Відповіді

• 2006.12.05 | Михайло Свистович

  Я волонтер. А шо пєрєкладивать?

  Пані пише:
  >
  > Всі деталі та координація тут
  > http://mentbuster.livejournal.com/31191.html
  
  ОК
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.12.05 | Пані

    Гигиги....

    Це найкращий жарт дня
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2006.12.06 | Михайло Свистович

      Нічого смішного

      Пані пише:
      > Це найкращий жарт дня
      
      Це не жарт. В мене з"явилася дівчинка, яка готова на шару для Майдану перекладати.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2006.12.06 | MentBuster

        Re: Нічого смішного

        Михайло Свистович пише:
        > Пані пише:
        > > Це найкращий жарт дня
        >
        > Це не жарт. В мене з"явилася дівчинка, яка готова на шару для Майдану перекладати.
        То хай заходить на мій жж та хапає собі шматочок для перекладу!

      • 2006.12.11 | Kronk

        То твоя дівчинка вже шось переклала? ;)

        До речі, з Днем народження

  • 2006.12.05 | Kronk

    Тобі тільки переводити

    бабульок через дорогу

  • 2006.12.08 | Михайло Свистович

    Мала, неадекватище, спочатку читай гілку, а потім шкрябай в ній

    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2006.12.08 | Kronk

      :)))

    • 2006.12.08 | Михайло Свистович

      До чого тут твоя ця думка?

      mala пише:
      > Ви Михайле Богдановичу, всеодно нездаріще, як перекладач
      
      І до чого це? Я хіба пропонував свої послуги як перекладача? На момент появи твоєї шкрябанини я чітко написав, що саме я мав на увазі. Так що тобі захаращувати форум своїми недоречними в цьому випадку думками було зовсім необов"язково.
      
      
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2006.12.09 | Михайло Свистович

        Ні, не до того

        >
        > Ви на Ющенка не підробляєте?
        
        Ні. А до чого тут Ющенко у цій гілці? Де Сото хіба щось проти Ющенка писав?
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2006.12.09 | MentBuster

          Не засирайте гілку, бля!

          згорнути/розгорнути гілку відповідей

          • 2006.12.09 | Михайло Свистович

            Бачиш, неалекватне мале, на тебе вже люди зляться

            згорнути/розгорнути гілку відповідей

            • 2006.12.09 | mala

              Витираю свої дописи, щоб не засмічували гілку

        • 2006.12.09 | Михайло Свистович

          Re: До того

          mala пише:
          > Михайло Свистович пише:
          >
          > > Ні. А до чого тут Ющенко у цій гілці? Де Сото хіба щось проти Ющенка писав?
          >
          > принципи підходу до свободи слова схожі
          
          Людина, яка щойно поставила під сумнів право Мартинюка виступати у телепередачі, говорить щось про свободу слова? М-дя...

  • 2006.12.09 | Kronk

    Re: Я волонтер. А шо пєрєкладивать?

    Хай заодно перекладе і це:
    http://en.wikipedia.org/wiki/Hernando_de_Soto_(economist)
    
    шоб два раза нє бєгать

• 2006.12.05 | Георгій

  Я волонтер, тільки з наступного тижня

  Зараз у нас кінець семестру, екзамени, мені дихнути нема коли

• 2006.12.05 | Hoja_Nasreddin

  Re: Потрібні перекладачі з англійської. Волонтери. Де Сото

  Чи є обмеження у часі і просторі (кількість сторінок). Наскільки жорсткі умови на волонтера (він рипИть але терпИть чи як?) і наякість перекладу.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.12.05 | MentBuster

    Re: Потрібні перекладачі з англійської. Волонтери. Де Сото

    Hoja_Nasreddin пише:
    > Чи є обмеження у часі і просторі (кількість сторінок). Наскільки жорсткі умови на волонтера (він рипИть але терпИть чи як?) і на якість перекладу.
    Беріть, скільки зможете, координуйтесь по термінах з іншими. Не зможете - запишетеся, що "Ну нє шмогла я, нє шмогла..."
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2006.12.05 | Hoja_Nasreddin

      Re: Потрібні перекладачі з англійської. Волонтери. Де Сото

      Тетяно, я дотепер статі не змінював
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2006.12.05 | MentBuster

        Re: Потрібні перекладачі з англійської. Волонтери. Де Сото

        Hoja_Nasreddin пише:
        > Тетяно, я дотепер статі не змінював
        Ясно Це анекдот такий є - про конячку Його останню фразу застосовують і для чоловіків

  • 2006.12.05 | Kronk

    Re: Потрібні перекладачі з англійської. Волонтери. Де Сото

    Hoja_Nasreddin пише:
    > Чи є обмеження у часі і просторі (кількість сторінок). Наскільки жорсткі умови на волонтера (він рипИть але терпИть чи як?) і наякість перекладу.
    
    Потім все одно можемо за Вами поредагувати

• 2006.12.05 | Sych

  Ідея - можна використовувати Вікі щоб було видно що зроблено

  та хто що робить.

• 2006.12.06 | ЧитачНеСлухач

  Не можу витягнути ваш англійський оригінал...

  Пані пише:
  > Тут Таня Монтян замутила такий собі нехиленький проект перекладу книги Ернандо де Сото "Таємниця капіталу".
  
  > Скан англомовний книжки тут
  > http://maidan.org.ua/Hernando_de_Soto_Mystery_of_capital.doc
  
  Ви б ще Велику Британську Енциклопедію одним файлом закинули для викачки... Чому волонтер має качати (причому без, наприклад, FlashGet) 5Мб? Викладіть по окремих главах, не в кожного волонтера інтернет, що "підніме" такий файл без обриву звязку.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.12.08 | Kronk

    Раціональна ідея ;)

    ЧитачНеСлухач пише:
    > Пані пише:
    > > Тут Таня Монтян замутила такий собі нехиленький проект перекладу книги Ернандо де Сото "Таємниця капіталу".
    >
    > > Скан англомовний книжки тут
    > > http://maidan.org.ua/Hernando_de_Soto_Mystery_of_capital.doc
    >
    > Ви б ще Велику Британську Енциклопедію одним файлом закинули для викачки...
    А ето ідєя
    > Чому волонтер має качати (причому без, наприклад, FlashGet) 5Мб? Викладіть по окремих главах, не в кожного волонтера інтернет, що "підніме" такий файл без обриву звязку.
    Вже зроблено!
    тут: http://mystery-capital.livejournal.com/3086.html
    додаткова координація - тут:
    http://mentbuster.livejournal.com/31191.html

  • 2006.12.09 | Hoja_Nasreddin

    Re: Не можу витягнути ваш англійський оригінал...

    У Вас там що замість інтернету коні й фіра чи як. Це відколи 5 мб потрібно по 10 байт розбивати. Тягне нормально хвилину-дві.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2006.12.09 | Kronk

      Re: Не можу витягнути ваш англійський оригінал...

      1. Беріть потрібну главу тут:
      http://mystery-capital.livejournal.com/
      
      2. Спеціально для Вас - той самий файл, але без картинок:
      http://oximets.narod.ru/Mystery_of_capital_bez_kartynok.doc (550 КБт)
      Картинки лежать тут: http://ljplus.ru/images/of/mystery_capital?fid=0
      
      До речі, в мене п'ятиметровий файл викачується без проблем

• 2006.12.06 | НеДохтор

  Re: що це таке

  
  в неті є клаптик перекладу російською мовою.
  
  напевно не пригодиться для перекладу,
  але допоможе зрозуміти що це таке тут перекладаеться.
  
  Глава 1: Пять загадок капитала
  http://www.ild.org.pe/eng/mystery_russian.htm

• 2006.12.08 | jean-valjean

  Acknowledgments

  Міг би трохи поморочитися з якими-небудь "Acknowledgments". Адже я у відпустці - чим ще зайнятися?
  
  (Як видається, ще коротші уривки розібрані були до того часу, як я "проснувся":)
  
  Суворо попереджаю: переклад може бути тільки від руки (оскільки пєчатаю я по-укрАінскі - як курка лапою).
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.12.09 | Hoja_Nasreddin

    Re: Acknowledgments

    А перо з дупці гусака ?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2006.12.14 | jean-valjean

      Може, все-таки тут краще було б ЦУ давати?

      Hoja_Nasreddin пише:
      > А перо з дупці гусака ?
      
      Якщо останнім твоїм українським твором був писаний ще при Брєжнєві шкільний випускний на тему "Ми світ новий задумали створить руками чистими, і людство нам повірило, як в абсолютну істину... " - звідки перо не витягуй, а писання туго йтиме
      
      Щось мені та координація на ЖЖ не дуже зрозуміла.
      Може, все-таки тут краще було б ЦУ давати?
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2006.12.14 | Hoja_Nasreddin

        Re: Може, все-таки тут краще було б ЦУ давати?

        По-перше, нема чого ся ображати, я коментував "люблячи"
        По-друге, а чого раптом на ТИ? Хіба ми знайомі? Навіть якщо писати значно легше ніж набирати на комп'ютері (за умови що опонент вміє тим користуватися).
        Чому саме Льоня Брежнєв? Якісь там твори? Щодо "ЦУ" то я би дав таке "думати треба чемно та ввічливо" - але мене не питали, тому в лапках, типу для себе.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2006.12.14 | jean-valjean

          Re: Може, все-таки тут краще було б ЦУ давати?

          От йолкі-палкі! Знову непорозуміння!
          
          Під "ти" я мав на увазі "я" (звідки ж я міг би знати, коли Ви закінчили школу, і на яку тему писали твір)! :
          
          (мови переплуталися:
          you; one; man; (без)/особові речення, як от :
          Вєчєрєло, повозка мєдлєнно двігалась вдаль от королєвского замка...
          Под"єзжая к крильцу, у нєво слєтєла шляпа...
          і таке інше;
          
          так що в свою чергу прошу Вас не сприймати це персонально
          
          Сподіваюся, що ми порозуміємося.
          
          Зараз мене більше цікавить питання: пробувати перекладати оті Екноледжментць чи це вже не актуально?
          На ЖЖ я нічого не розумію, а тут ЦУ ніхто не дає
          згорнути/розгорнути гілку відповідей

          • 2006.12.15 | Hoja_Nasreddin

            Re: Може, все-таки тут краще було б ЦУ давати?

            Мене питаєте ся? Тоді відповідь така - перекладати! Чим більше та якісніше, тим ліпше. Не пропаде, то вже точно.
            згорнути/розгорнути гілку відповідей

            • 2006.12.17 | jean-valjean

              Потрібні перекладачі з пізнього Брежнєва на пізнього Ющ-а

              Переклав таки Acknowledgments варіантом кострубатої укр мови періоду пізнього Брежнєва. Від руки. В мене почерк секретаря пєрвічной парт організаціі батальона, так що волонтер зможе при бажанні той текст розібрати і в комп"ютері набрати. Бажано попутно переклати його на варіант укр мови, прийнятний в Україні пізнього (сподіваюся) Ющенка.
              
              Питання: кому той важкий (16 стор.) відсканований файл направити (або факсонути) в понеділок?

• 2006.12.08 | ЧитачНеСлухач

  Куди скидати перекладене?

  Викидаю тут перекладене (чи переведене, оцінюйте вже самі).
  Бажано десь вам викладати все вже зроблене (пропоную на Майдані, бо дуже вже той форум "кольоровий"), щоб можна було порівняти застосовану термінологію і якось її зводити до однаковості. Ну й щоб було видно, що зроблено, а що ще потрібно "переводити".
  
  Розділ 5
  Змарновані уроки історії США
  
  Ця земля благословенна, маючи долати тільки одну тиранію - статус кво.
  - Мілтон і Роза Фрідман
  
