12/28/2004 | Микола_Панько

ГОЛОС ПАСТИРЯ АБО СВАРКА В ЦЕРКВІ


Тоді, хоч ім'я християнське буде чутно усюди,
і усюди будуть бачені храми та чини церковні,
все це видимість внутрішньо ж - відступлення істинне.
Святий Феофан Вишненський затворник.

Присвячую православ'ю, його героям, катам і їми закатованим
Автор

Отець павло встав рано, на сході сонця. Так він любив вставати завжди перед Службою Божою. Помолитись, почитати канони перед Богослужінням, ще раз продумати плани на богослужбовий день. Його погляд звично пройшов по акуратній, бідній квартирі одинокого пастиря-аскета. Вона являла собою невеличку просту селянську хату з коморою. Хати сусідів вже світились… На цей раз тривога, біль сумніву були на його серці. Як капітан корабля може по ледь примітним недосвідченому оку прикметам відчути наближення бурі, так і він, пресвітер церкви відчував наближення бурі церковної. Треба подумати, розібратися у собі, і якщо все правильно, укріпитися в вірі, слідувати за Христом. Помолившись, він положив "Канонник" на аналой і дбайливо повісив на місце келейний епіграхіль. Після чого сів та замислився.

В спогадах промайнув Київ, семінарія. Знайомства, диспути, духовний досвід і якийсь смуток одночасно. З роками він став бачити щось не те, щось вище його розуміння. Вироблена століттями практика спасіння дає збої. То якийсь дуже хороший пастир стає дуже поганим. То церква яка недавно була освячена архієреєм перетворюється на арену боротьби страстей, чиїхось власних амбіцій і уподобань. Про це в семінарії говорили тихо, бо духовне керівництво таких розмов не заохочувало. Отець Павло, син вчителів української мови, не міг зрозуміти, як таке в храмі може бути. Ні в старій церкві його райцентру, ні в їх семінарській церковці такого не було. Звісно, все валив по загально-православному шаблону на пастірство. І сам вирішив, поклявся собі, що підніме авторитет українського пастиря, Православія через служіння людям. І ось на руках диплом КДС, посвята в сан, практика в соборі, паравія на теренах західної України, лише тоді, коли він сам з усім зіткнувся практично, то зрозумів нарешті, що діється…

Перше, що його вразило - це лукавство в очах старости, касирки, дячихи та їх зарозумілість. Грубими голосами "всім колгоспом" вирішили скільки платити "Батюшці" зарплати, чомусь не говорячи скільки хочуть і беруть вони. І принципово показуючи себе хазяями храму не відчитались в бухгалтерії. Храм із за їхньої політики по відношенню до раніше ж служачих пастирі зазнав нищівних ударів по авторитету усього Православ'я. Коли церква тільки но відкрилася, її відвідувало щонеділі 80-90 парафіян. Але після того, як втік ковтаючи сльози, отець Андрій, якому церковна "теща" Гаврилиха плюнула на ризи. Після того як дячиха Рудська - гарна та нервова, перша жінка села ледь не розбила сім'ю отця Петра, заліши в його сімейне ліжко, людей поменшало більше ніж на половину. Але на перекір всякій логіці, церковним законам "Церковні тещі" пробовжували ремонти, добудову, ніби саме від зовнішньої краси залежала духовність церкви. Добре сказав про таких Вітхозапавітний пророк: "цілюди чтуть Мене устами своїми та язиками своїми славлять Мене, але дарма чтуть мене навчаючи вченням та переданням людським".

