вчорашній вибір на користь вас – просто фантастика: от стояли на Майдані і про таке мріяли!

Ми таки обрали вас, помаранчеву більшість, яка розсипалася, мов картковий будиночок. Чи усвідомлюєте ви, політики, що через ваші торги й інтриги у багатьох українців просто опустилися руки?

Ми знову повернулися на кухні. Ми втомилися сподіватися й очікувати, прогнозувати та жахатися чергових ідіотизмів і розкрадань.

Ми втратили відчуття, що ми потрібні тут, у цій державі, де одні займаються газом, другим треба вільні економічні зони відновити, а третім – намітингувати на перших і других.

Очевидно, що зухвале тріумфуюче повернення щербанів – виклик: "ну шо, лохи, не ждали?".

І хоча злості у нас достатньо, ми не бачимо перспективи нашого протесту – а просто сказати "фе" нам видається недостатнім. "А що далі?" – питання, яке висить у повітрі, і перспективи, видається, не бачить ніхто (навіть пофантазувати ніяк, як сказала моя співробітниця).

Словом, безрадісно воно. І в цій безрадісності є доля провини кожного з нас, громадян: ми не посадили щербанів, ківалових, клюєвих, гавришів, шуфричів. Ми не приструнили апетити порошенків і тимошенків. Ми не стриножили морозів, щоб вони не торгували своїми "золотими акціями".

Ми не зробили цього не тільки в Києві – ми повинні були посадити місцевих кірп, бакаїв, царенків і білоконів, які фальсифікували вибори і змушували нас і наших батьків голосувати "по-проффєсорськи".

Очевидно одне: в цій (нашій?!!) країні або треба щось робити, або валити звідси геть – це якщо займати активну позицію в житті, а не плисти за течією.

В стратегічному плані на державу впливати можна, тільки маючи у ній владу. Це – не ціль громадського суспільства: йому потрібно встановити "нормальність", у якій ця влада "нормально" себе поводитиме, і за порушення цієї "нормальності" не кум кума відпускатиме, а міліціонер саджатиме злочинця до тюрми.

В подібній ситуації безнадії вже були громадські рухи кінця 80-х. Тоді їх вбила економічна депресія початку 90-х і "приватизація" цих рухів партіями, котрі плодилися, як пуголовки в калюжі.

Зараз у нас – схожий нуль, викликаний черговою кризою довіри.

На моє переконання, трьома найважливішими напрямками громадської "помаранчевої" дії майбутнього мають бути:

1) екологія,
2) архітектура і житлово-комунальне господарство,
3) культура.

Довіра до інших і віра в свої сили – поруч з людьми ("кадрами"), ідеями й грішми – є найважливішими ресурсами для перемоги.

І, може, проблема в тому, що ми, громадяни, розучилися мріяти, а мрії перетворювати в задачі? Довіру перетворювати на спільноту?

Розчаровуючись, ми замикаємося в собі і дробимося. Завдання "вчорашніх" – перетворити нас з такої спільноти в одиниці, щоб розібратися з нами по одному: кому – виклик у прокуратуру, кому – нові ціни за квартплату, кому – нові хабарі в податкову і на митницю.

Словом, древнє "поділяй і володарюй".

Поки що наше розчарування – це наше самовбивство. В чергу, майбутні лохи: пахан чекає, поки розчаруються всі!

Остап Кривдик, політолог, активіст

http://pravda.com.ua/news/2006/11/20/51038.htm