  
  Відколи Я СТАВ все більше цікавитися роллю офіційної системи власності в економічному розвиткові, я здійснив багато подорожей до розвинутих країн, щоб вияснити, як їхні експерти з права власності діятимуть в справі об’єднання національних позалегальних активів в одну легальну систему власності. Після тринадцяти років, тисяч миль і трохи більше посивілого волосся, я відвідав мало не кожну організацію провідної половини світу, пов’язану з справами власністі – від моїх друзів з Земельного Реєстру Її Величності (Her Majesty's Land Registry) та Земельної Влади Аляски (Alaska Land Authority) до Японської Токі Бо (Japanese Toki Bo). Ніхто не мав відповіді. Всі експерти, яких я питав, всі професіонали, пов’язані з купою інституцій і агенцій з права власності, яких я відвідав, зізналися, що ніколи не думали над цим питанням.
  Люди, що керують системою прав власності в передових країнах мають фундаментально інші підходи. Вони в найбільшій мірі переймаються справами, пов’язаними з правом власності. Моїм головним підходом, тим не менш, було не право власності, як таке, але “мета-права” – доступ чи право на права власності. Попри те, що в нас є багато речей в яких ми маємо спільний інтерес, таких як яким чином перебудувати реєстрову організацію, щоб інтегрувати інформацію зібрану з поля в одну базу даних чи як побудувати процедури переводу в цифровий формат меж на основних мапах, експерти з власності не могли сказати мені як включити народ, що утримує свої активи у позалегальному стані до легальної системи власності. Як ви даєте народу права на офіційне право власності?
  Було очевидним з тої короткої західної історії, яку я читав, що в якийсь період нашого минулого всі західні народи здійснили перехід від розрізненого, неформального стану до цілісної офіційної системи власності. Так чого ж я не прямую просто туди – в історію Заходу, щоб подивитись, як розвивалась їх система власності? Ті, що мене приймали, щиро погодилося і шанувальники історії з Земельного Реєстру Її Величності та Німецької Асоціації Офіційних Землевпорядників (German Association of Licensed Surveyors) відіслали мене до своїх найулюбленіших книжок.
  Мною прочитане, тисячі сторінок старовини, вивели мене до фундаментального висновку, що перехід до цілісної офіційної системи власності мало пов’язане з технологіями (хоч технології грають велику допоміжну роль, як буде можливо побачити в 6-му розділі). Вирішальна зміна стосувалася пристосування законодавства до соціальних і економічних потреб більшості населення. Поступово західні народи стали спроможні зрозуміти, що соціальні домовленості, народжені поза офіційним законом є джерелом легітимізації закону, і знайти шляхи прийняти ці домовленості. Закон був таким чином писаний, щоб обслуговувати найпоширеніші фінансові формації і економічне зростання. Це те, що дало теперішнім інституціям власності Заходу їх життєву силу. Більше того, ця революція власності була завжди політичною перемогою. В кожній країні це було результатом кількох освічених людей, які вирішували, що офіційний закон не має сенсу, якщо значна частина населення живе поза ним.
  Різні історії власності в Західній Європі, Японії і Сполучених Штатах, всі мають дещо корисне висловити про теперішній стан розвитку і колишні комуністичні країни. В кожній країні, видиме беззаконня не було справжнім злочином, але колізією між правилами, що діють на нижньому рівні і правилами витвореними на горі. Революція в кожному випадку призводила до послідовного об’єднання обох систем.
  Втім, детальні історії всіх цих країн зайняли б надто багато місця в цій книзі. Я вирішив, відповідно, зосередитись на Сполучених Штатах, оскільки більш, як 150 років тому це була країна Третього Світу. Уряди і суди молодих штатів не були ще настільки офіційно об’єднані, коли намагались впоратись з законом і безладом мігрантів, поселенців, шукачів золота, озброєних гангстерів, нелегальних ділків і решти колоритних персонажів, що витворили життя Американського Заходу таким диким, і якщо дивитися з віддалі часу, таким романтичним. Уродженцю Третього Світу наподобу мене, ця картина минувщини “грінго” дивовижно близька. Хоч мої колеги і я зазнаємо проблем у зв’язку з показником Доу Джонса на рівні 11000, ми почуваємося цілком як вдома серед скватерів Вірджінії Томаса Джеферсона чи в довгому возі поселенців Кентукі Деніела Буна.
  Як і владні інститути Третього Світу тепер, Американські уряди пробували стримати експотенціальне зростання кількості скватерів (самочинних поселенців) і неофіційних порядків, але на відміну від влади Третього Світу, вони зрештою погодились, за висловом одного конгресмена Сполучених штатів, що “земельна система фактично поламана… і замість писати закони для них, ми пишемо їх після них, женучись до Скелястих гір (Rocky Mountains) чи до Тихого океану”. Що політики США вкінці взнали, як подав Френсіс Філбрік (Francis Philbrick), що “сила, що міняє закон відмінниим від найпростішого способу брехня поза ним.”1 Навіть святкований Акт Батьківщини 1862 року, який дав право поселенцям на 160 акрів вільної землі просто для дозволу жити на ній і обробляти її, був менше актом офіційних щедрот, а більше визнанням доконаного факту: американці заселили і обробляли землю неофіційно десятиліттями. Їхні політики поступово змінювали закон, щоб поєднати цю реальність з офіційною законною системою і виграти якісь політичні бали в цій оборудці. Приймаючи ці змінені закони для пристосування до існуючих неофіційних правил, влада Штатів залишила майно американських поселенців та шукачів основою для перетворення в капітал. Як в Сполучених Штатах у ХІХ столітті, проблема капіталізації бідноти в Третьому Світі і колишніх комуністичних країнах є основою політичної проблеми, яку необхідно розв’язати легальними інструментами.
  Змальовуючи еволюцію власності в Сполучених Штатах, що я робитиму в цьому розділі, я не беру на себе сміливість писати історію Америки, як мій легендарний тезка, я просто використовую її. В процесі, як ви побачите, я знайшов багато прикладів, які нагадували мені країни, що розвиваються і колишні комуністичні країни тепер: масові міграції, вибухи нелегальної діяльності, політична нестабільність і головне незадоволеність застарілою офіційною системою, яка відмовляється розуміти, що її доктрини і формули мають малий зв’язок з реальним світом. Я також знайшов, як закон Сполучених Штатів поступово вбирав в себе неофіційні порядки, щоб встановити мирний лад – таким чином підтверджуючи переконання судді Холмса (Justice Holmes), що це “досвід”, який дає життя продемонстроване законом, як ми побачимо у наступному розділі, що закон має бути сумісний з тим як люди реально впорядковують свої життя. Шлях закону, щоб залишатись живим – дотримувати близькість з соціальними угодами, зібраними разом з середовища реального народу на землі.
  
  Паралель з історією Сполучених Штатів
  Це важко вловити наскільки важливим є неофіційний тиск і реакція політики тут в Сполучених Штатах, читаючи все підряд в розділі бібліотеки з історії США. Чи буде це легше для політиків більш орієнтованих на реформи і технократів пізнати Американську історію, вони малиб найбільше про це піклуватись, а саме зв’язком між легалізацією власності і створенням капіталу. Щоб бути соціально і політично корисною, історію потрібно зібрати, щоб висвітлити проблему зблизька. Загалом і зокрема, фахівці з власності не пишуть про перехід неофіційних прав до цілісної фоіційної системи власності. Для цього може бути кілька причин.
  По-перше історичний процес ще не закінчився. Супроти популярних переконань, система власності відкрита для всіх громадян – відносно новітній феномен, якому не більше двох сотень років і повне впровадження змін вже проявляється. В більшості народів Заходу основна частина широких реформ власності закінчилася всього лиш століття тому. В Японії це сталося за менш як п’ятдесять років. Відтоді весь процес створення цілісної системи власності був більше результатом несвідомої еволюції ніж свідомо спланованим, не дивно, що знадобиться час, щоб всі корисні уроки по створенню власності розвинутих країн стали очевидними для народів, що розвиваються.
  По-друге, власність традиційно розглядалася з точки зору розвинутих країн. Більшість зразків сучасної літератури про власність бере цей розвиток на Заході як доведений.
  Третьою причиною чому процес створення офіційної власності важкий для розуміння є те, що важко слідувати за ниткою історії. Повільне впровадження неофіційних практик, традицій і норм у офіційне законодавство затіняють інші історичні події. Надання офіційних прав власності поселенцям і скватерам в Сполучених Штатах, яке зрештою стало основою для накопичення капіталу і операцій на відкритих ринках, що типово розглядається, як політична стратегія захисту американських імперських амбіцій, допомога першовідкривачам експлуатувати багаті ресурси країни і послабити регіональну напруженість. Що ці самі кроки дозволяють Сполученим Штатам подолати конфлікт між офіційною системою і неофіційними традиціями скватерів і інших піонерів не займало головну увагу фахівців з власності.
  Те, що я хочу викласти в цьому розділі, дозвольте мені підкреслити ще раз, не є переписуванням історії Сполучених Штатів, а перегрупування споріднених подій таким чином, який допоможе нам зрозуміти, що видимий хаос у країнах, що розвиваються і колишніх комуністичних країнах – це фактично пошук нового офіційного ладу. Отже погляньмо на перетворення неофіційних “законів” лісів і рівнин молодих Сполучених Штатів на її кодекси законів.
  
  Відхід від старих Британських законів
  XVI століття побачило початок небаченої міграції західноєвропейців до берегів Північної і Південної Америки, яку історик Бернард Бейлін (Bernard Bailyn) називав “одною з найвеличніших подій записаної історії.”2 У Британській Північній Америці, за Гофером (Hoffer), “замерзла, змучена, налякана юрба чоловіків і жінок… зібрана на західному березі Атлантики вглядалася у густі лісові хащі. Стискаючи мушкети і Біблії, дехто мав згадувати світ, який вони залишили.”3
  Серед тих споминів були уявлення про те, як будувати і зберігати громаду, вести суперечки, обробляти землю і організовувати урядові інституції. Офіційна система відігравала головну роль у вирішенні конфліктів, що постійно виникали. Насправді закон “дістався всюди” в ранній Америці у вигляді “першого колоніального уряду на підставі офіційних документів – “хартій”… Колоніальна економіка функціонувала за законами, що регулювали ціни, ваги і якість товарів. Закон давав засіб для людей продавати чи заповідати землю іншим, передбачав для поселенців вияснення про порушення меж і заблукалу худобу і навіть вказував людям як ходити до церкви, одружуватись, виховувати своїх дітей, ставитись до прислуги і сусідів.”4
  Спочатку колоністи намагались впровадити англійську доктрину законодавства про власність для наведення ладу. Але англійські громадські закони не передбачали соціуму, що швидко виробляв нові форми доступу до власності, не врегульовані і переважно не прийняті головною системою. Англійські громадські закони, наприклад, не давали роз’яснень про те як поводитись в справах стосовно людей, що купили чи успадкували землю з сумнівним право на неї. В результаті “відкриття 1 розслідування з права на власність в судах країни стало винятково необхідним. Всі зацікавлені сторони могли свідчити і рішення суду стало відносно ефективною і публічною гарантією, коли жодної іншої не існує”.5
  Більшість цих колоністів, тим не менш, мали слабке уявлення про технічні деталі англійського законодавства. Багато не знали й не переймались тим, які відмінності між судовою постановою, законом і правом справедливості й іншими тонкощами. Більш важливо, що англійське цивільне законодавство про власність було нерідко непридатне для роботи з проблемами, що постали перед колоністами. Величезні землі у Британській Північній Америці дали першим поселенцям можливості, які неможливо було уявити в Європі, яку вони покинули. Прибуваючи “на континент, де стільки землі було природньо вільної чи звільненої від індіанців, англійці [та інші європейці] кинулись ділити своє нове джерело добробуту… Як результат, скурпульозне дотримання деталей було легко загублене. Допускалися помилки в розподілі землі і записах та малу увагу приділялося впорядкованому плануванню, якого бракувало [з боку колоніальної влади], яке мало послідувати.”6 Не всі землі були родючими, добре осушеними чи з легкодоступними багатими луками і сіножатями для худоби і коней поселенців.7 У своїх пошуках придатних земель американські колоністи часто з власної охоти розтікались поза межі, обробляли поля, будували хати, а потім покидали те все, щоб перебратись на кращі території.
  Результатом для прав власності була велика проблема у різноманітності і неофіційності. У своєму аналізі офіційних змін в колоніальному Масачусетсі Девід Томас Коніг (David Thomas Konig) змалював бюрократичну і технічну неспроможність, що посилювало проблеми міграції. Нестача уніфікованої земельної системи, наприклад, зумовила порушення і безлад. Повсюди в Масачусетсі представники колоніальної влади часто сперечалися про те, як треба ділити землі. Тут “не було згоди, наприклад, відповідно вздовж прямої лінії чи відповідно до природних особливостей місцевості потрібно проводити межі земельних ділянок.” Один колоніст “мав переконання, що його дозвіл на три сотні акрів в Рідінгу (Reading) мають прямокутну форму, але з жахом дізнався, що багато його сусідів в сусідньому містечку встановили межі в формі “кола”, дуга якого вираховується з площі землі [колоніста].”8 Технічні недоліки в процесі поділу землі також породжували сумніви і плутанину. Коніг зауважував, що проблеми в поправках для різних меридіанів в Північній Америці часто викликали суперечки стосовно ділянок що заходять одна на одну, аж поки Джон Вінтроп IV видав таблицю поправок для вимірювання землі у 1763 році.9
  В справі розв’язання загрозливої маси майнових суперечок, природа яких мала нечисельні чи не мала англійських прецедентів, колоніальні представники влади не могли легко слідувати англійській юриспуденції. Натомість “суди часто йшли назустріч місцевим міським жителям і перетворювались ними на новий орган закону, що міг впорядкувати земельні відносини.”10 В справах від місцевого політичного самоврядування до розподілу землі колоністи почали значно відходити від англійських законів, що мали мало спільного з реаліями колоніального життя. Як висловився Пітер Чарльз Гофер (Peter Charles Hoffer): Теоретично вони були частиною особистого королівського володіння [і суб’єктом всіх його законів], але дійсність відсунула теорію. Далеко від Англії, рідко заселена, багата на природні ресурси і зайнята чоловіками і жінками, які мали свою власний розум і хватку до бізнесу, коли побачили це, колоністи потихеньку рухались до самоврядування.”11
  
