Виступ на вечорі-реквіємі „Народ мій є!”
11/27/2006 | Мойсей Фішбейн
Високошановний пане Президенте!
Високоповажні пані й панове!
Друзі!
Українська нація вбивана й не вбита, винищувана й незнищенна. В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтеліґенцію, українську еліту. Ув’язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт української нації – українських хліборобів. Висилали в Сибір. Убивали голодом. Чинили геноцид. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 – 1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів. Вони пахолки. „Раби, підніжки, грязь Москви”. Вони не українці. Вони україноподібне чортовиння. Вони виплодки народовбивць. Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі). Щойно український Президент України (я наголошую: український Президент України) зробив кроки назустріч не абстрактним людям, а українській нації, щойно він на повен голос назвав Голодомор геноцидом – україноподібне чортовиння заволало. «Нє нужно слова „ґєноцид”, можно назвать іначє», – заволав один. «Он роєт ров мєжду славянскімі народамі!» – заволав інший. Рів було вирито 1933 року. Величезний рів. Величезну яму. Величезну українську могилу. В неї лягли не десятки, не сотні, не тисячі, не десятки тисяч – мільйони українських селян: діти, жінки, чоловіки… І не було їм допомоги. Праведників народів світу поруч не було. Панове, чи знаєте ви, як погибало, як конало з голоду українське село в центрі Європи? Спочатку їли рештки картопляного лушпиння. Потім жолуді. Потім бруньки. Потім коріння й листя. Їли собак, котів, горобців, хробаків, шкіру, підошви. Потім село перетворилося на пустелю. Діти вночі кричали, хлібця в мами просили. В мами хлібця не було. Потім дитячих голосів було вже не чути. Потім село починало жалібно вити. Потім тихо стогнало. Потім замовкало й перетворювалося на кладовище. А держава хліб мала. Це було народовбивство. Це був геноцид. Я знаю про Голодомор не від істориків, не від публіцистів, не від письменників. Я знаю про Голодомор від моєї мами. Моя мама, Сара Аронівна Матусовська, 1932 – 1933 років була вчителькою української мови та літератури в селі Горожено на Миколаївщині. Додатково її «навантажили» уроками співів. Діти попухли з голоду. Засинають на уроках. Буває, й не прокидаються. А за шкільною програмою — співи. Співи! Навесні почали їсти траву. Йшли на цвинтар — на цвинтарях завжди пишне зело. Сусідський хлопчик вийшов із хати. Ледь доплентався до цвинтаря. Знесилений, упав у траву. Мати чекає — нема. Почала шукати. Знайшла-таки. Раптом побачила — когось ховають. Підводить хлопчика, тягне за руку:
— Синочку, он ховають когось. Уже й могилка готова є. Ходім, я тебе туди покладу. Все одно тобі не жити. Я скоро помру, хто ж тебе тоді поховає?..
Ледве люди відборонили дитину. За кілька днів померли і мати, й хлопчик. Люди їх поховали.
Скільки ж їх, трагічних безіменних горбочків в Україні? Забутих. Незабутніх. Коли ж судитимуть катів? Коли? Я чекаю.
Вічна пам’ять убієнним.
Мойсей Фішбейн,
член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу
та Національної спілки письменників України,
лауреат премії імені Василя Стуса
Київ, Національна Опера, 25 листопада 2006 року
Високоповажні пані й панове!
Друзі!
