11/23/2006 | Віталій Чечило

За останні роки ЗС України зазнали кардинальних змін. Цей процес викликаний безпосередньо зміною самої природи національної безпеки внаслідок виникненням нової незалежної держави. Характерною рисою першого етапу військової реформи була втрата логічного підходу та ідеології військового будівництва, масове скорочення армії, непродумана реорганізація, надлишок політичних експериментів над ЗС. Усе це відбувалося за умов зміни економічної і політичної ситуації в Європі та світі після розпаду СРСР. Процес супроводжувався втратою механізмів політичного контролю над армією з боку уряду. У новостворених органів державної влади відчувалася нестача досвіду військового будівництва.

На другому етапі історії ЗС незалежної України відбулося об'єднання старого і нового генералітету з метою захисту і збереження існуючої військової структури. Офіцерів-реформаторів почали активно виганяти з армії відразу після відставки К. Морозова. Групові інтереси стали важливішими за національні. Чимало генералів залишаються щиро переконаними у правильності радянської військової системи через відсутність альтернативного досвіду і незнання принципів функціонування ефективних військових систем.

Наслідки такого підходу почали відчуватися дуже швидко. Прагнення зберегти застарілу структуру в період швидких соціальних змін і економічного занепаду призвели до катастрофічних результатів. По мірі руху країни шляхом ринкової економіки ресурси, призначені на військові потреби, поступово виснажувалися. У середині 90-х років українська армія була на межі соціального вибуху. Армія, яка вчилася виживати, а не воювати, поступово перетворювалася зі структури військової на структуру економічну. Відсутність механізмів цивільного контролю створили в армії ідеальні умови для корупції, використання службового становища в особистих цілях, масового розкрадання матеріальних засобів. Безконтрольний продаж зброї, розподіл військового майна, відсутність контролю за діяльністю посадових осіб - усе це роз'їдало військові колективи. Падіння рівня бойової підготовки, відтік з армії професіоналів і зниження життєвого рівня офіцерів стали звичним явищем.

На третьому етапі зазнала краху система державної підтримки військової галузі. ВПК, позбавлений внутрішнього ринку, тривалий час намагався уникнути реструктуризації і переорієнтації, сподіваючись, що усе згодом минеться, та намагався вижити за рахунок продажу зброї і військової техніки за кордон. Однак, через корупцію і небажання реформуватися, вітчизняний ВПК не зміг пробитися на світовий ринок. Внаслідок втрати експортних можливостей і краху внутрішнього попиту на військову продукцію, ВПК почав звертатися до уряду за підтримкою. Військові заводи поглинули величезні державні субсидії, а справа з місця так і не зрушила.

Вплив усієї цієї маси проблем першими відчули на собі солдати строкової служби, рівень підготовки і якість життя яких різко впали. Солдати відчули свою повну непотрібність і байдужість з боку суспільства. Нездатність військової системи йти в ногу з часом вплинула на оборонну свідомість населення, насамперед молоді. Вона більше не хотіла служити в армії. Система загального військового обов'язку швидко деградувала і трималася тільки на героїчних зусиллях військкоматів. Цілком деградувала і система початкового вишколу. Передбачені законом відстрочки від військової служби позбавили армію можливості поповнюватися освіченими сержантами і рядовими. Набір рекрутів здійснюється винятково за рахунок соціально незахищених верств населення. Падіння кількісних і якісних показників призову, хронічна проблема нестатутних відносин, катастрофічне падіння рівня бойової і фізичної підготовки, призвели до масового звільнення молодих офіцерів з армії. Водночас, різко впав критерій набору молоді до військових навчальних закладів. Нова система військової освіти зруйнувала кастовість і елітність військового стану. Низький рівень підготовки фахівців, дефіцит молодих офіцерів, привели до збільшення кількості поломок військової техніки. При цьому техніка вже, як правило, не відновлюється. Нестатутне поводження з особовим складом поглибило прірву між офіцерами і солдатами. Впав моральний дух армії, а разом з ним і престиж війська у суспільстві. Знизився рівень компетентності військовослужбовців, який супроводжується постійним відтоком професіоналів. Про це свідчать трагічні пуски ракет і катастрофи літаків української армії.