  Рання американська традиція - скватерство
  Хоч ранні мігранти були переважно британськими підданими і підлягали англійському закону, відколи вони переїхали до Америки, інша реальність, спосіб їх відносин між собою почав змінюватись. В Англії, займати клаптик землі довгий час не маючи права – “скватерство” – було незаконним. В Сполучених Штатах, не зустрічаючи спочатку опору і маючи багато можливостей, скватерство на вільних землях швидко стало загальною практикою. Скватерство давніше від самої нації. Відповідно до американських студій Форда колоніальних прецедентів земельної системи США “до прибуття Масачусетської Портової Компанії (Massachusetts Bay Company) в Нову Англію там були поселенці без прав чи дозволів жити в різних місцях довкола затоки… Перші поселенці Конектікуту (Connecticut) були офіційно захоплювачами своєї території і могли основувати свої права тільки окупацією і купівлею її в індіанців”12 В перших роках Меріленду (Maryland) французи та інші неанглійські народи жили на землі, якої вони не могли бути власниками відповідно до дозвольних умов. В 1727 році юристи Пенсільванії (Pennsylvania) апелювали що “всілякі [хто] селяться часто в будь-якому місці вільної землі, яку можуть знайти.“ Ці американські скватери вже зайняли і обробляли 100 000 акрів землі без жодної, як сказав один історик, “тіні прав.”13
  У Новій Англії заможні політики не були прихильні до діяльності скватерів, котрих вони вважали просто незаконними захоплювачами. Напочатку, як у 1634 році в Масачусетсі, Генеральний Суд (General Court) спробував обмежити скватерство наказом “що всі земельні дозволи вільним поселенцям будуть записуватись і їх копії повинні надсилатись до нього. Обмір землі повинен відбутись у кожному місті констеблем і чотирма іншими вільними поселенцями”14 Це не діяло взагалі. Коли широке поширення відмови тих, хто займав землю “послідувати наказам 1634 і 1635 років примусила Генеральний Суд [in 1637] до дій ще раз і вимагати ‘щоб якесь рішення прийняти щоб змусити людей записати свої землі або залишити все як є’”15
  Тим не менш, тут не було ефективних офіційних методів загасити числених конфліктів, що виникали. В результаті скватери зробили дієвим спосіб, що відкрило дорогу до легітимізації скватерства. Багато з найзапекліших конфліктів мали місце на величезних вільних окраїнних територіях, тепер відомих, як Вермонт (Vermont) і Мейн (Maine). До Американської Революції і Нью-Йорк (New York) і Нью-Гемпшир (New Hampshire) претендували на землі Вермонта.16 Щоб обійти Нью-Йоркські зазіхання, губернатор Нью-Гемпшира Бенін Вентворт (Benning Wentworth) “діючи відповідно до того, що право власності складає дев’ять десятих законів… давав вільно дозвіли для громадян Нью-Гемпшира і в Масачусетса… [В результаті між 1764 і 1769 роками] 131 містечка дали дозволів більше як шістьом тисячам… окремим громадам і особам.”17
  Невдовзі потому скватери, що мали невелику повагу до будь-якого штату, скоро опанували цю територію. Насправді “скватери почали стікатися до Вермонту і селитися де тільки захочуть.”18 Скоро вони зрозуміли важливість діяти злагоджено і почали “писати спочатку в Нью-Гемпшир, а потім губернатору Нью-Йорка за дозволами на землю, на якій були їх поселення чи про якийсь наказ, що потверджував би їх на їхній землі.”19 Навіть якщо б обидві колонії спробували протистояти скватерським сутичкам періодично висилаючи проти них команди для виселення, скватери настільки контролювали територію, що Етан Ален (Ethan Allen) і його “скватери послідовники”, повставши, відвоювали б незалежність Вермонту. Найголовнішим результатом цієї незвичайної перемоги “скватерської сили” було офіційне визнання їх звичаїв щодо власності.
  Скватерство було часто підтримуване заможними політиками, що хотіли використати ресурси колоністів. В більшості колоній політики вірили, що розвиток земель можна забезпечити тільки завдякі еміграції. Щоб довершити цю справу колоніальні політики давали дозволи окремим особам і громадам заселяти незаймані землі, скріпляючи звичай права на зайняття і використання. У Вірджинії за Фордом “посісти ділянку означало збудувати будинок, засіяти один акр і прожити один рік. Якщо цього не було зроблено протягом трьох років, земля переходила у власність штату.”20 За Масачусетським законом обов’язки поселенця “включали зайняття відповіднї ділянки і протягом трьох років зведення будинку визначеного розміру, як правило вісімнадцять чи двадцять квадратних футів та очищення від п’яти до восьми акрів для сіножатей і пашні.”21
  В Меріленді у 1670-ті Лорд Балтимор (Lord Baltimore) використовував скватерів для заселення “деяких спірних територій на узбережжі східного берега і затоки Делавер (Delaware Bay).”22 У намаганні зберегти свої власні доходи від занепаду Піни (Penns) в Пенсильванії “надіслали вказівку, що люди, які поселились на будь-якій землі можуть купити її за ціну відповідну до часу поселення і відсотками з того часу за мінусом вартості спорудженого. Той, хто не спроможний це зробити буде примушений платити відсоток пропорційний до суми купівлі.”23 Як Піни скоро дізнались, попри все, такий наказ наразився на значні труднощі для виконання, коли скватери не бажали платити. Фактично “стало очевидно, що без влаштування якогось погодження сторін (modus vivendi) з цими рішучими, голодними до землі людьми, яких неможливо вивезти геть, величезні прибутки будуть втрачені… Відповідно, [Пенсильванський] земельний офіс полишив це чи дозволив в багатьох випадках які не міг запобігти, тут виникли поряд з стандартними писаними правами багато особливих, місцевих різновидів права на землю.”24
  В охороні прав вони сподівались домогтися успіху такою політикою щодо поселенців, скватери часто вважали офіційну систему надто обтяжливою чи складною. Як писала також Амелія Форд (Amelia Ford), “ земельний офіс був так далеко, справи такими кепськими а методи надто застарілі, щоб годитись для практичних” скватерів.25 Британскі закони ставали все більш відірваними від того, як багато людей жили і працювали.
  
  Новий соцальний контракт: права Томагавка (“Tomahawk Rights”)
  У хаосі довколішніх законів, земель і власності мігранти зрозуміли, що якщо вони збираються жити мирно одне з одним, то мусять виробити якусь подобу правил, навіть якщо вони будуть виходити за межі офіційних законів. Скватери почали вигадувати свої власні зразки неофіційних земельних прав, знані як “право томагавка” ("tomahawk rights"), “право загорожі” ("cabin rights") та “право врожаю” ("corn rights"). “Право томагавка” позначалось зрубуванням кількох дерев поблизу витоку джерела і зарубок на корі одного чи кількох дерев з ініціалами особи, що займала землю. Ще у 1660-ті роки скватери Меріленду виробили традицію відмічати дерева на землях, які вони хотіли посісти до того, як отримають дозвіл колоніального “генерал-землевпорядника” ("surveyor-general").26 Наприкінці Американської Революції практика мітити дерева в якості знака власності на землю стало таким поширеним, що один армійський чиновник писав військовому секретарю: “Цей чоловік звиклий ставити поселення на найкращих землях, користуючись правом томагавка чи доказами, як вони їх трактують, стверджуючі що це є достатніми підставами на право власності.”27
  “Право загорожі” ("cabin rights") та “право врожаю” ("corn rights") передбачають позначення меж землі будуванням дерев’яної загорожі чи вирощенням врожаю. Показово, що ці неофіційні права купувались, продавались і передавались – зовсім як офіційні права на землю.28 І супроти таких загородних чи врожайних прав ніхто не міг легально посісти землю. поза сумнівом, що такі неофіційні підтвердження права власності допомагали уникати сутичок, коли стали загальноприйнятими в американських прикордонних громадах і стали джерелом легального права в пізніші роки.
  Попри неохочі поступки місцевих політиків у відношенні до неофіційних традицій, скватери й далі жили у ворожому світі. Вони постійно вступали в конфлікти з місцевим корінним населенням, вдираючись на їх землі. Але скватери були також загрозою для еліти, яка боялася втратити свої величезні володіння. Саме тому один з представників еліти – Джорж Вашингтон – сказав у 1783 році про “бандитів, що кидають виклик всілякій владі, допоки вони не платять податки й не утримують вершки країни грошима на витрати.”29
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.12.16 | hrushka

    Re: Куди скидати перекладене?

    Перевід мабуть не закінчений, бо становить яких 3.000 слів, коли оригінал має яких 14.000 слів
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2006.12.18 | hrushka

      "Пані" повинна`б дати вказівки ...

  • 2006.12.18 | jean-valjean

    Tak Куди скидати перекладене?

  • 2006.12.18 | hrushka

    Моя спромога причинитись

    Не знаю чи мій перевід є коресним, однак не буду знати поки не спробую. Коли подане має якунебудь користь, то буду продовчати перевід шостого розділа ...
    
    Розділ 6
    
    Таємниця Правової Невдачі
    
    Життя (існування) закону не була логіка; то був досвід.
    - Суддя Верховного Суду США Олівир Виндил Голмс
    
    Майже кожна розвиваюча та бувші комуністичні держави мають формальну систему власности. Недомагання в тім є що громадяни не мають до неї достипу. Вони находяться під шклянкою Фернанда Браудел (Fernand Braudel’s), та невидима побудова що в менулім на заходi зберігала капіталізм для дуже малої частини суспільства. Їх оденокий вибір, як ми бачили в Розділі 2, є відступити з їх майном в позаправовий сектор де вони можуть жити та провадити торгівлю – однак ніколи не мати змогу обернути майно в капітал.
    Заки ми можем піднести склянку, є важно знати, що ми не будем перші це пробувати. Як ми будем бачити в цім розділі, уряди розвиваючих держав старались в менулих 180 років відчинити бідним право посілости.
    Чому їм це не вдавалось? Причина в цьому є що вони звичайно працюють під впливом п`ят основних хибних уявлень:
    - всі люди котрі шукають захист в позаправовім або підземнім секторі, роблять це щоби уникати податки;
    - посілости не уважається правовими, бо вони не були правельно розглядені, картографічно не закреслені та не записані;
    - впровадити наказні права є достатньо і уряд може ігнорувати кошта потрібні щоби дотриматись закона;
    - існуючі позаправові впорядкування чи “суспільні угоди” можна ігнорувати;
    - можна змінити щось основне як людий договір щоби вони могли задержати посілости, правово та позаправово, без найвищого політичного кирівництва.
    Щоби пояснити підземну економію в цих державах, в яких звичайно 50 до 80 відсотків людий діють, щоби уникнути податки, є в найкращім розумінні частинно не правельним. Більшість людий не вдаються до позаправового зібрання, бо воно являється притулком від податків, але через існуючі закони, не звертаючи уваги як шляхотно вони написані, котрі однак не звертають увагу на їх потреби чи стремління. В Перу, де наша збірня склала програму щоби втягнути малих позаправових антрепренерів в правову систему, яких 276.000 з тих антрепренерів добровільно вписали свою торгівлю чи виробництво в новім записі котрий ми створили для їх вжитку – без жодних обіцянок в зменшенню податків. Їх підземна торгівля не була зобов`язана платити жодні податки. Чотири роки пізніше, дохід із податків від бувшої позаправової торгівлі становило вартости $1.2 біліонів США.
    Ми були успішні, бо ми приспособили закони підпримства та посілости до потреб антрепренерів котрі були звиклі до позаправових правил. Ми також різко зменшили потреби щоби вписати підприємство. Це не значить що люди не дбають які великі їх податки. Однак позаправові виробники та крамарі - котрі працюють в дуже тіснім та обмеженім зарібку, в центах замість долярах – знають основні рахунки. Ми тільки мусіли забеспечити щоби видатки провадити правову трогівлю були менші від тих щоби вижити в позаправових обставинах, полегшити виповненню потрібних прохань для узаконенню, завдати велике старання в поясненню переваг програми й тільки спостерігати як сотки тисяч антрепренерів щасливпо покидали підземля.
    Протилежно загальноі мудрості, торгувати в підземеллю не є безкоштовно. Позаправова торгівля є під оподаткованні браку добрих законів посілости та безустанно ховаючи свої дії від урядовців. Тому що підприємство не є урядово затверджене, позаправові антрепренари не можуть привабити вкладників (інвесторів) продаючи пайки; вони не можуть одержати формальну позичку з низькою прибутковою оплатою бо вони навідь часто не мають правову адресу. Вони не можуть зменшити риск заявивши обмежену відповідлаьність або одержавши покриття забеспеченням. Одиноке їм доступне “забеспечення” є від їх сусідів та охорону котру місцеві здераки або мафіоси є готові їм продати. Щобільше, тому що позаправові антрепренери живуть в постійнім страху бути відкриті урядом та здирством розбещеними урядниками, вони примушені поділити та відділити свої виробничі устатковання в багатіох місцях, в наслідок чого вони рідко можуть осягнути важливий економічний рівень. В Перу, 15 відсотків зі всего приходу виробництва в позаправовім секторі виплачують як хабарі, що включає “вільні зразки” та особливі “подарунки” товаром або й прямо гроші. Із одним оком завше пильно дивлячись чи надходтиь правозахісник, позаправові антрепренери не можуть відкрито оповіщати товар чи підприємство, щоби збільшити число клієнтів або довозити таншим способом більшу кількіст товару замовникам.
    Наш дослід в державах де ми працювали потвердив, що бути вільним від коштів та прикрості позаправового сектора назагал відшкодовує заплативши податки. Чи ти є під склянкою чи позасклянкою, ти будеш уподаткованим. Що рішає чи ти залишаєшся поза склянкою є відносно ціни бувши правовим виробником.

  • 2006.12.28 | jean-valjean

    Re: Куди скидати перекладене?

    Пріхажу к виваду, что нікаму пєрєвєдьонниє атривкі нє нужни.
    
    Свої жалюгідні декілька сторінок відправляю в конверті поштою на єдину розрекламовану в Інтернеті "Інтернаціональну" поштову адресу майданівського адміністратора.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2006.12.28 | MentBuster

      Почекайте трішечки!

      Просто я вусмерть затрахана передноворічним довбоєбізмом суддів та маю по 3-4 справи на день
      Пришліть поштою мені - 02068, м. Київ, вул. Срібнокільська, б. 14а, кв. 23, Монтян Тетяні Миколаївні. В Новорічні свята, коли суди не працюватимуть, я якраз займусь всіма справами, на які в будні не вистачає часу
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2007.01.12 | jean-valjean

        Свій жалюгідний внесок відправив на мило "Hernando de Soto"

  • 2006.12.31 | Kronk

    На пошту mystery.of.capital@gmail.com

    Дякуємо за переклад
    Скиньте, якщо є ще щось, на вказану адресу
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.01.03 | IApple

      Скинув на пошту скопом 5-й розділ в doc

      Сподіваюсь скоро побачити цілу книжку в мережі, цікаво решту почитати.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2007.01.03 | Kronk

        Отримано!