Українська нація вбивана й не вбита, винищувана й незнищенна. В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтеліґенцію, українську еліту. Ув’язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт української нації – українських хліборобів. Висилали в Сибір. Убивали голодом. Чинили геноцид. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 – 1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів. Вони пахолки. „Раби, підніжки, грязь Москви”. Вони не українці. Вони україноподібне чортовиння. Вони виплодки народовбивць. Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі). Щойно український Президент України (я наголошую: український Президент України) зробив кроки назустріч не абстрактним людям, а українській нації, щойно він на повен голос назвав Голодомор геноцидом – україноподібне чортовиння заволало. «Нє нужно слова „ґєноцид”, можно назвать іначє», – заволав один. «Он роєт ров мєжду славянскімі народамі!» – заволав інший. Рів було вирито 1933 року. Величезний рів. Величезну яму. Величезну українську могилу. В неї лягли не десятки, не сотні, не тисячі, не десятки тисяч – мільйони українських селян: діти, жінки, чоловіки… І не було їм допомоги. Праведників народів світу поруч не було. Панове, чи знаєте ви, як погибало, як конало з голоду українське село в центрі Європи? Спочатку їли рештки картопляного лушпиння. Потім жолуді. Потім бруньки. Потім коріння й листя. Їли собак, котів, горобців, хробаків, шкіру, підошви. Потім село перетворилося на пустелю. Діти вночі кричали, хлібця в мами просили. В мами хлібця не було. Потім дитячих голосів було вже не чути. Потім село починало жалібно вити. Потім тихо стогнало. Потім замовкало й перетворювалося на кладовище. А держава хліб мала. Це було народовбивство. Це був геноцид. Я знаю про Голодомор не від істориків, не від публіцистів, не від письменників. Я знаю про Голодомор від моєї мами. Моя мама, Сара Аронівна Матусовська, 1932 – 1933 років була вчителькою української мови та літератури в селі Горожено на Миколаївщині. Додатково її «навантажили» уроками співів. Діти попухли з голоду. Засинають на уроках. Буває, й не прокидаються. А за шкільною програмою — співи. Співи! Навесні почали їсти траву. Йшли на цвинтар — на цвинтарях завжди пишне зело. Сусідський хлопчик вийшов із хати. Ледь доплентався до цвинтаря. Знесилений, упав у траву. Мати чекає — нема. Почала шукати. Знайшла-таки. Раптом побачила — когось ховають. Підводить хлопчика, тягне за руку:
— Синочку, он ховають когось. Уже й могилка готова є. Ходім, я тебе туди покладу. Все одно тобі не жити. Я скоро помру, хто ж тебе тоді поховає?..
Ледве люди відборонили дитину. За кілька днів померли і мати, й хлопчик. Люди їх поховали.
Скільки ж їх, трагічних безіменних горбочків в Україні? Забутих. Незабутніх. Коли ж судитимуть катів? Коли? Я чекаю.
Вічна пам’ять убієнним.
Мойсей Фішбейн,
член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу
та Національної спілки письменників України,
лауреат премії імені Василя Стуса
Київ, Національна Опера, 25 листопада 2006 року
Відповіді
2006.11.27 | VOL
Оце виступ! Оце слова!
Щиро вдячний Вам пане Фішбейн за сміливі слова проти випадів комуністичної камарильї!Дай боже Вам здоров"я, а українській нації відстояти свої інтереси!.
2006.11.28 | Іван Тригубов
Слова з душі — слова в душу
Надзвичайна промова.Чому ще залишилися і вирощуються недомірки які голодомору не те що не визнають, а бачать ворогів у людях, що геноцид називають геноцидом?
Зі щирою повагою Іван Трегубов
2006.11.28 | Олечка
ДЯКУЮ!
Які слова, дай Боже Вам здоров'я за такі слова! Цей жах досі генетично переслідує більшу частину нашого народу. Я пам'ятаю, як бабуся згортала крихти хліба з дошки та казала "Щоб ви діточки ніколи не знали що таке голод". І я не можу викинути ні кусочка хліба.Світла пам'ять замордованому народу! Катам-вічно горіти в аду.
2006.11.28 | ans-mo
Цей виступ еврея Фішбейна треба частіше
показувати тваринним українським антисемітам, котрих зараз розвелось багато (може, хтось з Москви цьому допомагає) серед т.зв. "українських націоналістів".Мойсей Фішбейн виступив як справжній син України та патріот рідної держави. Подяка йому.
2006.11.30 | один_козак
і моя подібне казала . Ще трохи
гіркої правди.Ще розповідала якусь притчу. Про те, як якийсь чоловік прогнівив Бога, зневаживши Божий дар - колосся хліба, і нестало хліба, і тварини, кожна на свій голос, благали Господа і вблагали, й завдяки їм, невинним, наїлися й люди. І так вчила, що ми маємо ділитися поживою й з тваринками.
Багато розповідала з реального, а як же. Її розповіді були ніби з іншої реальності поруч з отою всією червонопрапорною бравадою про індустріалізацію, дніпрогеси й "пятілєткі". І так нам, її онукам, з малечку стало звичним, живучи в брехні, носити в собі заперечену й заборонену правду. Тепер ту правду дізнаються її правнуки та онуки й правнуки тих бабусь, що не наважувалися своїх онуків страшною правдою турбувати. А були ж і такі...
Гірко воно, але треба таке знати.
Вже коли баба була зовсім стара й склероз заважав оцінювати дійсність, страшне минуле показувало себе так. (Це вже кінець 80-х) Гляне, бува, навколо (забувши про існування холодильника), і від того, що не бачить нічого їстівного, починає плакати й казати, що знову починається голод.
