01/03/2007 | Євген Захаров

Промова
23 грудня в Палаці Потоцьких у Львові
з нагоди вручення нагороди незалежного культурологічного часопису „Ї”
„За інтелектуальну відвагу”

Вельмишановні пані і панове!

Отримання цієї нагороди – велика честь для мене, і я щиро дякую капітулі журналу „І” за їхній вибір. Вістка про це рішення спонукала мене до рефлексій – чому саме мене нагородили, і я хочу поділитися з вами своїми висновками.

Перше, що спало на думку, – відзначили мою послідовність. Усе життя, ще з дитинства, я збирав, обробляв і розповсюджував інформацію. Колись це був самвидав – я бажав знати, що справді було в нашій країні, оскільки шкільні уроки історії ХХ століття були суцільною брехнею, а я бажав читати те, що ховали. Згодом самвидав перейшов в тисячні наклади, інформації побільшало, але все одне багато що засекречувалося, і при цьому абсолютно безпідставно. Але ж без свободи інформації ніколи не буде свободи слова: непоінформованій людині просто нема що сказати. І тому я багато уваги і зусиль приділяв і приділяю збільшенню відкритості і багато воював проти незаконного засекречування. Тут діє проста презумпція: чим більш відкритою і прозорою буде влада, тим менше буде зловживань і корупції. Чим більше відкритими будуть, скажімо, місця позбавлення волі, тим менше можливостей для зловживань і незаконних дій посадовців.

Другий результат моїх рефлексій наступний. Мабуть, мої мудрі друзі з часопису „Ї” розуміють, що для постійної праці в правозахисті потрібна таки певна мужність. Бо які б локальні успіхи не були, в кінцевому рахунку ти приречений на поразку, оскільки порушення прав людини будуть завжди, вони тільки можуть змінити свій характер. Просто така природа будь-якої держави: намагаючись зберігати порядок і стабільність, піклуючись про безпеку, вона завжди вагітна порушеннями свободи людини, намагаючись надмірно регламентувати геть усе. Колись я показав Ларисі Богораз, одному з найближчих мені людей, фірмовий знак нашої організації – Харківської правозахисної групи: шлях, який ніколи не закінчується, терези, символ правосуддя, літера „Рсі” – символ души в психології... „Женя, це надто складно, усе значно простіше”, – сказала Лариса, – „згадай „Пейзаж” Олександра Галича”. І прочитала:

Все было сумрачно и серо,
и лес стоял, как неживой,
и только гиря говномера
слегка качала головой.

Не все пропало в этом мире,
хотя и хрен ему цена,
покуда существуют гири
и виден уровень говна.

І справді, говномер – це точна метафора правозахисту: спостерігати за рівнем експансії держави в зони свободи, передбачати загрози, які існують, і сповіщати про них urbi et orbi, щоб суспільство не захлинулося в цих хвилях.

І нарешті трете. Участь у правозахисному русі допомогла мені вирішити проблему власної ідентичності. За часів СРСР я не міг ототожнювати себе з жодною спільнотою. Нещодавно я подивився чудовий документальний фільм Михайла Ткачука „Загадка Норильського повстання”. Левова більшість учасників цього повстання були українцями. У фільмі дуже виразно проявився отой „вірус непокори”, спрага свободи, бажання вільно чинити власною долею, яке є таким сильним саме в українців. Цю ж спрагу я бачив у шістдесятників, вона була пружиною подій восени 2004 року. Доля подарувала мені щастя бути знайомим з Зиновієм Антонюком, Миколою Горбалем, Євгеном Грицяком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Мирославом Мариновичем, Євгеном Сверстюком і багатьма іншими, через них я закохався в Україну, українська мова поступово стала рідною, і я з радістю спілкуюся українською мовою – мовою свободи.

Дякую за увагу. Вітаю вас з Різдвом і Новим Роком, зичу усього самого доброго в 2007 році!