    • 2007.01.12 | Daisy

      Re: На пошту mystery.of.capital@gmail.com

      Сьомий теж пішов на цю пошту, не пройшло й пів-життя...

• 2006.12.28 | IApple

  Продовження 5-го розділу

  Полювання шерифів
  Мігранти почали селитися, обробляти поля, будувати будинки, передавати землю і брати довгі кредити до того, як уряд надав їм право це робити. Зневажаючи їх ініціативність, тим не менш, багато представників влади залишались переконаними, що ці нові американці зухвало порушують закон і повинні бути покарані. Але це не легко було здійснити. Навіть коли Джорж Вашингтон, батько Сполучених Штатів, спробував виселити людей, що скватерували на його землях Вірджинії, його адвокат попередив, що “якщо він виграє в цій своїй тяжбі проти поселенців у своєму маєтку, вони ймовірно спалять його ферми і господарку”.30
  Зв’язки між іншими штатами і місцевими скватерами теж почали накалятися. Навіть перед Революцією мігранти з Масачусетсу вже почали селитися в Мейні, території, на яку Масачусетс претендував ще з 1691 року. Спочатку масачусетські політики не заперечували проти швидкого зростання скватерства у віддаленому Мейні. Після Революції, одначе, зважаючи на банкрутство їх резерву і девальвацією грошей, масачусетські політики звернули погляд на безкраї землі Мейну, як на головне джерело нового бюджету.31 Неочікувано скватери Мейну стали перешкодою продажу великого шматка землі. У 1789 році губернатор видав об’яву яка забороняла скватерство в Мейні.32
  Щоб запевнити потенційних покупців в Масачусетсі призначили комітет з розслідування і стягнення плати з незаконних “правопорушників”.33 Більшість скватерів, проте, просто відмовились виселятись чи платити за свою землю. Звісно, замість компромісу з скватерами уряд охочіше наказав шерифам провести офіційно виселення, підпалюючи порохову діжку, що призвело до, як висловився один історик, до “чогось на подобу відкритої війни”.
  “Найвизначальнішою рисою в характері [скватерів] є запальність і непримирена зневага до закону”, коментував один мейнський юрист у 1800 році. “Шерифа округу і його офіцерів вони прирекли стати жертвами, а ненависне слово виконання [яке пишеться в акті виселення] не лякає їх більше. Вони оголосили, що служителів закона потрібно викінчити, юристи мусять бути ліквідовані а їх офіси стерті в порох”.34 І коли шериф був убитий при спробі виселити скватера, присяжні відмовились засудити звинуваченого в убивстві. Зокрема, в результаті політичного продовження ворожнечі з боку мейнських скватерів, Масачусетс визнав незалежність Мейну у 1820 році.35
  Інші колонії також робили все можливе, щоб витіснити скватерів з громадських і приватних земель. В Пенсильванії шотландські і ірландські поселенці почали вдиратися на індіанські землі ще від 1730 років і корінні американці відповіли нападами. Колоніальна влада неодноразово застерігала поселенців “від пограбування земель індіанців і попутного паління їх житла”.36 Насправді з 1763 по 1768 рік Асамблея Пенсільванії намагалась налякати скватерів покаранням “на смерть”, поки губернатор Вільям Пен не наказав солдатам зігнати нелегальних поселенців.37 Не зважаючи на ці заходи кількість скватерів подвоїлась. У відповідь, згідно до одного історика того часу, “розгніваний губернатор тоді оголосив, що той, хто селитиметься на індіанській землі буде покараний смертю. Але для таких арештантів не могли знайти суддів, поступливих присяжних та надійних тюрем”.38
  
  Офіційний прорив: "Preemption"
  В країні, де кожен поселенець був або емігрантом, або його нащадком, скватери були перешкодою для знаходження помічників в середовищі колоніальної влади, що зрозуміли як важко буде застосувати англійське цивільне законодавство до багатьох нових поселенців. За англійським законом, якщо хтось навіть помилково зайняв землю іншої особи і щось побудував чи засіяв, він не міг отримати відшкодування за те, що він створив. В колоніях, тим не менш, за наявного браку дієвого уряду і відповідної реєстрації та землевпорядників, влада мусіла визнати, що зроблене на землі, сплачені податки і місцеві звичаї стосовно сусідів тут теж прийнятне джерело права на власність. Ще від 1642 року Вірджинська колонія визнала виплату компенсації незаконному поселенцю за всі здійснені ним покращення з боку законного власника. В статуті Вірджинії писалося, що “якщо якась особа чи особи коли-небудь посіли якусь плантацію чи землю, яка належала насправді іншій людині”…”відповідна компенсація повинна бути присуджена за судовим процесом з дванадцяти чоловік”.39 Більше того, якщо повноправний власник не бажає відшкодовувати скватеру за його роботи, скватер може викупити землю за ціною, встановленою місцевим судом присяжних.40 Цей статут був невдовзі наслідуваний іншими колоніями. Такі поправки демонстрували межі, до яких місцева еліта симпатизувала людям, що хотіли створювати додаткові прибутки зі своєї землі.
  Ця офіційна новація дозволяла поселенцю купити землю, яку він обробив до того, як вона буде запропонована для публічного продажу, була знана, як “пріоритет” ("preemption") – принцип, що зміг стати визначальним для інтеграції неофіційних традицій з прав власності в американське законодавство на наступні дві сотні років. Політики і юристи почали витлумачувати “покращення” такими способами, що сповна винагородили скватерів. В Північній Кароліні та Вірджинії право загорожі і право врожаю вважалися за докази.41 В Масачусетсі було додано право томагавка.42 Важливо, що включення таких місцевих неофіційних звичаїв в закони “було не тільки визнанням, що якась компенсація належиться першим поселенцям за понесені ними витрати і ризик, це було офіційним втіленням поширеного переконання… що скватер був реальним благодійником штату, а не землезахоплювачем”.43 В часи Американської Революції право врожаю кочових скватерів трансформувалося, за переконанням багатьох людей, у право займанщини відважних піонерів. Навіть Джорж Вашингтон, що кричав “бандити” на тих, хто вдерся на його власні землі, в іншому місці свого рідного штату Вірджинія вів іншу політику заохочення скватерів, захищаючи їх неофіційні права власності.
  Для штатів з небагатими фінансами “пріоритет” був також джерелом державних фінансів. Вони могли стягувати плату за вимірювання земель, які зайняті і оформлення на них офіційних дозволів. В результаті “пріоритетне” законодавство поширювалося і до і після Революції. У 1777 році Північна Кароліна відкрила земельний офіс для західного округу, що дав дозволів поселенцям на 640 акрів, надаючи перевагу людям, що вже скватерували в тій місцевості.44 Два роки пізніше Вірджинія прийняла закон, що давав поселенцям, що скватерували на її західних кордонах пріоритетне право на землі, які вони використовували.45
  