А між 33м і 80ми роками був 47й. Тоді дійсно був наступний голод. А на початку його ще ж ніхто з селян не знав, яким довгим і яким тяжким він буде. То ця ж таки моя бабуся була мало не "приспала" мою матір і дядька. Щоб не пізнали такого, як було в 32-33 роках. В 1947 їм було 6 і 5 років відповідно. І от вона нам розповідала, що взяла була по подушці, притисла їх тими подушками до себе й думала так позбавити голодних мук. Але християнська її душа запротивилася такому наміру ураженого страшним досвідом розуму. Залишила дітей жити. А то було б на кількох "буржуазних націоналістів" менше, і я б тут з вами не балакав та не псував би нерви вітренкам-симоненкам.
2006.12.04 | harnack
Re: і моя подібне казала . Ще трохи
один_козак пише:> гіркої правди.
> Ще розповідала якусь притчу. Про те, як якийсь чоловік прогнівив Бога, зневаживши Божий дар - колосся хліба, і нестало хліба, і тварини, кожна на свій голос, благали Господа і вблагали, й завдяки їм, невинним, наїлися й люди. І так вчила, що ми маємо ділитися поживою й з тваринками.
>
> Багато розповідала з реального, а як же. Її розповіді були ніби з іншої реальності поруч з отою всією червонопрапорною бравадою про індустріалізацію, дніпрогеси й "пятілєткі". І так нам, її онукам, з малечку стало звичним, живучи в брехні, носити в собі заперечену й заборонену правду. Тепер ту правду дізнаються її правнуки та онуки й правнуки тих бабусь, що не наважувалися своїх онуків страшною правдою турбувати. А були ж і такі...
>
> Гірко воно, але треба таке знати.
>
> Вже коли баба була зовсім стара й склероз заважав оцінювати дійсність, страшне минуле показувало себе так. (Це вже кінець 80-х) Гляне, бува, навколо (забувши про існування холодильника), і від того, що не бачить нічого їстівного, починає плакати й казати, що знову починається голод.
>
> А між 33м і 80ми роками був 47й. Тоді дійсно був наступний голод. А на початку його ще ж ніхто з селян не знав, яким довгим і яким тяжким він буде. То ця ж таки моя бабуся була мало не "приспала" мою матір і дядька. Щоб не пізнали такого, як було в 32-33 роках. В 1947 їм було 6 і 5 років відповідно. І от вона нам розповідала, що взяла була по подушці, притисла їх тими подушками до себе й думала так позбавити голодних мук. Але християнська її душа запротивилася такому наміру ураженого страшним досвідом розуму. Залишила дітей жити. А то було б на кількох "буржуазних націоналістів" менше, і я б тут з вами не балакав та не псував би нерви вітренкам-симоненкам.
Треба б зібрати оці всі спогади й надрукувати. Щоб ні однієї йоти спогадів та пам'яті не втрачено в забуття! В оцій площині немає нічого другорядного.
2006.12.11 | Mika_Y
Re: Ще трохи про 1947
один_козак пише:> А між 33м і 80ми роками був 47й. Тоді дійсно був наступний голод. А на початку його ще ж ніхто з селян не знав, яким довгим і яким тяжким він буде. То ця ж таки моя бабуся була мало не "приспала" мою матір і дядька. Щоб не пізнали такого, як було в 32-33 роках. В 1947 їм було 6 і 5 років відповідно.
Як був я малим, і влітку їздив до бабусі на Чернігівщину, то до неї в гості частенько заходила одна жінка, Ніна Андріївна. Чудова була жінка, з прекрасним почуттям гумору, а тільки дуже товста, і завжди було в нас щось іззість, а моя бабуся, яка була старша од неї років, мабуть, на 15, так ще неодмінно було щось їй запропонує. Я якось не дуже звертав на те увагу, а тоді чи то поцікавився сам, чи бабуся якось сказала, що то Ніна Андріївна така після 1947 року, коли дівчиною пережила голод. Відтоді бідна жінка не могла ніколи гаразд наїстися: поїсть в себе, а тоді ще по селу по знайомих ходе - то в тих поїсть, то в сих... Для неї голод так і не закінчився до самої смерті (бо, скільки знаю, померла вже, царство небесне). А як ні, то й досі мучиться.
І коли якийсь імперо-комуно-маскальовиблядок щось там варняка про голод, єдине, чого я йому подумки бажаю: щоб ти, падло, жерло, й ніколи не наїдалося.