По мірі скорочення армії її ядро, офіцерський корпус, перестав бути монолітним. Почався процес розшарування серед офіцерів на тих, хто має доступ до матеріальних цінностей та тих, хто його не має. Цей процес став каменем спотикання при проведенні військової реформи. Непродумане скорочення армії призвело до того, що було звільнено значну кількість офіцерів без гідної пенсії та житла. За умов ринку їм практично неможливо знайти роботу. Це деморалізувало тих, хто залишилися, і змушує їх будь-якою ціною намагатися продовжити термін служби. Багатьом це вдається. Зараз генерал може служити практично до глибокої старості. Збільшення граничного віку перебування на військовій службі поставило хрест на амбіціях молодих і перспективних офіцерів.

Держава докладала зусиль, щоб призупинити розпад армії. Це і зміна міністрів і структурні зміни, але результатів вони не принесли. Політики обмежилися простим рішенням - дати військовим гроші на їжу і сподіватися, що все інше як-небудь владнається само собою. Військовому керівництву довірили головне - проведення військової реформи. Це заспокоює і не змушує ламати голову в пошуках оптимальних шляхів військового будівництва. Військові складають плани реформ, ділять посади, створюють і реорганізують структури, політики дивляться і роблять вигляд, що всіх це влаштовує. Аби тільки військові не просили додаткових грошей. Влада навіть погоджується з тим, що МО активно займається самостійним пошуком коштів. Поступово армійська господарська діяльність перетворилася на годівницю для корупціонерів у погонах.

Збройним Силам України у спадщину від колишнього СРСР залишилася громіздка, безсистемна, затратна та недосконала інфраструктура з'єднань, частин, установ, які здебільшого утримувалися за скороченим складом. За час “реформування” Збройних Сил бойовий склад військ та загальна чисельність особового складу скоротилися майже втричі, що в принципі можливо було б лише вітати. Нажаль, заходи, передбачені урядовими програмами, не мали глибокого наукового, фінансово-економічного обґрунтування та ресурсного забезпечення. Реформування Збройних Сил України зводилося лише до механічного скорочення бойових з'єднань, частин та особового складу. Проте система органів військового управління залишилася без суттєвих змін ще з часів колишнього СРСР. На початок 2003 року у складі Збройних Сил України було біля 800 органів військового управління з частинами охорони та обслуговування загальною чисельністю майже 30 тис. осіб, що становить 8% від загальної чисельності Збройних Сил мирного часу. Невиправданим є утримання у складі Сухопутних військ управлінь армійських корпусів (Дніпропетровськ, Житомир, Рівне, Сімферополь, Івано-Франківськ) із наявними кількістю, статусом, штатами та чисельністю. На управління загальновійськової армії колишнього СРСР покладалося керівництво підготовкою та застосуванням 5 - 7 механізованих (танкових) дивізій та кількох десятків з'єднань і частин армійського комплекту спеціальних військ загальною чисельністю мирного часу до 35 - 50 тис. осіб. У складі Сухопутних військ Збройних Сил України утримуються п'ять управлінь армійських корпусів, які мають у своєму підпорядкуванні угруповання чисельністю 6-15 тис. осіб, водночас штатна чисельність цих органів управління залишилася на рівні управління колишньої загальновійськової армії. Подібна ситуація склалася і з трьома управліннями оперативних командувань (колишні управління військових округів, у підпорядкуванні яких були угруповання загальною чисельністю мирного часу до 200 - 400 тис. осіб). При загальній чисельності до 50 - 60 тис. осіб у складі військ оперативного командування утримується менше механізованих і танкових з'єднань (основних носіїв бойової могутності), ніж у колишній загальновійськовій (танковій) армії.

Загалом, склад військ та їх чисельність не відповідають жодним загальноприйнятим стандартам і поглядам. Фактично, половина з кількох тисяч військових частин мають чисельність особового складу до 10 військовослужбовців і тільки 7% з них - бойові. Приведення кількісного співвідношення бойових і забезпечувальних частин у відповідність до світових стандартів (1:6) надасть змогу значно скоротити загальну чисельність військ та зменшити витрати на їх утримання без зниження бойового потенціалу. Незважаючи на обмежені фінансові можливості, Україна продовжує утримувати на озброєнні найбільші в Європі кількість танків, артилерії, літаків, бойових броньованих машин. Основні системи озброєння в порівнянні з їх відповідниками в розвинених країнах відстали на два покоління, тому не можуть бути ефективно застосовані в умовах конфлікту на Європейському ТВД . Використання їх у нестабільних регіонах, відповідно до практики здачі у найом українських підрозділів, в інтересах третіх країн також не є ефективним, як свідчить досвід експлуатації бойової техніки в Сьєрра-Леоне та Іраку.