  Більше офіційних перешкод – більше неофіційних правил
  Отримавши багато перемог, американські скватери, тим не менш, були далекі від перемоги у війні. Протиріччя неофіційних правил існували все перше сторіччя існування Сполучених Штатів і ніде не було більше свідчень цього, як у новому федеральному уряді, який неочікувано став володарем таких величезних загальногромадських земель. Від 1784 до 1850 року Сполучені Штати набули майже 900 мільйонів акрів землі через завоювання і купівлю: купівля Луізіани (1819) – 43 мільйона акрів, купівля Гудзону (1853) – 19 мільйонів акрів, війна з Мексикою (1848) – завоювання 334 мільйонів акрів.46 На додачу 1802 року федеральний уряд заволодів усіма західними територіями східних прибережних штатів.
  Починаючи з 1784 року Конгрес новоствореної конфедерації (конституційне об’єднання ще не було втілене) штатів почав розробляти плани обмеження доступу і прав для національних громад. Найбільш вагомим рішенням стало те, що поселення північно-західних територій зможуть нарешті стати штатами з такими ж правами і привілеями, як і перші тринадцять.47 У 1785 році Конгрес розширив декрети попередніх років, впровадивши систему впорядкування і продажу громадських земель. Наслідуючи модель, вживану у колоніях Нової Англії, система землевпорядкуванння ділила землі в містах на квадрати зі стороною 6 миль з наступним поділом на 36 секцій в одну квадратну милю або 640 акрів. Коли територію було поділено, ці 640-акрові секції продавались за ціною $1 за акр.
  Два роки пізніше, у 1787 році, Конгрес зібрав попередні декрети у Північно-Західний Указ (Northwest Ordinance), який визначав поділ північно-західних територій на кілька частин і планувала три рівні збільшення представництва, які мали призвести до встановлення державності. Зокрема, закон виписав концепцію “необмеженого права власності” - "fee simple ownership" (право власності є вічним і нічим не обмежується воля продати чи подарувати його комусь) і дав перші гарантії свободи підприємництва у Сполучених Штатах.48 Попри таке федеральне законодавство, що запровадило вишукану структуру офіційного закону для розподілу громадських земель - історики розглядають Північно-Західний Указ як перший успіх перед-конституційного уряду США – це не дозволяло ні контролювати, ні стримати зростання чисельності людей, що мігрували на околиці країни. Єдиною головною проблемою була надміру висока ціна на федеральну землю. Стикаючись з ціною в $640 – величезна сума на той час – тисячі американських мігрантів одразу ж підняли ціни федерального ринку землі.49 Розробники Північно-Західний Указу передбачали, що багаті інвесори зможуть продавати ділянки малих розмірів, відкривати кредит чи даватимуть землю в оренду. Навіть ці спекулятивні варіанти часто були на гадці піонерів.50 Мігранти навпроти “обирали непевність протизаконних поселень”51 і ці нові десятки тисяч американців ставали скватерами на основі неофіційних традицій. Майже негайно федеральний уряд запрацював над маргіналізацією і покаранням цих скватерів. Вони були гаряче атаковані в суперечках навколо прийняття Північно-Західного Указу. Віль’ям Батлер (William Butler) з Нью-Йорка писав: “Я припускаю, що Консул знає про злодійства людей цієї країни, що стікаються сюди з усіх боків, селяться і захоплюють не тільки землю Сполучених Штатів, але також і цього штату, багато сотень переправились через річки і щодня багато йдуть разом зі своїми сім'’ями. Здоровий глузд Консула, сподіваюся, постане проти такого очевидного і зростаючого зла”.52
  Під тиском таких настроїв члени Конгресу взялися до виселення скватерів, часто примусовм способом. У 1785 році Конгрес прийняв резолюцію, яка однозначно забороняла скватерство на громадських землях і надавала повноважень військовому секретарю виселяти незаконних поселенців з федеральних земель Північно-Західних територій. Ці правила запрацювали навесні 1785 року на землях, де зливаються річки Маскінгам (Muskingum) і Огайо (Ohio), де армія Сполучених Штатів виселила десять сімей, знищивши їх домівки і будуючи форт, щоб запобігти їх поверненню.53 Чотири роки пізніше президент Вашингтон наказав знищити хатинки і вивезти сім’ї, що оселились на прикордонних землях Пенсильванії, які належали корінним американцям.54
  Втім, майже всі політики хотіли зберегти встановлені закони нового суверенного народу, деякі вже мали сумніви, що це можна буде досягти таким шляхом, що найкраще відповідатиме інтересам країни. Саме тому питання пріоритетів постало майже одразу.55 Під час самих перших сесій нового Конгресу у 1789 році один з конгресменів в’їдливо наголосив на виборі, що очікує скватерів:
  На даний час є величезна кількість людей на землі, які бажають заволодіти нею, викупивши права на землю. Що подумають ці люди, що поселились на вільних землях, з тривогою чекаючи свого виселення урядом, виявивши свої пріоритетні права поглиненими покупкою міліонів акрів? Чи чекатимуть вони, щоб стати жертвами цих людей?… Вони зроблять одне з двох: або перейдуть на іспанську територію, куди їх всіх ніхто не запрошував, та стануть підживленням сил іншого народу, створюючи для нас небезпечний кордон, або оберуть інший напрямок і переїздитимуть на територію Сполучених Штатів і братимуть собі осідок без вашого дозволу. Що тоді стане проблемою? Вони не платитимуть вам грошей. Збільшуватимете війська, щоб їх виселяти? Це вже спробували, солдатів зібрали, відправили… щоб досягти цієї мети. Вони спалили хатки, поруйнували загорожі, понищили картопляні поля, але через три години після того, як солдати пішли, люди знову повернулись, полагодили поруйноване і тепер знову живуть на тій землі відверто кидаючи виклик Союзу.56
  Типові протиріччя в Конгресі підчас засідань комітету громадських земель (Public Lands Committee) палати представників. Порадивши у 1801 році Конгресу відмовити вимогам скватерів на пріоритетні права, комітет усвідомлював, що скватери “з великими стараннями і труднощами заселяли, обробляли і покращували певні землі … [і відповідно] не тільки збільшували цінність земель ними заселених, але й земель довкола на велику вигоду Сполучених Штатів”. Не зважаючи на це, комітет зауважував, що надання “прошеної індульгенції може бути витлумачене як заохочення до захоплення громадських земель і стати невиправданою пожертвою громадських інтересів”.57 Таким чином серед конгресменів переважала думка, що треба відмовити їм у будь-яких правах.
  За два наступних десятиліття від свого заснування відповідно до першого розділу Конституції США, Конгрес твердо тримався вороже стосовно поселенців, що нелегально жили на громадських землях. У 1796 році він збільшив мінімальну ціну для громадських земель з $1 за акр, яка встановлювалась Земельним Указом від 1785 року, до $2 за акр.58 У 1807 році Конгрес затвердив заходи, що передбачали розшук і ув’язнення будь-якого скватера, що відмовляється виконувати проголошений закон і уповноважив військо виселяти поселенців в разі потреби.59 В документі Комітету з громадських земель 1812 року писалося: “Різноманітні недозволені поселення на громадських землях у багатьох відношеннях шкідливі для громадських інтересів”.60
  Тим не менш, проблема була в тому, що Конгрес, як це є тепер в багатьох країнах, був далекий від реальності: він не мав ні уявлення про розмах тиску скватерів, ні чи має сенс виконання їх наказів. Навіть головний Земельний офіс, створений у 1812 році для впорядкування, продажу і реєстрації громадських земель не міг виконувати свою роботу. Перевантажена підтвердженням земельних патентів, присланих з місцевих відділень, нова федеральна агенція також мала слідкувати за обліком купівель, зроблених в кредит. Законодавці сподівалися, що Земельний офіс зможе працювати, як інформаційний центр, обслуговуючий громадян, які потребують землі. Але всі ці завдання невдовзі захлиснули його невеличкий штат, що скоро не міг впоратись із головними своїми обов’язками.61 Як зауважила Патриція Нельсон Лімерік (Patricia Nelson Limerick), конгресмени самі сприяли проблемам Земельного офісу: “Від імені виборців конгресмени жалілися на повільність, з якою офіс працює, а від свого власного імені, конгресмени робили багато запитів інформації, що поглинали час клерків, а заради економії і скорочення конгресмени відмовились збільшити фінансування офіса”.62
  На додачу з перших днів Сполучені Штати мали обмежені фінансові ресурси і вдавалися до земельних дозволів, щоб розплатитись з цілими прошарками населення. Багато істориків переконані, що практикуючи випуск “земельних облігацій” ("land scrip"), що були названі “еквівалентом продовольчих карток вісімнадцятого століття”, паперів, що погашались у вигляді землі, уряд заохочував беззаконня і скватерство.63 Від 1780 до 1848 року Конгрес роздав 2 мільйони акрів землі солдатам, що воювали в Революцію, 5 мільйонів – для ветеранів війни 1812 року та 15 мільйонів – для тих, що воювали у війні з Мексикою. Між 1851 і 1860 роком Конгрес додав ще 44 мільйона акрів за службу у революційній війні, війну 1812 року, війни з індіанцями і мексикансько-американську війну.64 Коли вперше була придумана континентальним Конгресом, в часі війни за незалежність, політика земельних облігацій була цілком логічною в тому, що дозволила амриканському уряду заплатити офіцерам і солдатам за їх службу. Конгрес також боявся постійної війскової загрози з боку корінного населення, чи з власної волі, чи як найманців Англії чи Франції, яку вони складали для нової республіки. Рішення заселити колишніми солдатами прикордонні землі розв’язувало обидві проблеми одночасно.
  В середині вісімнадцятого століття, одначе, розквіт чорного ринку земельних облігацій виявив, що живить він і скватерство і спекуляції. На кожну сотню солдатів, що отримали земельні облігації, дев’яносто чотири продали свої права на чорному ринку – ситуація, яка не відрізняється від тої, яка склалася сьогоді в багатьох країнах, що розвиваються і колишніх комуністичних країнах, які надавали громадське житло для деяких категорій громадян.65 Як висловився один історик, “ніхто не очікував пів мільйона вдовиць і похилого віку чоловіків, що отримали [облігації] для утворення бар’єра проти іноземного вторгнення”.66 Федеральний уряд також віддав мільйони акрів вільних земель під нові залізниці, що перетинали континент. Впродовж дев’ятнадцятого століття більше 518 мільйонів акрів – майже п’ята частина всіх федеральних земель – були роздані, чи безпосередньо приватним залізничним компаніям, чи штатам, які могли потім передавати землю під колії. Логічним поясненням цих грандіозних роздач було таким, що це дозволить організувати впорядковані поселення на прикордонні. Попри те, що більшість землі мала невелику цінність, великі ділянки мали поклади мінералів чи були придатні для землеробства.67 Левова пайка відійшла трансконтинентальній залізниці, яка отримала всілякі інші ділянки землі окрім їх доріг, створивши шахівницю з почергово державних і залізничних земель. Конгрес вірив, що залізниці зможуть продати непотрібні їм землі швидше і дешевше для заохочення поселень.68 Тепер знову реалії поселнських земель увійшли в конфлікт зі сподіваннями політиків. Розташування у вигляді шахівниці, відповідно до одного з дослідників, “затримувало заселення на міліонах акрів найкращих земель і перешкодило їх освоєнню”.69 Іноді це навіть призводило до відкритої війни. Стефан Шварц (Stephen Schwartz) доповідає про конфлікт, що виник у 1880 році у долині Сан Хуакін (San Joaquin Valley) в Каліфорнії, в місцевості званій Рване Болото (Mussel Slough), коли фермери і скотарі, що влаштувались на землях залізниці запротестували проти змін в угоді продажу, коли настав час платити. Залізнична компанія вирішила, що ціна продажу повинна враховувати всі покращення, такі як будови і канали. Це призвело не тільки до судового розгляду, який не зміг розв’язати справу, але також до стрілянини з п’ятьма вбитими серед поселенців і кількох з тих, що виселяли,70 про яку винний маршал зізнав, що “не встановлено хто стріляв першим”. Пишучи про інцидент, Сан Франциско Кронікл (San Francisco Chronicle) звинуватила залізниці, стверджуючи, що “Якими б певними не були їх офіційні права, очевидно, що справедливість цілком на боці поселенців”. Військова перевага була також на боці поселенців. Чиновники підрахували, що для наступу на них знадобиться від 200 до 1000 добрих солдат.71
  Намагання федеральних урядів збудувати впорядковану земельну систему не змогли придушити волю громад відстоювати своє право в своїх районах. Хтось виразно висловив аргумент скватера: “Я запевняю, що всі люди згідно з конституцією, прийнятою в Америці, мають необмежене право переїхати в будь-яке вільне місце і … Конгрес не владний їм це заборонити”.72 Протягом перших двох десятиліть дев’ятнадцятого століття, політики і скватери воювали за те, як право власності може бути надано. Серед політиків “постало питання: ‘Що з цими землями робити?’ Одні вимагали: ‘Віддати солдатам’. ‘Використати їх, щоб сплатити державні борги’ – казали інші. ‘Зберегти їх для майбутнього використання’ – вперто радили інші і, були тут такі, що стояли на тім, що кожен, хто забажає повинен мати право оселитися на ній”.73
  
  Беззаконня чи невідповідність офіційної системи?
  На початку дев’ятнадцятого століття система власності Сполучених Штатів була в стані безладу. Наявні закони стосовно прав власності і протистояння законодавців тільки загострили кризу, що спіткала мінрантів країни. У своєму плідному вивченні скватерів і земельних законів у Вірджинії та Кентукі Пол Гейтс (Paul Gates) переконує, що офіційний закон вимагав “постійного збільшення судових витрат для вияснення прав власності, виселення незаконних претендентів і захисту території від нападів і плюндрування”. У поєднанні “з платою за судовий розгляд і великими відсотками за позики”, неадекватність офіційного закону була “постійною загрозою безпеці розслідувань і залишала сторони в постійному протиборстві”.74
  Як і слід було очікувати, мінранти, які посідали ці землі, переважно не мали офіційних прав на свою власність і як правило це закінчувалось суперечкою за право власності не з одним, а з двома власниками. А тоді, навіть якщо вони купили землю і щось на ній збудували, вони нерідко стикались з виконавцями виселення, насланими іншими власниками з пріоритетним правом на їх ділянку.75 Один колишній інспектор подорожуючи через Кентукі у 1802 році писав, що в кожній хаті, де він зупинявся, господар переймався надійністю прав власності на довколишні землі.76 Між 1785 і 1890 роком Конгрес Сполучених Штатів видав більш як п’ять сотень різних законів по реформуванню системи власності, ніби заснованих на ідеалі Джеферсона про передачу власності в приватні руки громадян. Проте, складні процедури, пов’язані з цими законами, часто перешкоджали цій меті. Ще більш заплутуючи справи, окремі штати створювали свої власні правила для прав власності і продажу земель, які переважно були вигідні і захищали тільки їх власну багату еліту. В результаті спроби реформ системи власності тільки побільшили проблеми з громадськими землями і одночасно змушуючи мігрантів дуже перейматися втратою тих видимих прав власності, які вони мали. Коментуючи реформу в Кентукі один сучасник підкреслював, що “багато мешканців організували охорону своїх володінь з-за цієї плутанини… [як наслідок] багато хто не наважився зголосити свої права, побоюючись бути зобов’язаним платити чималеньку компенсацію”.77 Протягом вісімнадцятого століття і на початку дев’ятнадцятого, “як вирішувалась стара проблема, то виникала нова. Були постійні труднощі з встановленям прав власності… [оскільки право власності стало] поняттям більш уявним ніж довгота, більш невизначене ніж три зарубки чи струмок. Право власності стало дратівливою і непокірною справою, як відмінений закон про феодальну власність”.78 Дуже легко офіційні інституції Сполучених Штатів здались в головному, щоб ефективно вести справи з буйно зростаючою міграцією.
  На 1820 рік оригінальна система власності Сполучених Штатів була настільки невпорядкована, що суддя вищого суду Джозеф Сторі (Joseph Story) писав: “Ймовірно епоха перейде раніше, ніж винайдений судовий розгляд [в законах США з прав власності] скінчиться… Він назавжди лишиться загадковим кодом з особливим діалектом, щоб бути відкритим і досліджуваним, подібно до юриспуденції якоїсь давньої нації”.79 Гумор не залишив суддю Сторі і в тому, що Сполучені Штати були “не якимось старим консервативним суспільством, а новою країною на периферії закону”.80
  Закони США стали такими незграбними, що стали головним каменем спотикання для поселенців, які хотіли захистити свої права на власність і покінчити зі статусом “скватерів”. Їм не залишилось нічого іншого, як формувати свої власні “закони”, особливо ті, що стосувалися власності, поєднуючи англійський закон і місцеві американські правові традиції зі своїм власним громадським глуздом. Результатом була “опозиція прав власності”81 у двох правових і економічних системах, одна покоїться кодифікована в книжках статутів, інша діє на землі. Таким чином Сполучені Штати винайшли себе з плюралістичною правовою системою в якій багато прав стосовно власності і звичаї володіня стали визначатися неофіційними законами.
  Політичні і правові установи потрапили між своєю відданістю офіційному закону і своєю симпатією до потреб поселенців створювати їх власні звичаї. Промова Томаса Джеферсона якнайкраще відображає роздвоєність політиків в почуттях стосовно неофіційних звичаїв. “Така різноманітність тут [цих звичаїв]… що не встановлені принципи закону чи справедливості можуть застосовуватись для їх встановлення. Багато з них були створені на основі мита і звичаїв, які народилися в цій країні, вироблені методом випробування особливо на собі і які увійшли в майже кожне володіння не можуть бути цілком проігноровані”.82
  