2006.11.28 | Віктор Уколов
Коли ж судитимуть катів? Коли? Я чекаю
Я також чекаю. Чому б нам не створити банк даних - хто відбирав хліб у селян. Я вірю, що ми можемо вирахувати більшість тих уродів. Я хочу щоб над ними, конкретними виконавцями відбувся суд навіть якщо вони до суду прийти і не можуть. Там повинні прозвучати прізвища і посади. Мені менше за все хочеться турбуватися про їхніх нащадків, то їхні проблеми.2006.11.30 | Хведя
Re: Виступ на вечорі-реквіємі „Народ мій є!”
Не стаття, а сором. Цей "крик" душі вписується в загальновідомі правила поведінки тих, хто чинив ГЕНОЦИД. Звичайно вашій НАЦІЇ потрібно змити з себе гріх, змити злочини проти українського, російського і казахського народу і перекласти на плечі інших. Хіба Каганович, Троцький,Бухарін, Каменєв, Зіновєв, Сталін, Берія і т.д. були РОСІЯНАМИ. НІ.Це не РОСІЯНИ. Це ВАШІ. Вони вбивали і не вбили, вони винищували і не винищили,вони забирали зелю,мову, культуру, історію і життя. Це ВАША нація увязнювала, висилала в Сибір УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД. Це ВАША нація розстріляла по звірячому царську сімю. Це ВАША нація вбила 20000 "русских борзих"тільки із-за того, що вони належали дворянству. А тепер ВАША нація хоче перекластисвої злочини на РОСІЯН. Це ВАША нація вбиває журналістів, труїть по
по всьому людей і творить перевороти в потрібних ВАМ державах.
Це ВАША нація створює ГЕНОЦИД в Іраку. Це ВАША нація збільшила
виробництво наркотиків в Афганістані. Це Ваша нація розбомбила Югославію і знищила Слободана Мілошевича. Це ВАША нація створила
хаос в державі УКРАЇНА і продовжує це робити.Це ВАША нація веде
до кровопролиття в державі. Якщо був ГЕНОЦИД української нації. То за це має відповідати та нація, яка цей геноцид створила.
Каганович, Троцький,Бухарін, Каменєв, Зіновєв, Сталін, Берія і т.д
являються предствниками ВАШОЇ нації, і ВИ маєте за це відповідати,
і аж ніяк не РОСІЯНИ.
2006.11.30 | vujko
Актуально, прошу не стирати
Хведя пише:>Це ВАША нація розстріляла по звірячому царську сімю. Це ВАША нація вбила 20000 "русских борзих"тільки із-за того, що вони належали дворянству.
Гей, українці, не спати! Прокляті сіоністи хортів москальських повбивали!
Аби не Хведя, ми б і не знали. Я просто далі і читати не став, сльози на очі навернулися.
2006.11.30 | один_козак
Що з каліки взяти...
2006.11.30 | Михайло Свистович
Пишіть вже свою ахінею мовою нації, яку Ви захищаєте, Хведю
Не ганьбіть мою націю вживанням моєї мови.Хведя пише:
> Звичайно вашій НАЦІЇ потрібно змити з себе гріх, змити злочини проти українського, російського і казахського народу і перекласти на плечі інших. Хіба Каганович, Троцький,Бухарін, Каменєв, Зіновєв, Сталін, Берія і т.д. були РОСІЯНАМИ
Так
> Це ВАША нація розстріляла по звірячому царську сімю
Ви шкодуєте за колонізатором України?
> Це ВАША нація вбила 20000 "русских борзих"тільки із-за того, що вони належали дворянству
Ви думаєте про рускіх замість українців?
> Це ВАША нація вбиває журналістів, труїть по
> по всьому людей і творить перевороти в потрібних ВАМ державах.
Кого вбила їхня нація?
> Це ВАША нація створює ГЕНОЦИД в Іраку
Ні, там його творила арабська нація суннітського віросповідання.
> Це ВАША нація збільшила виробництво наркотиків в Афганістані
Їхня нація там ніколи не жила, а наркотики там виготовлялися споконвічно
> Це Ваша нація розбомбила Югославію і знищила Слободана Мілошевича
А про Україну Ви лише одним рядком і обмежитесь?
От за щ я не люблбю антисемітів так це за те, що рано чи пізно вони перетворюються в русофілів.
2006.11.30 | Мірко
Влучно!
2006.11.30 | один_козак
Давно підозрюю, що їх для того й культивують.
Михайло Свистович пише:> От за щ я не люблбю антисемітів так це за те, що рано чи пізно вони перетворюються в русофілів.