Що стосується рівня екологічної безпеки озброєння, військової техніки, засобів ураження, то, за даними Міністерства оборони України, терміни технічної придатності більшості з них закінчуються на межі 2005 року. Подальше їх застосування під час проведення заходів бойової підготовки становитиме загрозу для життя як військовослужбовців, так і цивільного населення. У першу чергу, це стосується авіаційних засобів ураження, керованих ракет типу „корабель-корабель", протитанкових керованих ракет та переносних зенітних ракетних комплексів. Військово-Морські Сили України також оснащені зразками озброєння і військової техніки, які морально і фізично застаріли та вичерпали ресурс технічної придатності (75% радіотехнічних засобів експлуатуються з обмеженнями). За станом забезпечення озброєнням, військовою технікою, засобами ураження та їх технічною придатністю з'єднання і частини Збройних Сил України обмежено готові до виконання завдань за призначенням.

Бойова підготовка Збройних Сил Україні має епізодичний та млявий характер. Особовий склад до її проведення залучається несистематично, оскільки він здебільшого займається господарськими роботами та несенням вартової і внутрішньої служби. Програми бойової підготовки (стрільби, водіння бойових машин, метання бойових гранат) не виконуються. Рівень підготовки механіків - водіїв бойових машин такий, що вони за весь період служби не набувають підстав навіть для отримання посвідчення спеціаліста найнижчого класу. Знизився також до критичної межі рівень підготовки екіпажів армійської авіації у порівнянні з минулими роками. З усіх екіпажів армійської авіації лише кілька є боєздатними. Практичну натренованість мають лише окремі екіпажі Військово-Повітряних Сил, зокрема військово-транспортної авіації, і становить вона 12-16% від річного плану (90 год.), що, в свою чергу, складає 6-9 % від стандартів НАТО (180 год.). Загальний час напрацювання завдань у морі кораблів Військово-Морських Сил у 2002 році склав 35 годин, що становить 14 % від норми. Через непроведення інтенсивної бойової підготовки за фаховим призначенням значна частина кадрових військовослужбовців практично усіх категорій не бачить перспектив перебування на Військовій службі. До 40% офіцерів не мають будь-якої конструктивної мотивації служити і розчарувалися у своєму професійному виборі.

Уже кілька років левова частка (близько 80% річних витрат кошторису Міноборони) спрямовується на утримання особового складу, тобто „проїдається" (для порівняння, зазначені витрати у Туреччині - 30%, Румунії - 60%). Через це рівень фінансування бойової підготовки військ, закупівлі, відновлення боєздатності, утримання, експлуатації та ремонту озброєнь і військової техніки, проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт є вкрай незадовільним (додаток 2). Так, у 2002 році витрати Міністерства оборони на бойову підготовку становили - 0,1%, закупівлю озброєння і військової техніки - 3%, проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт - 1,5%. Україна значно відстає від світових стандартів за оборонними витратами на одного військовослужбовця - 1,98 тис. дол. США. За досвідом зарубіжних країн, витрати на фінансування збройних сил в обсязі менше 10 тис. доларів на одного військовослужбовця призводять до їх незадовільного забезпечення і лише в обсязі 50 - 60 тис. - до задовільного.

Утримання основних фондів Збройних Сил України залишається надмірним і занадто витратним. Річна потреба на квартирно-експлуатаційні послуги згідно з розрахунками Міноборони становить близько 1 млрд. грн. Водночас, витрати на капітальний та поточний ремонт у 2002 році становили 34 млн. грн. (за потребою 250 млн. грн.). Це свідчить про те, що фонди не оновлюються і найближчим часом стануть непридатними до подальшого використання. Залишаються великими комунально-експлуатаційні витрати на утримання зазначених фондів (510 млн. грн. за 2002 рік). Самі фонди використовуються неефективно, кількість казарменого фонду на одного військовослужбовця строкової служби становить 140 % від норми.