  Зусилля штатів підняти питання
  Американські політики мали три варіанти. Вони можуть продовжувати спроби заперечувати чи ігнорувати звичаї, неохоче робити поступки або стати захисниками неофіційних прав. Поширення законів землеволодіння – визнання права на землю на підставі зроблених на ній робіт – всюди в Сполучених Штатах в першій половині дев’ятнадцятого століття підказує, що політики все більше слідували останньому варіанту. Історія запровадження законів землеволодіння в Сполучених Штатах – це історія зростання “неофіційщини”, як політичної сили.
  Поворотна подія сталася в новому штаті Кентукі, чия система власності, як і в багатьох інших штатах, була зовсім розладнана. Його губернатор жалівся, що земельні клопотання в новому штаті збільшили в три рази його землі. Історик Пол Гейтс пояснює це сталося завдяки прийнятому політиками законодавству, яке догоджало виборцям між 1797 і 1820 роками. Ці дії сприяли “двом першорядним принципам справедливості в [американському] встановленому законі: право того, хто зайняв землю … на зроблені ним покращення і право поселенців на приватну власність землі, якщо протягом семи років воно неопротестоване і за яку сплачувались податки, щоб мати тверде і повне право на цю землю не залежно від того, які супротивні права на власність будуть заявлені”.83 Важливість законодавства Кентукі, проте, полягає не в його внеску в офіційні принципи, а в його відображенню зростаючої політичної сили піонерів. Знаменно, що тиск, який ці незаконні поселенці чинили на виборних осіб, зможе привести багато урядів штатів до відмови від рішення верховного суду США проти великої кількості мешканців країни.
  У 1812 році Суд оголосив закони займанщини Кентукі неконституційними.84 Виникла справа спадкоємця великого землевласника, Джона Гріна (John Green), і Річарда Бідла (Richard Biddle), скватера, що нелегально поселився на землях Гріна. Спірна земля спочатку належала до Вірджинії, але тепер була частиною Кентукі. В справі “Green v. Biddle” Верховний суд діяв проти законів займанщини Кентукі, наголошуючи на “праві власності” відповідно до прецедентів англійського громадського законодавства.85
  Вирок явно сподобався тільки тим людям, які мали офіційні права власності на землі, які вони посідали. Відповідно до вироку суду, закон Кентукі “діє несправедливо і деспотично, оскільки законний власник примушений платити не тільки за наявну меліорацію землі, не тільки за збільшення її ціни, але компенсувати видатки займанця на уявні покращення незалежно від того чи вони корисні, чи уявні, і по суті є його смаком чи бажанням прикрашати, продиктовані виключно його дивацтвом і забаганками”."86 Після перегляду справи “Green v. Biddle” місцевий суд у 1825 році підтвердив свій попередній вирок, підкреслюючи, що закон займанщини забирає в “законного власника землі ренту і прибуток, отримані займанцем”.
  Політики, що шукали підтримки своїх виборців-“нелегалів” накинулися на Бідла, як “майже розореного” і зчинили “великий рейвах” за мешканців Кентукі.87 Верховний суд міг не зважати на нову політичну і економічну реальність, що виявилась у швидкому розширенню американських кордонів, але західним політикам потрібно було тільки відкрити вікно, щоб побачити, як швидко міняється країна. В цей час, в перших десятиліттях дев’ятнадцятого століття, десятки тисяч сміливих мігрантів рушали на захід з початкових колоній через гори Апалачі, щоб оселитися на родючих, незайманих землях. Чисельність населення США подвоювалося кожних 20 років. У 1620 році тут було приблизно 5 000 поселенців у всій Британській Північній Америці. У 1860 році населення стане більш як 30 мільйонів. П’ятдесят відсотків населення мешкало на захід від Апалачів. Ці мешканці хотіли від судів визнання їх прав на власність, яку вони набули.88 Ця політична і юридична протидія рішенню Верховного суду в справі “Green v. Biddle” в Кентукі стала великою перемогою “нелегалів” і вони швидко перейшли в наступ. В уявленнях багатьох політиків і місцевих редакторів газет ворогом тепер став Верховний суд США. Одна місцева газета писала про “зрадництво"”суддів, які погрожують “анулювати” права “непостійних мешканців і прибульців”.89 В розпал суперечок стосовно суддівської влади, впливовий житель Кентукі Річард М. Джонсон (Richard M. Johnson) заявив у виступі перед Сенатом, що це рішення “може зруйнувати політику [Кентукі] … і, якщо так продовжуватиметься, може спричинити майже катастрофічні наслідки, спровокувавши надто багато майнових тяжб, де під питання потраплять поселення, яким уже роки, і поставлять в усьому поважну земельну власність під велику небезпеку”.90 Інший мешканець Кентукі, навіть більш поважний сенатор США, Генрі Клей (Henry Clay), давній противник ліберального поширення прав скватерів, визнав: “Вони будують будинки, садять сади, огороджують поля, обробляють землю і обзаводяться родиною довкола. Між тим потік міграції охоплює їх, їх облаштовані ферми ростуть в ціні і за них питають. Вони продають їх новоприбулим з великим прибутком і вирушають далі на захід… Таким чином тисячі, десятки тисяч щодня облаштовують своє довкілля і покращують його устрій”.91 Обидва губернатори законодавчї влади Кентукі також висловили свій протест проти рішення Вищого суду.92
  Від свого заснування суд був найпершою ціллю політиків, що критикували владу купки еліти суддів, яких ніхто не обирав. Але справа набула незвичайного розвитку. Судді Кентукі також відмовились визнати рішення Верховного суду. В подібній справі двома роками пізніше суд Кентукі зауважив, що справа “Green v. Biddle” не може слугувати зразком, оскільки справа “була вирішена тільки трьома з семи суддів, які складали Верховний суд Сполучених Штатів, і будучи думкою меншості суддів не може бути визнана за конституційний принцип”.93 У 1827 році інший суддя Кентукі відмовив Бідлу, виправдовуючись тим, що оскаржувані закони займанщини були конституційними у “справах надто чисельних, щоб бути перерахованими”.94
  В колотнечі, що піднялася довкола справи “Green v. Biddle” західні політики і демократи з усієї країни стали бачити це зростання скватерського електорату під іншим кутом. Відтоді вони говорили не про брудних злодіїв, що знімають вершки з державної землі, а про “благородних піонерів”, що допомагають розбудові країни. Звичайно, вони були також потенційними виборцями.95 Симпатизуючі політики почали атакувати систему власності. Один конгресмен з Канзасу наголошував, що “повсюди в його штаті поселенці зайняли громадські землі, облаштували їх, платили податки, а тепер їм наказано забиратися з землі без компенсації за рішенням секретаря внутрішніх справ з тих чи інших причин”.96
  
  Федеральні зусилля підняти питання
  В розпал суперечки довкола справи “Green v. Biddle” Ендрю Джексон (Andrew Jackson), герой війни 1812 року проти Британії і голос підтримки піонерів, майже виграв президентські вибори. Через чотири роки Джексон зрештою став президентом. За час двох термінів свого правління, коли останні майнові обмеження для голосування і діяльності політичних установ зникли, коли поширились громадські школи, коли штати гуманізували карний кодекс і позакривали боргові в’язниці, симпатії до прав скватерів побільшали. Так спрацювала громадська ворожість до суддів і прокурорів, яких сприймали за активних помічників багатих і впливових.97
  До 1830 року з 13-ти початкових штатів стало 24, включаючи 7 західних, чиї представники у Вашингтоні були ярими захисниками політики сприяння скватерам. Щоб здобути підтримку цього зростаючого у впливі блоку Північні і Південні штати наввипередки намагались показати, які вони прозахідні.98 Західні штати і скватери, що домінували на цих землях почали тренувати свої зростаючі політичні мускули і результат був вражаючим. Між 1834 і 1856 роками Місурі, Алабама, Арканзас, Мічіган, Айова, Місісіпі, Вісконсин, Мінесота, Орегон, Канзас і Каліфорнія прийняли закони займанщини подібні до законів Кентукі, відкинуті Верховним судом у справі “Green v. Biddle”.99 Пол Гейтс (Paul Gates) доводив, що “жодна справа, розглянута Верховним судом, не опротестовувалась так законодавцями і судами штатів, неспроможністю федерального суду зробити справу прецедентом і, вкінці неспростованим актом Конгресу, що поширював сферу дії федерального суду на справи займанців, як “Green v. Biddle”.100
  Вашингтон зрештою почав отримувати повідомлення. В той час, як у 1806 році комітет громадських земель звинувачував скватерів у своїх власних труднощах, у 1828 році той самий комітет звітував до палати представників, що американський скватер виконав цінну громадську службу за яку він заслужив компенсацію.101 Колись страшний скватер тепер хтось “хто завдяки своїй ініціативі і підприємливості створив для себе і своєї родини домівку посеред диких земель [і] повинен мати право на винагороду. Він створив зручності для продажу громадських земель і призвів до конкуренції землі, які в іншому випадку могли не мати цінності для володіння і на які могло б не виявитися покупців, допоки він не облаштував її”.102
  Члени Конгресу почали проект законодавства, яке б полегшило шлях для поселенських звичаїв до втілення в офіційній правовій системі.103 В його основі був офіційний девіз, що був спасінням скватерів в колоніальний період (і проти якого виступав Конгрес США) – пріоритет. У 1850 році коаліція західних і південних конгресменів прийняла головний пріоритетний акт, що стосувався “кожного поселенця чи займанця громадських земель …, що тепер у володінні і оброблялась будь-яка їх частина у 1829 році”.104 Скватер може претендувати на 160 акрів землі, включаючи землі, які він облаштував за ціною $1.25 за акр. Сплата повинна відбутись до того, як земля буде виставлена на публічний продаж, а передача чи продаж пріоритетного права суворо забороняється.
  У 1832, 1838 та 1840 роках Конгрес змінював головний пріоритетний акт 1830 року. Кожного разу це були спроби подальшого посилення прав дрібного скватера та намагання зменшити деякі обтяжливі аспекти принципу пріоритету. Наприклад, акт 1832 року зменшив мінімальну площу землі, яку мав купувати скватер з 160 до 40 акрів.
  До 1841 року принцип пріоритету став настільки міцно організований, що Конгрес прийняв головний майбутній пріоритетний біл. В акті 1841 року йшлося не тільки про наявних скватерів, але про “будь-яку особу…, яка в майбутньому поселиться на громадських землях”.105 Заселена земля повинна бути повернута, але навіть це застереження було зрештою відкинуте.106
  
  Неофіційні зусилля підняти питання
  Часто географічно ізольовані від політичних і конституційних суперечок стосовно власності, багато скватерів робили все, що тільки могли для захисту земель, які вони займали. Деякі навіть платили двічі за якусь ділянку, тоді як інші платили адвокатам шалені гонорари, щоб вони допомогли їм офіційно оформити власність на землю.107 Багато не мали тих коштів, які вимагала офіційна система, отже вони організували свої власні неофіційні звичаї, які відкрили новий шлях для посідання і утримання власності на американському прикордонні. Для всякого практичного вжитку вони взяли закон в свої руки і примусили офіційні організації слідувати їх ініціативі. Політикам знадобився деякий час, перш ніж вони усвідомили той факт, що поряд з офіційним законом, сформувались неофіційні соціальні домовленості стосовно власності і вони утворили значну частину системи прав власності країни. Щоб організувати всеохоплюючу правову систему, яка б могла діяти по всій країні, вони могли піти в спосіб, яким люди вже визначали, використовували і передавали права власності.
  Два важливі приклади служать для ілюстрації появи неофіційних організацій для захисту неофіційно набутих прав власності: позовні асоціації, що поширилися по всьому американському середньому заходу в першій половині дев’ятнадцятого століття та гірняцькі спілки, що заполонили американський захід після знайдення золота в Каліфорнії. Для багатьох американських істориків позовні асоціації і гірняцькі спілки втілюють “демонстрацію спроможності людей прикордоння до демократичної діяльності”.108 Інші доводили, що ці організації діяли “як димова завіса для приховування розграбування землі від справжніх власників”.109 Це не моя суперечка. Мене цікавить у позовних асоціаціях і гірняцьких організаціях те, що вони показують, що неофіційні групи відігравали важливу роль у відстоюванні прав власності в Сполучених Штатах і в збільшенні вартості землі. Попри технічні порушення громадської території, ці скватери володіли, зі слів історика Дональда Пісані (Donald Pisani), “відчуттям законності вкоріненої у переконанні, що … ‘народ’ має більше право визначати і тлумачити правила ніж офіційні фахівці”.110 Зрештою, неофіційні організації виконували низку функцій від перемовин з урядом до реєстрації власності та прав, яких домагалися скватери.
  
  Позовні асоціації (Claim Associations)
  Позовні асоціації американського середнього заходу попервах організовувались скватерами поселенцями для захисту своїх прав від спекулянтів чи захоплювачів землі. Дві позовні асоціації в Айові, наприклад, зазначали в своїх статутах захищати ділянку кожного свого члена протягом двох років від часу продажу землі.111 Алан Богу (Allan Bogue) писав, що “скватери можуть сподіватися, що їх друзі в клубі прийдуть їм на допомогу, якщо захоплювачі землі влізуть на його займанщину і … його друзі можуть відлякати спекулянтів, які могли б перебити йому ціну на земельному аукціоні”.112 Один місцевий історик з Айови писав, що “коли якийсь справжній поселенець, один з тих, хто хотів землі для будинку і займанщини … оселявся на клаптику території [спілки], він негайно потрапляв під напад погромників, які вимагали від нього або покинути претензії на землю, або заплатити їм за те, що він захопив землю на яку вони прийшли раніше”. Якщо поселенець висловлює сумніви в тому, що вони перші заявили претензії на це місце, вони [позовна спілка] завжди мають напоготові одного чи більше свідків, що засвідчать правдивість їх претензій”.113
  Ці спілки впровадили свою власну вимогливу і примітивну справедливість. Місцевий чиновник якось спитався члена спілки, що може статися, коли землезахоплювач таки купить землю. Скватер відповів – “Чому, я його вб’ю. І згідно домовленості між поселенцями я буду захищений і, якщо спробують, жоден поселенець не посміє, якщо буде присяжним, підтримати вирок проти мене”.114 Проте, більш типовим для позовної спілки було забезпечити мінімальну видимість належного процесу зібранням присяжних – товаришів скватерів – для розгляду справи займанця. В одному оукрузі Айови, один претендент на землю, що спробував зайняти вільну другу ділянку одного з членів позовної спілки був “за годину” притягнений “юрбою серйозних, ображених чоловіків” на засідання поселенських присяжних.115
  Але функції їх позовних спілок також поширювались до захисту проти третіх груп за всякий спосіб в межах офіційного закону. Наприклад, члени спілки “як правило скватери, що першими захопили землі в певній місцевості, домовлялись не діяти один проти одного на земельних аукціонах і заважати іншим діяти проти членів [спілки]”.116 Одного разу позовна спілка у вступі до статуту відверто визначала свою мету:
  Оскільки ми, відповідно до дозволу уряду, стали поселенцями на цій землі і витрачали свій час і гроші на її облаштування, ми вважаємо справедливим наше право купити її за звичайною ціною. І оскільки можуть знайтися особи схильні сперечатися проти нашого права і цим створювати недовіру, хвилювання і паніку. Тому вирішено, що в нашій справі безпека тільки в спілці, і розв’язання проживання дружньо і без суперечок поміж нами в тому, щоб взаємно дотримуватись угоди і остерігатися всього, що може призвести до виникнення недовіри і колотнечі, щоб в усьому опікати членів комітету і захищати їх у виконанні обов’язків, на них покладених.117
  Цей документ особливо прикметний в своїй подібності до “поселенських угод”, які групи скватерів укладають майже всюди у третьому світі сьогодні.
  Кожна позовна спілка розробляла свій власний статут і внутрішні закони, обирала виконавчий комітет, встановлювала правила для вирішення суперечок та виробляла методи для реєстрації і супроводу позовів.118 Статут позовної спілки округу Джонсон в Айові, наприклад, передбачав президента, віце-президента, клерка, писаря, вибори сімох присяжних, будь-які п’ять з яких могли скласти суд чи розбирати поселенські суперечки, вибори двох маршалів, які мали слідкувати за дотриманням правил спілки, методи позначення прав власності на землю.119 Згідно з Аланом Богу (Allan Bogue), істориком цих “позовних клубів” Айови, більшість “правил передбачали розмір дозволених позовів, настанови з визначення, реєстрації і подачі позовів, міри, що мають застосовуватись, якщо член клубу претендує на якісь чужі права, коли члени загрожені землезахоплювачем і коли наближається дата земельного аукціону”.120
  Поселенські угоди позовних спілок явно сприяли підвищенню ціни на землю, стосовно якої позивались скватери. В округах Айови Повешек, Джонсон і Вебстер позовні асоціації виробили особливі “правила, що передбачали ступінь до якого член повинен облаштувати свою позовну ділянку”.121 Спілка також встановила верхню і нижню межу розміру позовної землі, що підлягала захисту і переважно дозволяла членам продати їх позовні ділянки, щоб визначити ціну їх майна. Багато члені, проте, “не задовольнялися землями, які їм належались за законом, але претендували опротестовувати такі великі ділянки території, що в деяких випадках було важко купцеви знайти якийсь вільний лот”.122 Така практика діставала мовчазну підтримку з боку більшості членів спілки. Попри те, що члени позовної спілки звинувачували великих спекулянтів, вони самі були, як наголошує Богу, “спекулянтами малої руки”.123 Позовні спілки в американській історії були більше ніж просто засіб для захисту обійстя, вони були також корисні для захисту торгівлі через позови.124
  І ці позовні спілки допомогли створити “різновид громадського закону … створеного через згоду громади і на потребу громади”.125 Як підкреслював один з істориків поселенців “хоча позовний закон не є законом, встановленим Сполученими Штатами чи статутом території, тепер це все одно закон, вироблений і встановлений сувереном самостійно і його дотримання обов’язкове”.126
  Втім, поселенці не замінили офіційний закон цілком. Їх неофіційні звичаї служили тимчасовим притулком по дорозі до офіційного статусу.
  