Отець Павло, незважаючи на плітки, провокації, почав робити те, про що давно мріяв: ходив прмчащати безкоштовно хворих і бідних на дому, проповідував Слово Боже - і не тільки на парафії, а також на військвій частині неподалік. Розпосвюдив пів-сотні брошур про спасіння, написаних спеціально для народу доступною мовою. Посіяне насіння дало свій плід - парафіян побільшало, виріс авторитеп Православ'я та стала ходити молодь… Але ходіння в неділю перетворилося на каторгу. Рудська відверто зневажала отця Павла, запізнюючись на 20-30 хвилин, а коли отець Павло дорікав їй за її поведінку, вона огризалась недобре щирячи зуби. Бувша любкою не одного місцевого керівника, практично загнавши під каблук отця Петра не хотіла змиритися з тим, що якийсь "плоский" віруючий хлопчисько має керувати нею, королевою села і парафії. А Гаврилиха незважаючи на сувару заборону , демонстративно брязчала копійками на Шестипсалмії. Люди, як завжди, мовчали, не захищаючи честі свого пастиря. Мовчали, бо Рудська, Гаврилиха - свої, рідня, а батюшка - чужий… На жаль лицемірна психологія кріпаків і досі панувала в людськіх душах на чужих ж воникидалися зграєю, брали "на горло".Один агроном рік тому після "розмови" з людьми отримав інфаркт. А добро - воно завжди "чуже", і слабе для світу цього. Воно майже ніколи не дає здачі, знаючи це, Гаврилихи та їм подібні смілово могли його топтати. Проте отець Павло вирішив не дивлячись на нерівність сил дати бій… На минулій неділі він наніс швидкий і несподіваний удар по Гавриліхам - перевірив касу. Гаврилиха, ховаючи коробку з грошами за спину сказала: "пятдесят"!, коли отець Павло перевірив - виявилося 98-м… Її отець Павло прогнав, поставивши вірного йогму хлопчика-паламаря…

Одначе Гаврилихи були розбиті, а не розгромлені, і стали готовити контр-удар. ІІ Батюшка, вставайте, до служби недовго! - бадьорий голос баби Каті збудив отця Павла від роздумів. Йду вже, йду… - в тон відповів отець Павло своїй прибічниці і сусідці. Він завжди давав їй після церкви самій першій просфору, а вона розповідала про все чим дихае село. Коли отець Павло вийшов, одягнувші ієрейський хрест та взаяши "служебник" баба Катя варила кабанам юшку і перед сваркою була в піднесеному настрої. Як сучасні молоді люди люблять дивитися чемпіонати з боксу, карате фільми жахів, та їх дідусі і бабусі полюбляли сварки; особливо церковні. Що там нового? - спитав отець Павло, ховаючи роздратування при виді гріховної, таємної радості баби. О, батюшка нового багато… Всі люди кажуть, що за Гавлилихами… Ну не всі, а "рідня"… На вечориницях вирішили, що як не стане Гавриліха на касу, то завезуть архіерею калим, який той скаже, щоб вас зняв. Благочинного "підмазувати" будуть… А Макар, син Гавриліхи, сказав, що якщо випє, то вас сокирою зарубає… А народ? Люди? Вони ж до мене делегаціями приходили, ледь не плакали, щоб я порядок в громаді навів?! Співчуває…- з простим селянськім цинізмом відповіла жінка. Ніхто зі "своїми" сваритись не буде… Отець Павло не витримав - сплюнув і з гіркотою сказав: Так я для них, для людей… Хто зна… -відповіла загадково жіночка і продовжила пораться. Тяжко позіхнувши отець Павло перехрестився та попрохавши в Господа сили духу пішов до церкви.

На лавках біля церкви сиділа опозиція: декілька дідків та бабок в темних хустках з хижацькими обличчями, син Макар - в бушлаті і солдатській шапці, яку надягав і в поле і до церкви зверхньо і войовничо глянув на пастиря. Отець Павло відповів крижаним, сильним поглядом воїна і ітнелектуала. Хам не витримав, сховав очі і обернувся до своєї матері. На лавках справа сиділи ті, що співчували пастирю. Вони, ніби їх нічого не стосувалось, розмовляли про господарство і погоду. Коли отець Павло підійшов, вони припинили балачку і обережно привіталися, щоб Гаврилихи і їх "бригада" нічого поганого по них не подумали. Лише хлопець Іванко новий касир, підійшов під благословіння. Майбутній студент-історик захоплювався видатними патріотами України, філософами, богословами, і революціонерами. Його характеру було чуже лицемірство, підлість. Палко повіривши в Бога він став вірним духовним чадом отця Павла, і нехтуючи тим, що йому говорили батькі, сусіди люди він активно став за пастирем. Благословіть… - сказав він, складаюси руки під благословіння - Сьогодні наші люди виступають Знаю - відповів отець Павло - Да допоможе нам Господь…