Неефективно використовується і інфраструктура Тилу Збройних Сил. Так, бази і склади продовольчої та пально-мастильної служб завантажені на 6 - 35%, водночас бази та склади речової служби перевантажені й утримують майно старих зразків, яке не заплановане для подальшого використання. Станом на кінець 2002 року на балансі Міністерства оборони України залишалося 148 залишених і непереданих військових містечок, на утримання яких щорічно потребується 30 млн. грн. та 142 тис. квартир, де мешкають понад 600 тис. осіб, більшість з яких втратили зв'язок із Збройними Силами України. Кількість звільнених містечок найближчим часом зростатиме, оскільки реформування Збройних Сил України триває.

Значних зусиль та нестандартних підходів потребує проблема забезпечення житлом військовослужбовців. Для її вирішення у 1999 році було прийнято „Комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей". Відтоді на будівництво житла для військовослужбовців усіх силових структур витрачено 2 млрд. 260 млн. грн., що становить 111% від передбаченого Програмою на цей період. Побудовано 30690 квартир. Водночас на 1 січня 2003 року у списках на отримання постійного житла у Збройних Силах України залишалися 48800 військовослужбовців та 23000 військовослужбовців, звільнених у запас або відставку. Динаміка забезпечення житлом військовослужбовців показує, що останні три роки кількість безквартирних навіть з урахуванням наведених темпів будівництва не зменшується. У подальшому прогнозується значне збільшення кількості безквартирних за рахунок військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом.

Міністерство оборони України виконує ще й не властиві, за світовим досвідом, функції щодо керівництва госпрозрахунковими підприємствами. Результати діяльності цих підприємств за 2002 рік свідчать про те, що більшість з них працюють "на виживання", не оновлюють фонди та не застосовують передових технологій. Обсяг виробництва в інтересах Міністерства оборони становить не більше 10% від виробничих потужностей. Крім того, діяльність 150 підприємств (73%) з 206, що є в управлінні Міністерства оборони, жодним чином не впливає на боєздатність Збройних Сил (будівництво, сільське та лісове господарство, торгівля тощо). Послуги, які надають решта підприємств, наприклад з ремонту військової техніки, також можуть надаватися цивільними структурами за замовленням військових відомств, що підтверджено досвідом провідних країн світу, де у складі збройних сил подібних підприємств немає.

Таким чином, склалася ситуація, коли Україна утримує найбільше в Європі військо без реальної загрози війни, не скорочує його через нестачу коштів, водночас витрачаючи у військовій сфері мільярди гривень на заходи, не пов'язані а безпосереднім забезпеченням боєздатності Збройних Сил.
Мовою спілкування військових залишається російська, діючі статути і настанови є простим перекладом радянських і не віддзеркалюють національних традицій. Розпізнавальний сигнал “свій-чужий” залишається єдиним з Росією. І лампаси на генеральських штанях залишилися тільки на пострадянському просторі. Українська армія не здатна протистояти проімперським зазіханням Росії. Крим опутаний павутинням російських баз і спецслужб, які здійснюють контроль за півостровом і значною частиною півдня України, не кажучи вже про акваторію Чорного моря. Українські офіцери продовжують носити нагороди неіснуючої держави СРСР, а деякі із них користуються і певними радянськими пільгами. Повна залежність української армії від традицій минулого лежить важким тягарем на свідомості військовослужбовців. Багато з них внутрішньо готові і надалі служити Радянському Союзу, якщо політична ситуація зміниться. Прийняття на службу в Українську армію на початку 90-х років усіх бажаючих з легкої руки “друга” Б. Єльціна, а нині “народного генерала “ В. Мартиросяна, ще й через 12 років унеможливлює створення національних збройних сил. Жодній державі, жодному народові не вдалося розбудувати власну державу і армію, спираючись на колоніальний досвід і використовуючи державний апарат метрополії. Вже зрозуміло, що неможливо створити національну армію з армії радянської. Це марна трата грошей і часу, але на цьому процесі добре гріють руки нечесні чиновники з числа зденаціоналізованого генералітету. Радянські генерали усіляко перешкоджають українізації війська, турботливо зберігаючи милу їхньому серцю радянську символіку в частинах і “единый могучий русский язык” як засіб спілкування військовиків.

Ситуація в Збройних Силах сягнула критичної межі. Верховна Рада свого часу створила тимчасову слідчу комісію для вивченню стану справ у армії. Постанова гарна і наміри праведні. Але при детальнішому вивченні складу комісії бачиш, хто входить до її складу. Насамперед ті особи, які безпосередньо доклали зусилля для розвалу збройних сил. Так, до складу комісії входить екс-міністр О. Кузьмук, який впродовж шести років реформував цю армію як хотів, та низка інших “реформаторів”. Результатів роботи комісії не видно й досі.

