12/02/2006 | Богдан Червак

Президент України Віктор Ющенко назвав прийняття Верховною Радою Закону “Про Голодомор 1932–33 років в Україні “історичним рішенням”. При цьому Глава держави наголосив, що “воно не спрямоване проти когось”, а лише “повертає українцям національну пам’ять про тих 10 мільйонах невинно убієнних в 1932-33 роках”.

На перший погляд, складається враження, що із прийняттям згаданого закону, в Україні перевертається чорна сторінка історії під назвою “Голодомор”.
Але чи не зарано? Чи усі крапки над “і” розставлені?

Власне, сам Президент, як ініціатор прийняття Закону й один із небагатьох політиків, що виявив послідовність у відстоюванні історичної правди, був змушений визнати, що в остаточному варіанті враховано не всі його пропозиції, зокрема, що стосується “юридичної відповідальності осіб, які заперечують факт Голодомору”. В.Ющенко пообіцяв, що зробить все, від нього залежне, “щоб ця норма знайшла відображення в українському законі про голод 1932-33 років”.

Яким шляхом Президент має намір цього домогтися, поки що не відомо, але очевидним є те, що перегортати сторінку української історії під назвою “Голодомор” таки зарано.

Крім внутрішніх аспектів, пов’язаних із застосуванням механізмів щодо юридичної відповідальності за паплюження Голодомору, існує також зовнішньополітичний аспект цієї проблеми. Адже не випадково чимало парламентів зарубіжних країн вважали за необхідне висловитися щодо Голодомору, зокрема підтримали намагання української влади визнати його актом геноциду. Натомість Російська Федерація як спадкоємниця колишнього Радянського союзу, тобто країни, що розв’язала небачений терор проти українського народу в середині минулого сторіччя, відмовляється це зробити.
Таким чином, прийняття Верховною Радою Закону про Голодомор відкриває нові можливості для влади у питанні міжнародного врегулювання проблеми, яка для українців вимірюється мільйонами жертв та невимовним національним стражданням.

Нагадаю, що відповідно до Європейської конвенції від 1974 року злочини проти людства, в тому числі й геноцид не мають термінів давності, а отже українська сторона має всі підстави на міжнародному рівні домагатися відновлення історичної і національної справедливості стосовно українців - жертв Голодомору.

У зв’язку із цим, у нікого не має виникнути заперечень стосовно відповідальності Росії за скоєний у 1932-33 роках злочин, а також необхідності домагання від неї відповідних компенсацій.

У новітній історії існують прецеденти, які необхідно добре вивчити з метою максимального відстоювання національних інтересів у питанні Голодомору. У даному випадку мова йде про єврейський Голокост та геноцид 1915 року, що його вчинили турки проти вірменів.

Що стосується єврейського геноциду, то як констатують в Українському центрі вивчення Голокосту, євреї, які постраждали від фашизму щомісяця одержують від Німеччини виплати в розмірі близько 250 євро. Починаючи із 1993 року виплати також почали отримувати жертви Голокосту, які проживають на території колишнього Радянського Союзу, в тому числі й Україні. Більше того, у 2000 році парламент Німеччини - Бундестаг визнав свою політичну й моральну відповідальність перед жертвами націонал-соціалістичних переслідувань, ухваливши федеральний закон про утворення Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє”, перед яким стоїть завдання здійснювати “виплати колишнім підневільним працівникам і потерпілим від іншої сваволі в роки націонал-соціалізму”.

Німці постійно наголошують, що матеріальні компенсації здійснюються ними добровільно, зважаючи на притаманний їм гуманізм. Можливо й справді німці великі гуманісти, але не альтруїсти. Загальновідомо, що Німеччина погодилася на компенсації лише завдяки масованому тиску міжнародної спільноти, зокрема США та інших великих держав, які ініціювали тисячі судових позовів від імені жертв Голокосту.

Після утворення у 1949 році держави Ізраїль робота щодо інформування громадськості про злочини нацистів проти євреїв почала вестися на державному рівні. Масштаб і ефективність цієї кампанії сягнув таких розмірів, що Кнесет - парламент Ізраїлю - був змушений на одному із своїх засідань розглянути питання про моральний аспект прийняття від Німеччини відповідних компенсацій.

Інший приклад - геноцид проти вірменів, у результаті якого турки знищили півтора мільйона ні у чому невинних людей. Вже у цьому році американська страхова компанії “Нью-Йорк Лайф” та французька “Акса” приступили до виплати компенсацій родичам жертв, майно яких була застраховане ще до початку “великої різанини” в Османській імперії. Зрозуміло, що компенсації вірменам надаються не лише із співчуття до них, а передусім тому, що Вірменія впродовж багатьох років провадила системну й цілеспрямовану роботу щодо визнання міжнародною спільнотою вірменської трагедії геноцидом та необхідності відповідного відшкодування його жертвам.

У будь-якому випадку, досвід із Голокостом та трагедією вірмен у 1915 році, засвідчує, що геноцид може бути не лише засуджений світовою спільнотою, а й цілком можливо добитися компенсацій від його ініціаторів та натхненників.
Як у подальшому можуть розгортатися події в контексті прийняття парламентом закону “Про Голодомор 1933-32 років в Україні?

Без сумніву, що сам факт ухвалення такого закону створює необхідні юридичні підстави для того, щоб Україна порушила перед Росією питання про матеріальні, а можливо й інші форми відшкодувань чи компенсацій за вчинений нею злочин. Проте, на слід забувати, що майже половина українського парламенту не підтримала закон про Голодомор, оскільки не вважає його геноцидом. Не треба забувати й те, що проти Голодомору як геноциду виступили не просто провладні фракції, а й найвпливовіші проросійські сили, де чимало політиків, яким інтереси Росії дорожчі за історичну пам’ять України. Це свідчить, що в суспільстві, на жаль, ще не має єдності стосовно цієї великої трагедії, а тому питання відшкодувань та компенсацій може стати не актуальним. Але це сьогодні. Завтра усе зміниться, адже суворе правило життя, що на все приходить час розплати, ще ніхто не відмінив.

Отримано Майданом Sat, 02 Dec 2006 19:26:54 +0000 (GMT)