Вони прийшли на свої службові місця - Іванко став на касу, а отець Павло приложився до ікони на аналої в центрі храму та пройшов волтар. Зробив три поклони до Престола, поцілував його, та почав облачатися до служби. Нарешті прийшла дячиха, і змірявши пихатим поглядом пресвітера Павла почала співати, а отець Павло почав служити. Читаючи таємні молитви на літургії він відчув, що перемогти мало шансів - стадо затопче. А чи є, одначе вибір? Є два шляхи - іти прямо за Господом, укріпляти віру в людях, якщо треба - нести за віру кровне та безкровне мучеництво. І інший - змиритись, злякатись стати хитрим, багатоликим, безпринципним духовно -зламаним. Потім через рік-два від нудьги та духовної порожнечі почне класично пити горілку, потім його, духовно вмерлого "здадуть" Владиці, і парафіяльний піп, як завжди, залишиться винним… завершуючи службу відчув, що Святе Причастя придало сил. На проповіді він розповів людям про те, що церкава зараз, не дивлячись на зовнішне благополуччя, переживае скрутні часи - диявол підсилає в громади лжевіруючих, які зовні благочестиві, добре можуть знати рпавославні традиції, прискіпливо ставитися до виконання дрібних звичаїв, але чужі Христу по духу будуть вносити розбрат, чвари, недовіру до парафіяльного колективу, щоб потрясти та зруйнувати прихід до останього з'явитися в ній людині рахуючий себе "пупом" землі…
Для цих людей, здається, зовсім зник голос совісті, вони не визнають "Закону Божого" - зацитував отець Павло архієпископа Аверкія і починати руйнування Церкви диявол буде з приходів…" І від нас в цей предостанній час браття і сестри Господь вимагає подвигу! - з жаром сказав отець Павло - подвигу боротьби Православ'я проти лжевіруючих. Після проповіді отець Павло впився очами в очі людей, шукаючи в них розуміння. В очах третини людей горів вогонь віри. Другої третини - молорозуміння, сонливість. В третьої третини - "бригади Гаврилихі", ненависть… Тиха страшна ненависть злодіїв - егоїстів, спійманих на злочині. Люди які казали батюшці:- ми всі геть за вами! Нині спішно цілували напрестольний хрест з його руки і винувато дивлячись на пастиря як на покійника ішли з церкви. "Бригада" демонстративно цілуючи хрест, не цілувала поруч на руці пастиря. Отець Павло закрив Царські Врата, завісив катапетасму та почав наводити лад на жертовнику та престолі. Дбяйливо відчистив від крихт антімінс, вклав в іллітон. Хто зна, може вже через неділю-дві на його місці буде інший? Перехристившись отець Павло турботливо накрив Престол та став читати молитви після святого причастя. Батюшка виходьте з-за алтаря, сваритись будемо! - викрикнула войовничо дячиха. І ризи зніміть!!! - голосно і зло вигукнув Макар. Іду! - також голосно сказав отець Павло ідучи на церкву, зложивши руки на грудях і владно тримаючи голову. ІІІ Батюшка, - зверхньо, прагматично і нагло почала дячиха. Або ви вибачаєтесь, або ми берем іншого батюшку… Люди цю церкву побудували і саме вони - дячиха багатозначно ткнула пальцем в груди пресвітера - вирішують хто буде служити Богу на касі, а хто - ні… Ви тут чужий, розумієте?! Саме так! - промовив Макар, виступаючи впреред і починаючи розмахувати руками перед обличчям пастиря. Я цеглу возив, і бачив, що мати все робила! А ви попе пробачте мішаєте всім! - оча Макара злобно запалали. Отець Павло залишився непроникним. Роки семінарії навчили контролювати свої почуття і емоції. Так… - відповів отець Павло - але головне завдання храму - бути світлом світу, проповідувати задля духовного зросту народу. Ви, так би мовити, хазяї тут, але до чого ви її доводите? Сварки з пастирями, спокуса, розбрат - це ваші діла! Не хочу себе перехвалювати, але лише при мені відвідування храму почало зростати! Ви - отець Павло звернувся до дячихи - спокусили отця Петра і ледь не розбили його сім'ю! І ви маєте мені щось казати? Церка це установа теократична, а не демократична. "Споминайте наставників ваших", - написано в Білії. Чому ви не розумієте, що антихристиянські діла ваші, що диявол вашими руками веде церкву донизу?! Ви лаєте пастирів і я теж лаяв, доки не зрозумів, що робиться все, щоб в них не було духовності… Але чиїми руками все робиться? Чиїми? "Опозиція" зрозуміла правоту пастиря і хмуро, невдоволено замовчала. Хочете бути далі зброєю лукавого?! Голос пастиря став величаво загрозливим: Я якщо треба прийму гоніння, але я вас перехрещу, і добра не буде… - отець підняв руку склавши пальці ніби для якогось благасловіння. - ну?! Ставка на суєвірність спацювала. Селянин типу Макара "коли треба" порушить 10 заповідей, але перед прокляттями і особливо пастирськими відчували жах. Вони пішли, недобро косячись на отця Павла. В їх очах був біль тимчасової поразки. Пішов він на … , якщо йому не подобається! Мимоволі почув він голос Макара до матері, розумний дуже… Отець Павло і Іванко вийшли останніми, і закрили самочинно відвойованим у старости ключем. Буря пойшла і наступила тиша - філософськи зауважив Іванко - а чи надовго? Ні відповів втомлено отець Павло - зараз вони приевезуть могорич благочинному, хабар епископу, причепляться до чого небудь і виженуть… - отець Павло стомлено позіхнув. Бій йде вже не за те щоб виграти життєво, а щоб морально…
- священиик говорив голосом револіціонера який зробив свою справу ічекає страти - я проти того, щоб ти йшов в семінарію, не хочу, щоб ти мазався в цьому лайні… А хіба, що не мае совісті в єпископа? Павло всміхнувся, гарко, саркасично і вирішив сказати правду: Кожен пастир який заступає зараз на парафію, єпископ який заступає на кафедру, розіміє одну річ - якщо заставляти підлеглих слідувати Божому Слову - буде війна з духом світу цього, страждання від лжевіруючих… А владики хочуть їсти смачно, мати гроші - тому, щоб мати упіх у юрбі, лицемірять, зраджують, акторствують з такими чорними бабцями по типу наших…