  Гірняцькі організації
  24 січня 1848 Джеймс Маршал (James Marshall) і група індіанців та мормонів знайшли золото при каліфорнійській американській річці. Хоча шукачі й заприсяглися тримати таємницю, за чотири місяці звістка про їх відкриття дісталася до газет Сан Франциско. Це відкриття “спричинило, напевне, наймаштабнішу добровільну міграцію людства у світовій історії на той час в гонитві до Каліфорнії за золотом”.127 Негайний ефект був вражаючим: “Фермери лишали свої плуги на полях. Солдати і моряки втікали зі служби. Крамарі закидали свій бізнес. Сан Франциско став містом-примарою за ніч”.128 За один рік стало 100 000 золотошукачів в Каліфорнії, за два роки – 300 000.
  Коли ці повні надії золотошукачі наводнили Каліфорнію здобувати своє багатство, вони “не виявили ні загорож, ні землемірних стовчиків”.129 Тим не менш, офіційно, вони були правопорушниками відколи більша частина землі, де вони проводили пошуки, мала сотні зацікавлених претендентів.130 В часи золотої лихоманки більшістю земель володів федеральний уряд, до 9 відсотків всієї території Каліфорнії покривали мексиканські займанщини, тоді як решта були пустелею, горами чи інші недоступні.151 Наперекір тому, що федеральний уряд наштампував сотні статутів, що регулювали використання землі, Сполучені Штати не мали закону, що регулював би продаж чи лізинг федеральних земель, що містили цінні мінерали.132 Більше того Конгрес явно виключив “мінеральні землі” з генерального пріоритетного акту 1841 року.
  Вибухонебезпечний зародок мексиканських займанщин, відсутні власники, голодні землі поселенці і відсутність федерального закону могло змусити негайну потребу неофіційних звичаїв. Історики, такі, як Пісані (Pisani) переконані, що поселенці не мали великого вибору. Якщо “вони живуть на землі, на яку претендує Мексика, сподіваючись, що претензії можуть не визнати, перед ними поставала перспектива втратити свої будови. А якщо куплять землю в претендента, межі ділянки якого в майбутньому можуть змінитися чи його заява буде відхилена, то можуть втратити вартість землі, так само, як і свої будівлі”.133 Поки поселенці виробляли свої звичаї, уряд намагався знайти рішення на основі існуючого офіційного законодавства. Проблемою було те, що уряд був занадто повільним. У 1851 році Конгрес створив комісію для вироблення рішень стосовно законності мексиканських та іспанських земельних дзволів. Попри те, що офіційний термін закінчувався до 1856 року, суди і головний земельний офіс завершив справу роками пізніше. Результатом стало те, що поселенці були залежні ще більше від своїх неофіційних звичаїв, щоб утримати якесь відчуття порядку. Вони були змушені, тому що, за словами одного офіційного історика, “чим довше тягнувся процес підтвердження прав, тим більші шанси судових розборок і застосування сили”.134
  Подібно до позовного клубу скватерів на середньому заході, шукачі мали два прецеденти на свою користь: пріоритетне право і право займанця на його облаштування.135 Отже, вони сформували організації, що регламентували їх неофіційні права і обумовлювали гарантії, які мав окремий шукач стосовно зайнятих земель. Ці поселенські угоди тут відомі, як “правила гірничого району”. Гірняки знали, що коли виписуватимуть свої правила обережно, з якмога быльшою можливою увагою до офіційного закону, рано чи пізно уряд може дійти згоди з ними.
  Гірняки залишили мало шансів. Більшість гірняцьких правил переважно проходили вісім послідовних етапів. (1) Гірняки розсилали листи чи усно оголошували велике зібрання у добре відомому місці для формування нового району. (2) На зібранні, першим ділом гірняки визначали межі і повноваження району і обирали йому ім’я (як правило за якоюсь географічною прикметою території, за першим заявником чи на честь людей, що організовували округ). (3) Гірняки накладали обмеження на право володіння і купівлю перерахованих ділянок на цій території. В більшості гірняцьких районів відкривачу нової жили належалася подвійна ділянка, тоді як іншим тільки одна на особу. Тут, зазвичай не було обмежень на кількість куплених ділянок, передбачалася купівля здійснена “під чесне слово за вартісне відшкодування з випискою документів і сертифікатів власника, що виписуються писарем”.
  (4) Гірняцький район встановлював правила членства і права для громадян США чи тих, хто мав за законом право стати громадянином. Мексіканці і азіати переважно виключались за расовими забобонами тих часів. Мексіканські і азійські шукачі були навіть звинувачені, що не жертвують “нічого для блага людей, що важко здобувають добро, яке вони забирають собі” і складають небезпеку для моралі “[американських] юнаків … вуличними впливами”. (5) Правила встановлювали розміри самих гірняцьких ділянок від 150-500 футів в довжину - для великих ділянок, до довжини гірняцької лопати - для малих копалень. Право проходу зазвичай давалося з кожного боку ділянки робити тунелі і шахти на будь-яку відстань настільки далеко, наскільки вони не суперечать правам сусудніх ділянок. (6) Правила визначали як гірняки можуть визначати межі своїх ділянок. Як правило, ділянка започатковувалась з відправки датованого листа-заявки з іменем землезаймача, району, округу.
  (7) Правила встановлювали офіс писаря, де мали зберігатись офіційні записи округу і визначали як повинні вестись записи. Часто писарі обирались на рік. Навіть більш важливо, що праила вимагали від гірняків “реєструвати свої заявки в писаря протягом 5-30 днів з дня відправки заявки, а писар був зобов’язаний вести відповідно реєстр і також записувати передачі прав власності в межах району”. (8) Правила встановлювали вимоги до облаштування ділянок, регламентуючи “час, розмір і характер” робіт, які необхідно виконувати для збереження за собою ділянки. “Покаранням за невиконання було завжди можливість конфіскації”. Нарешті правила встановлювали систему для розв’язання суперечок.156
  Зустрівшись з офіційним вакуумом у федеральному гірничому законодавстві, гірняки, з певною юридичною проникливістю, створили різновид діючого гірняцького законодавства. Торгучи поміж собою, вони захищали свої права і збільшували вартість своєї власності, поки уряд зможе зробити крок для оцінки їх ділянок. Створення прав власності неофіційними методами було навряд чи рідкісним. Неофіційщина була – як це є сьогодні у третьому світі – повсякденністю. В перші роки після знайдення золота Каліфорнія мала біля восьми сотень окремих районів, кожен зі своїми окремими правилами.137 Кожен район набув своєї початкової легітимності і сили з консенсусу своїх членів. Історик Чарльз Говард Шин (Charles Howard Shinn) писав, що “не було алькальда [мера], не було міської ради, не було справедливості в світі колись присилуваної району якоюсь силою ззовні. Район був одиницею політичної організації у багатьох місцевостях ще довго по тому, як був створений штат і представники з прилеглих районів часто сходились на раду стосовно меж чи справ місцевого урядування і звітували перед своїми громадами надворі на зборах на схилі пагорба чи річковому плесі”.138
  Більшість політиків стали підтримувати гірняцькі позови і суди продовжували підтверджувати їх неофіційні правила. У 1861 році Верховний суд Каліфорнії коментував легітимність гірняцьких правил в справі “Gore v. McBreyer”: Є достатнім, що гірняки погодились – чи на громадському зібранню чи письмово – про свої місцеві закони, і що це визнається як правила співжиття, допоки не виявиться якогось шахрайства чи якогось іншого звинувачення у порушенні законів”.139
  Одною причиною для легкого прийняття правили гірняцьких районів було те, що вони часто вироблялися на основі принципів, ідей і методів, які не дуже відрізнялись від тих, що існували в офіційному законі. Лейсі (Lacy) підкреслює, що правила округу “відображали накопичену мудрість і звичаї … зборів олов'яних копалень (Stannary Convocations) добувачів олова Корнвела, практики району Високої Гори (High Peak District) та Гірничого суду Дербішира (Barmote Court of Derbyshire), організацію і діяльність бургомістерств Саксонії, іспанські колоніальні приписи віце-королів Нової Іспанії та Перу і деякі методи гірничих районів свинцевого пасма Місурі”.140 Наприклад, “коли гірняк відіслав заявку відповідно до гірничих правил і звичаїв, наявне зайняття частини ділянки з визначенням меж, дає йому право власності на всю ділянку. Це може виглядати дещо більшим, ніж застосування … [випадку] закону про зайняття власності”.141 Один адвокат гірняків доводив як їх закон дотримується і спрощує офіційну систему прав власності:
  За законами гірняків, займанець є сам собі виконавчим службовцем, щоб посісти землю, отримати самостійно свідчення власності, обладнати межі і оголосити себе власником… Повідомлення є замінником писаної заявки, проведення меж відповідає призначенню землевпорядника, гірничі правила є угодою і запис відповідає місцевій службовій реєстрації. Єдиний службовець при обов’язку – це велика громада, яку гірники представляють і чиї закони непорушні.142
  Цей сплав неофіційних і наявних офіційних зразків заповнили вакуум офіційних законів на американських просторих землях з корисними копалинами – так само, як скватерські організації діють согодні у третьому світі. Протягом 1850-х років Конгрес не докладав зусиль, щоб відібрати мінеральні ресурси Заходу. Історики припускають, що ймовірно досягнення гірняків в самоврядуванні пояснюються політичною психологією тих днів, або можливо народ був надто заклопотаний відміною рабства і загрозою відокремлення південних штатів.143 Можливо юристи серед законодавців США просто визнали вироблену законодавчу добротність, коли побачили правила. Одне тільки ясно: брак дій конгресу тільки збільшив довіру до соціального контракту, який гірняки самі не тільки винайшли, але й змусили працювати.144
  Проте у 1860-х Громадянська війна, пов’язана з цим потреба в коштах і інвестиційні концерни в Каліфорнії, Неваді і Колорадо змусили Конгрес розглянути поєднання сотень гірняцьких законів в одну цілісну систему. Концерни інвесторів стосовно оформлення прав власності на землю відігравали вирішальну роль в цих обговореннях. Один сучасник писав, що з-за відсутності стандартної системи прав власності “капіталісти не бажають давати свої гроші на дорогі глибокі шахти і прохідні машини для них та будівлі, щоб розвідати жилу, яку за гірняцькими правилами можуть невідомо як поділити відповідно до її цінності”.145 Федеральний уряд почав серйозно розглядати шляхи, якими можна було б регулювати видобуток копалин на федеральних землях.146 Згідно Лейсі, одним з головних клопотань до Конгресу від Заходу була “вимога охорони прав власності і можливість купівлі земель з покладами мінералів за вмотивовану ціну”.147
  У 1866 році Конгрес вперше оголосив землі з покладами мінералів офіційно відкритими для використання громадянами США – 18 років по тому, як сотні тисяч гірняків вперше почали розробку золота на федеральних землях Каліфорнії. В статуті 1866 року явно писалося, що всі пошуки мінералів можуть бути суб’єктом цих “місцевих гірничих звичаїв чи правил в деяких гірняцьких районах”, які не протирічать законам Сполучених Штатів.148 Призначення закону було не в тому, щоб позбавити прав, набутих неофіційно, а посилити їх “деякими корисними правилами стосовно способу їх утримання і роботи з ними, які не конфліктують з наявними гірняцькими законами, а просто додають узгодженості і стрункості цілій системі”.149 Іншим важливим аспектом цього першого гірничого закону було те, що “дух біля наслідувався безпосередньо з правил добувачів свинцевих руд району долини Грас (Grass Valley Mining District) округу Невада, Каліфорня … і гірничого району Золотої гори округу Стоурі (Storey), Невада”.150 На додачу до закону, Конгрес пішов настільки далеко, що хвалив американський геній за створення таких неофіційних звичаїв:
  Це істотно, що ця велика система створена загалом народом і, за твердженнями найкращих фахівців, є свідченням особливого генію американського народу в створенні влади і порядку, повинна бути збережена і підтримана. Народна влада тут виявила себе у одному з своїх найвеличніших виглядів і просто запрошує нас не знищити, а покласти на ній печатку федеральної держави і легітимної влади.151
  Таким чином законодавство 1866 року не тільки визнало законність соціальних контрактів, народжених поза офіційними законами, але також перейняло принципи і права, які були добуті поселенцями в пріоритетних і поселенських претензіях. Закон також розширив патентні права на будь-яку особу чи спілку, які витратили $1000 на роботи і облаштування ділянки, розробленої чи ні. Це було остаточним визнанням, що вартість вкладена в активи, була чимось, що потребує підтримки і захисту з боку закону.
  10 травня 1872 року Конгрес прийняв головний гірничий закон, створивши основу офіційної структури американського гірничого законодавства, що існує й посьогодні. Цей закон зберіг два важливих принципи акту 1866 року: визнання законів гірників і право кожного, хто обладнав копальню придбати право власності в уряду за вмотивованою ціною.152 На протязі двадцяти років неофіційно вироблені закони і традиції гірняків були застосовані в новій офіційній системі. Навіть Верховний суд, чия ворожість до неофіційних прав підняла про-скватерські протести, підтвердив чинність федерального гірничого законодавства 1866 та 1872 років у справі “Jennison v. Kirk”. Згідно присуду два статути “дають урядовий дозвіл на право володіння, отримане відповідно до місцевих звичаїв, законів і вироків судів … [і] визнають гарантію уряду поважати приватні права, що випливають з їх мовчазної згоди і ухвали. Це не пропозиція нової системи, а санкціонована, перевірена і узгоджена вже існуюча система, до якої люди вже пристосовані”.153 Протягом 1880-х неофіційні правила гірничих районів і звичаї були інтегровані в одну гармонійну систему офіційного законодавства з прав власності.154
  