При цьому хочу зазначити, що проти етнічних росіян як таких принципово нічого не маю, а негатив відчуваю щодо носіїв імперскої ідеї. А в цьому сенсі, погоджуюся з п.Свистовичем, і Берія - не грузин, і Сталін - не осетин, і Дзержинський - не поляк, і КатеринаІІ - не німкеня.
2006.12.05 | Чучхе
Ця фраза стане колись крилатою
Михайло Свистович пише:>
> От за що я не люблбю антисемітів так це за те, що рано чи пізно вони перетворюються в русофілів.
іще в комуняк-"інтернаціоналістів", які при цьому кругом шукають "жидів", або в євроліваків, що бігають в арафатках - від них теж якоїсь любови до України марно чекати
2006.12.04 | igorg
Дякую Вам щиро пане Мойсеє!
Маю признатися, що люблю євреїв. Справжніх, українських, що вік з українцями прожили. Себе, й українців шанують. Є у них щось неповторне й особливе. І, здається, вони часто й мене за свого маютьР.S.
Терпіти не можу Кушнарьова й Добкіна. Та й хто їх втерпить. Може вони не євреї, чи просто виродки? Єврейскі Хведі? То ж вибачте і за нашого Хведю, за українського виродка.
2006.12.05 | Михайло Свистович
Re: Дякую Вам щиро пане Мойсеє!
igorg пише:>
> Терпіти не можу Кушнарьова й Добкіна
А хіба вони євреї?
2006.12.05 | Пані
Добкін так. Ти що провтикав тему "Добкін, євреї та УПА"?
Воно верзло щось типу "я єврей і як же я можу не ненавидити УПА, яке в Бабином Яру євреїв стріляло".Ось звернення з цього приводу. 2 шт.
http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_petit&key=1162304284
http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_petit&key=1163008328
2006.12.05 | Михайло Свистович
провтикав
2006.12.05 | VDom
Доречно
Мойсей Фішбейн пише:Йшли на цвинтар — на цвинтарях завжди пишне зело. Сусідський хлопчик вийшов із хати. Ледь доплентався до цвинтаря. Знесилений, упав у траву. Мати чекає — нема. Почала шукати. Знайшла-таки. Раптом побачила — когось ховають. Підводить хлопчика, тягне за руку:
> — Синочку, он ховають когось. Уже й могилка готова є. Ходім, я тебе туди покладу. Все одно тобі не жити. Я скоро помру, хто ж тебе тоді поховає?..
> Ледве люди відборонили дитину. За кілька днів померли і мати, й хлопчик. Люди їх поховали.
>
А ще власних дітей УКРАЇНЦІ їли...
В описаному стані УКРАЇНСЬКА мати б сама лягла в могилу, а не воласну дитину живцем поховала.
ВАМ відоме таке поняття як "вєжлівая наглость"?
2006.12.05 | igorg
Ще один Хведя. В тім то й річ, що теорія і
дійсність є досить різні речі. Й спосіб думок й поведінка людини в стресових умовах, за фізичного й психічного виснаження, у відчаї, за крок від смерті, може бути абсолютно не зрозумілою, іраціональною. А мотиви не зрозумілими. Це є правда. І в тому, що сказано немає нічого ні принизливого ні поганого. В його контексті. На відміну від Вашого.2006.12.05 | толя дейнека
Re: може бути абсолютно не зрозумілою, іраціональною
скажу навіть більше: поведінка людини із наповненим шлунком може бути абсолютно не зрозумілою, іраціональною. Іноді постфактум дехто це розуміє, дехто ні.2006.12.11 | Світлана
Re: Виступ на вечорі-реквіємі „Народ мій є!”
Щиро вдячна Вам шановний пане Мойсею як за Вашу неповторну колоритну українську поезію, плекання добірної української мови, так і за Вашу добру душу - за повагу до людського життя, адже всі ми створені Богом для життя, а не для смерти. Справжній людині боляче за кожну безневинну жертву - чи то українська дитинка, вмираюча від голоду в українському селі, чи єврейська дитинка, живцем вкинута у Бабин Яр, чи палестинська дитинка, загибла під час теракту. Смерть всіх рівняє. І з ними гине цілий світ... Світ людяності. Тому наш світ летить у безодню, у морок бездуховності. І лише такі люди, з такою поетичною душею, як у пана Мойсея Фішбейна, відчайдушно намаються затримати це падіння своїм Добром і Любов'ю. Лише завдяки таким людям цей світ ще тримається. Дай Боже вам здоров'я п.Мойсею і подальших творчих успіхів!