Пастир і його учень потисли один одному руки і розійшлись по домівках. Зачинившись в хаті отець Павло відчув на душі порожнечу та втому, і нічого окрім них. З панахиди зосталося пару булок, апельсин і він їх з'їв. Потім розміркувавши дістав бутиль груцького коньяку, та немов ліки вихилив декілька чарчин, мов ремарківський солдат після вдалого кровавого бою. Алкоголь приємно розслабив нервову систему, мозок.

Відчуваючи сонливість отець Павло пішов до ліжка, взявши на всяк випадок важку та гостру коцюбу. Якщо не приведи Господи прилізе пяний озвірілий Макар, та його друзяки алкаші, він зустріне їх належним чином. Якщо прищучить хоча б одного буде скандал на всю епархію і молодий ієрей з жінкою зроблять усе, щоб не попасти на "гарячу парафію" - збереже сімю і власну долю. Отець Павло заснув. Важкий сон поглинув його, приніс свободу від смутку думок та сподівань, розбитих реальністю. Снився покійний батько, старенька церква за містом. В 1990-му батько привів його на церковне подвір'я і з теплотою в очах навчив хреститись. Запамятай сину, ти православний! Твої прадіди до революції були священниками. Можливо виростеш та продовжиш традицію? З надією запитав батько, дивлячись на сина. Маленький Павлик кивнув головою слухаючи батькової поради. Я православний! - з гордістю і радістю сказав він матері, радісно показуючи їй натільний хрестик. Солодкі спогади дитинства заставили отця Павла посміхнутись вперше за кілька неділь. Та й то це було у вісні…

Микола Панько, Сарни.