  * * *
  
  На кінець XIX століття американські політики і юристи пройшли довгий шлях в царині законодавства з прав власності – і саме скватери були тими, хто привів їх до того. Також було правдою, що для забезпечення житлом, у 1862 році, коли Конгрес видав знаменитий “Ділянковий акт” ("Homestead Act"), який давав 160 акрів безкоштовно будь-якому поселенцю, що живе на землі п’ять років і обробляє її, це було тільки дозволом того, що поселенці вже зробили самі.155 Всупереч легендарним уявленням про Ділянковий акт, більшість поселень відбулись до тог, як був прийнятий закон. “Між 1862 і 1890 роками населення США зросло до 32 мільйонів, але тільки 2 мільйони з них займали 372 649 ферм, заявлених відповідно до Ділянкового акту”.156 Допоки Конгрес таки це ухвалив, поселенці вже мали багато офіційних альтернатив для отримання прав власності на громадскі землі.157 Тим не менш, історично Ділянковий акт мав величезне символічне значення, позначаючи кінець довгої, виснажливої і болючої боротьби між елітарним законом і новим ладом, народженим грандіозною міграцією і потребами відкритого і достойного суспільства. Зрештою, переймаючи багато неофіційних традицій поселенців, офіційний закон легітимізував себе самого, став правилом для більшості народу в Сполучених Штатах, а не виключенням.
  
  Значимість для третього світу і колишніх комуністичних країн
  Для країн, що розвиваються і колишніх комуністичгних країн у спробі зробити свій власний перехід до капіталізму американський досвід надзвичайно важливий. Визнання та інтеграція неофіційних прав власності було ключовим елементом у перетворенні Сполучених Штатів на найпотужнішу в світі ринкову економіку і створювача капіталу. Як підкреслював Гордон Вуд (Gordon Wood), в той час “сталося щось суттєве в суспільстві і культурі, що звільнило дух і енергію простого народу, як ніколи раніше в американській історії”.158
  Цим “щось суттєве” була революція в правах на право власності. Американці, не завжди пристрасно чи усвідомлено, поволі легітимізували неофіційні норми і звичаї стосовно власності, вироблені найбіднішими аемриканцями і об’єднані в закони землі. На початку XIX століття відомості про права власності і правила, що її обслуговували були роздрібнені, розпорошені і не зв’язані. Вони являли собою елементарні записи в реєстрах, особисті листи, неофіційні закони, місцеві правила чи неписані домовленості на кожній фермі, копальні чи містечку. Подібно як в країнах, що розвиваються, та колишніх комуністичних країнах согодні, переважна більшість цієї інформації пов’язана тільки з місцевою громадою і не доступна через жодну організовану мережу систематизованої інформації. Хоча американські представники влади ймовірно навіть не планували і не усвідомлювали цього, коли писали такі закони країни, як Пріоритетний і Гірничий акти, в яких вони створили форми відображення, які об’єднали всі ці загублені і відокремлені відомості про права власності у нову офіційну систему прав власності.
  Це не було легким завданням чи скорим, як не обійшлося й без примусу. Але американський досвід дуже подібний до того, що діється тепер у третьому світі та колишніх комуністичних країнах: офіційний закон неспроможний дотримуватись народної ініціативи і уряд втратив контроль. В результаті їх народи живуть сьогодні у світі парадоксів подібних до описаного істориком Г. Едвардом Вайтом (G. Edward White): “Коли шахтар залишив свою мазанку і став до роботи, він впровадив останні з індустріальних технологій. Коли фермер вийшов зі своєї хати під очеретом, він часто використовував найсучаснішу сільгосптехніку”.159 Люди третього світу також живуть в мазанках і трущобах, маючи поряд телевізори і калькулятори. Вони також організовані в позовні клуби. І їх уряди також починають давати їм пріоритетні права.
  Але те, чого вони досі не мають – це розумно визначеного офіційного права, щоб їх власність була інтегрована в офіційній законній системі, що дозволило б їм використати її для створення капіталу. Через займанщину, пріоритетність, присадибні ділянки, гірничі закони і подібне американці створили нову концепцію власності, “ту, що підкреслює її динамічну сторону, яка пов’язує її з економічним зростанням” і яка замінила концепцію, “яка підкреслювала її статичну характер, прив’язуючи її до захисту від надто різких змін”.160 Американське право власності змінилася від колишньої методики збереження старого економічного ладу до теперішньої, яка, замість цього, є потужним інструментом для створення ладу нового. Результатом були відкриті ринки і капітал потребував підживлювати вибух економічного зростання. Це було “суттєвою” зміною, яка дотепер стимулює економічне зростання США.
  По суті, уроки переходу США до офіційності знайдуться не в технічних деталях, а в змінах політичних відносин і в загальному офіційному курсі. Приймаючи закони для інтеграції неофіційних поселень, американські політики висловили революційну ідею, що офіційні установи можуть врятуватись тільки якщо вони відповідатимуть соціальним потребам.161 Американська офіційна система дістала свою силу, тому що була збудована на досвіді пересічних американців і ними вироблених неофіційних традиціях, одночасно відмовляючись від доктрин англійського громадського законодавства, яке мало слабкий зв’язок з особлими проблемами Сполучених Штатів. Протягом тривалого і важкого процесу інтеграції неофіційних прав власності, американські законодавці і юристи створили нову систему, набагато сприятливішу для продуктивної і динамічної ринкової економіки. Цей процес узаконив революційне народження поза нормативними сподіваннями простого народу, яке уряд розбудував у системаизовану і професійну офіційну структуру.
  Це не твердження, що країни, що розвиваються і колишні комуністичні країни мусять рабськи наслідувати шлях перетворень США. Є числені негативні результати в досвіді США, стосовно яких вони повинні бути обережними, щоб вберегтись від них. Але, як ми вже побачили, тут є багато чому варта повчитися. Найперший урок в тому, що прикидатись ніби немає неофіційних традицій чи пробувати відкинти їх, без стратегії для переведення їх в офіційну частину – це марна справа, особливо в світі країн, що розвиваються, де, як ми бачили в другому розділі, неофіційний сектор насьогодні складає більшість мешканців цих країн і оперує трильйонами доларів ділового капіталу.
  Зусилля розпочати революцію власності деінде в третьому світі і колишніх комуністичних країнах зіткнеться зі своїми власними потребами, перешкодами і можливостями. Ми мусимо рахуватися з іншими достигаючими революціями в комунікаціях, інформаційних технологіях і прискореній урбанізації. Але загалом ситуація так ж. Согодні в багатьох країнах, що розвиваються і колишніх комуністичних країнах, законодавство стосовно прав власності вже не відповідає тому, як більшість народу працює і живе. Як може офіційна система претендувати на легітимність, якщо вона відкидає 80% свого народу? Завданням є виправити цю офіційну неспроможність. Американський досвід показує, що це є потрійне завдання: ми мусимо виявити справжні соціальні домовленості щодо власності, інтегрувати їх в офіційне законодавство і вибудувати політичну стратегію, яка зробить реформу можливою. Як уряди можуть підходити до цих завдань – це предмет наступного розділу.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.01.03 | Daisy

    Маленький коментар

    squatting - це еквівалент нашого самозахоплення землі. Можливо, його варто так перекладати?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.01.12 | IApple

      Це вже буде робота того, хто до купи кавалки збиратиме

      Не було чогось типу "семінару" серед перекладачів стосовно узгодження термінів. Тому перекладав кожен на свій розсуд, а вже при збиранні докупи (напевне Кронк) мусить те все наново переглядати і привести до однаковості. Відповідно останньому редактору і вирішувати остаточний варіант перекладу термінів.
      
      Я на перекладав термін "скватер" і "скватертво", саме тому, що слово, по-перше, трапляється наприклад в перекладах фільмів і літератури і є доволі знайомим в Україні, по-друге, воно зберігає американський колорит тих років, по-третє, з прочитаного аналогія про "самозахоплення", як сучасний наш відповідник, та "займанщина", як приблизний відповідник наших давніших часів, виникає в кожного читача (тому іноді я використовував "займанщина"). Якщо ВСЮДИ в тексті замінити "скватера" на "самозахоплювача" - первісний колорит і оригінальний зміст поняття губляться, але ніяких "плюсів" від заміни не бачиться.

• 2007.03.13 | IApple

  І де ж результат перекладу?

  Ми що перекладали лишень для того, щоб Монтян (одноосібно) могла прочитати Де Сото чи щоб кожен зміг його прочитати його книжку в інеті?
  Куди подівся результат спільної роботи?
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.03.13 | Пані

    Монтян читає англійською

    І вона одноосібно вже давно зачитала книжку до дір.
    
    Здається, kronk збирав все докупи. Побачить гілку, скаже де воно. він навіть робив ЖЖ спільноту під цю книжку, якщо я не помиляюся.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.03.14 | IApple

      Я радий за неї, я теж читаю англійською і російською...

      але ж справа не в тім була чи хтось з нас якою мовою читає, а в тім, щоб спільними зусиллями дати можливість ВСІМ (а не тільки Тетяні чи "кронку") прочитати книжку українською та ще й задурно, в інеті (копілефтом).
      
      Чи я в цьому помиляюся?

    • 2007.03.15 | Kronk

      Re: Монтян читає англійською

      Пані пише:
      
      > Здається, kronk збирав все докупи. Побачить гілку, скаже де воно. він навіть робив ЖЖ спільноту під цю книжку, якщо я не помиляюся.
      для англомовної - так.

  • 2007.03.15 | Kronk

    Без паніки, гражданє!

    IApple пише:
    > Ми що перекладали лишень для того, щоб Монтян (одноосібно) могла прочитати Де Сото чи щоб кожен зміг його прочитати його книжку в інеті?
    Я не міг це все швидше зробити через надзвичайну завантаженість. Крім де Сото у мене і інші справи є.
    > Куди подівся результат спільної роботи?
    Нікуди він не подівся, я над ним працюю. Це не так просто - скинути у ворд перекладені різними людьми уривки. Тут ще повичитувати треба.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.03.17 | IApple

      Пропозиція

      Kronk пише:
      > Я не міг це все швидше зробити через надзвичайну завантаженість. Крім де Сото у мене і інші справи є.
      
      Хто б сумнівався.
      
      > > Куди подівся результат спільної роботи?
      > Нікуди він не подівся, я над ним працюю.
      
      Це вже приємніше чути.
      
      > Це не так просто - скинути у ворд перекладені різними людьми уривки. Тут ще повичитувати треба.
      
      То може доцільно:
      1) скинути (наприклад, в це обговорення, нарізане главами) те що вже вичитане - для ознайомлення/довичитування/знаходження помилок
      2) скинути й невичитане, просто для читання.

• 2007.03.14 | Abbot

  Re: Потрібні перекладачі з англійської. Волонтери. Де Сото

  Шановне панство!
  
  Ця книга вже перекладена та видана у Києві за спонсорства місцевої компанії "FIM Group" (москальською мовою). Видання дуже непогане. Маю оригінал.
  
  Але англомовний скан теж викачав - люблю читати подібну літературу англійською:)
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.03.15 | Kronk

    Re: Потрібні перекладачі з англійської. Волонтери. Де Сото

    Abbot пише:
    
    > Ця книга вже перекладена та видана у Києві за спонсорства місцевої компанії "FIM Group" (москальською мовою). Видання дуже непогане. Маю оригінал.
    Знаємо. Маємо електронну російську версію, хоча і неповноцінну
    незрозумілі питання звіряю за нею.