Замкнуте коло. Одні й ті ж особи ухвалюють закони, контролюють їх виконання, реформують армію. Повна мішанина, яка, до речі, дуже вигідна і дає можливість у дусі радянських традицій забалакати будь-які починання. Тому і падають радянські ракети на українські міста, радянські генерали збивають цивільні літаки, і радянські льотчики валять радянські літаки на українських громадян. І суто в радянських традиціях безпосередньо винні йдуть на підвищення, або навіть в нардепи, як О. Кузьмук. Радянська система, дбайливо збережена в армії, дозволяє це робити.

Втім, небоєздатність війська жодним чином не робить його неспроможним до заколоту. Іспанське військо, яке ніяк не проявило себе в Марокко в 20-ті рр., стало знаряддям заколотників Прімо де Рівери та Франко. Успішно вчинений заколот в принципі не передбачає ведення бойових дій військом, це є завданням спеціальних груп.

Щодо “героя-полководця”, то жодного з українських генералів телеглядачі в обличчя не знають. З сірої маси апаратників винирнув був один юний на той час генерал – брат колишнього глави Адміністрації Президента. Проте за місцем попередньої служби цей, далеко вже не такий юний генерал, не залишив зв’язків та висуванців, які б пішли за ним інакше, аніж до нової годівниці (нині в Податковій адміністрації).

Лишається сіра маса “чорних полковників”. За віком з неї випадають непримиримі “червоні”, які в глибині душі ніколи не погодяться з тим, що пенсії в них – “чорнобильців” тепер менші, аніж у “чорнобильців наступної генерації”. Під дією невблаганного часу та різниці положень старі зв’язки, особливо з тими, хто лишився на службі, став генералом і пнеться служити вічно, розпадаються. Без цих зв’язків “колишні” – військові пенсіонери жодної цінності для заколотників не становлять. Згадаємо сумну роль тєрєховського “Союзу офіцерів” під час заколоту в Москві в 1993 році, коли вони не спромоглися захопити Генштаб - їх зупинив міліціонер кількома пострілами. Цих злопихателів корисно використовувати передусім для рознесення чуток у власному середовищі. Проте, якщо щиро, то на що впливає їхнє середовище під час заколоту? Навіть на вулиці вони спроможуться вийти коли буде вже пізно і пенсії вже переглянуть.

Як і в країнах Латинської Америки, важливим стабілізуючим чинником в умовах України є утримання надлишкового офіцерського корпусу та необмежене підвищення у званні.Причиною занепаду боєздатності війська є також фактичне знищення такої командної ланки як ротні командири.Ротний командир єдиний військовий начальник, що має безпосередні можливості вивести особовий склад зі зброєю. Втім після знищення системи середніх військових училищ ,щабель командира роти з кінцевого у воїнській кар”єрі, став проміжний. Нинішні ротні не мають достаньої моральної та фізичної влади над шеренговими їхнє місце посіли прапорщики. Проте останні є прихильниками саботажу (розкрадання майна) , якщо в цьому вбачати політичний підтекст. Солдатська маса в основному складається з представників робітників і селян, які службу в армії розглядають насамперед як трамплін до служби в міліції тощо. Зараз до армії практично не вже не попадають пацифісти. До речі мілітарізація суспільства через збільшення силових відомств підриває стабільність держави. Апарат втрачає монополію на насильство, коли кожний департамент, як ДАІ, не кажучи про міністерства, мають свій “спецназ. “Кобрі” не становить проблеми зліквідувати керівництво країни на “марші”. Поліційний заколот у Австрії 25 липня 1934р. вказав на нову загрозу- спеціальні підрозділи. В Україні контроль за цими “парамілітарними” формуваннями повністю відсутній . З погляду оперативного мистецтва поліційний переворот у Києві можливо вчинити наявними силами спецназу МВС.

P.S.

У 2004 цього не сталось тільки завдячуючи послу США. Під час помаранчевого протистояння на Майдані головне посольство прямо пояснило всім проводирям контрреволюції: одна крапля крові, і ви виявитесь за межами економічного життя. Жодної тонни металу за кордон більше не продасте і втратите всі рахунки в офшорах як і можливість відпочивати на Канарах. Навіть для керівництва силових відомств виявилося неможливим колекціонувати долари й бути незалежними від Федерального резервного банку…