01/31/2007 | Вікторія Садова

Західна інформаційна корпорація
31 січня 2007 р.

Композитор Юрій Ланюк: «Лезатто» – над кожним значком партитури зустрічі митців з Януковичем

Від зустрічі я багато не очікував, прийшов на неї з інтересу: зблизька подивитися на прем’єр-міністра, як він виглядає. Нічого конкретного він не говорив. Виступи, ті які були, видалися дуже сумнівними. Виглядало, що найбільш конструктивно промовляв Садовий, який найбільш логічно вибудував свою промову. Він говорив про те, що Львів треба любити і давати більше коштів для збереження його пам’яток, що зараз здебільше перебувають у жалюгідному стані. За його словами 30% культурних цінностей України зосереджено в нашому місті.

А усе інше в мене залишило негативне враження. Особливо те, коли почали зачитувати якісь вірші. А потім якийсь чолов’яга прогнувся й сказав: «Дякуємо вам , Вікторе Федоровичу, від всієї галицької інтелігенції, що ви приїхали , ми вас дуже любимо, підтримуємо за те що ви працюєте на благо всієї України». Це в мене вже цілком вразило. Не знаю, хто то був, – кажуть, якийсь історик!

Виходили люди, які говорили про ті проблеми, які існують в місті, скажімо про російський театр. Передавали прем’єру до рук якісь петиції, листи, звернення. Федір Стригун, як завжди, промовляв у якомусь такому фривольному стилі, що я не знав чи сміятися, чи плакати.

Ми дуже довго – півтори години! – чекали, коли до нас вийде Янукович. Митці чекали, а Возницький його тим часом водив палацом, показував експонати. Можливо , Возницький чогось і зможе добитися від прем’єра для реконструкції замків, – там про це трошки йшла мова.

Загалом враження від всього залишилося негативне. Це була просто ритуальна зустріч. Янукович з’явився у супроводі Гориня і Олійника. Ті там і слова не промовили, сиділи дуже напружені й, по-моєму, перелякані. Мені здалося, що прем’єр спочатку також був напруженим, неначе очікував, що зал його не сприйме, почне освистувати. Але виявилося навпаки, йому кланялися й дякували, мало що не цілували. Здається, наче таких людей спеціально позапрошували, щоб уникнути гострих запитань чи реплік. Бо, коли я увечері переглянув телесюжети, то помітив Калинця у натовпі пікетників облради! А він же відомий митець. Лауреат Шевченківської премії. То, якщо всі лауреатів запросили, а його ні, то в тому вже є певний відбір. Зрештою, він би й може сам не пішов, колиб навіть його й покликали, — це вже персональне питання до самого Ігоря Калинця . Але насправді, на зустрічі з прем’єром, я не бачив не тільки багатьох наших іменитих митців, а й просто митців як таких. Хто були ті люди, що зібралися в Палаці Потоцьких, – мені не відомо. Якась дивна категорія присутніх. Повно малознайомих людей. А з тих кого я знаю: Мацяк, Стригун, від музичного світу – Марія Крих-Угляр передала міністру культури листа з проханням надати статус національної нашій музичній академії, були ще Камінський, я і Скорик (Мирослав Скорик не виступав, там просто грали його «Мелодію»)…

Коли прем’єр увійшов, оркестр Артура Микитки саме розважав наше очікування музикою. Всі встали, але оркестр дограв частину Моцартового твору до кінця, хоч йому наші чиновники махали руками: негайно припиняйте музику! Але оркестр «Академія» заграла увесь твір. І Янукович його вислухав, а потім почав свій монолог.

Він одразу завів мову про красу, то вкрай заплутався (преса процитувала цей епізод адекватно), далі сам злякався, — що він таке каже! Йому всі стали щось підказувати, мовляв, це фраза Достоєвського. Промовляв прем’єр довго підбираючи слова і намагаючись сподобатися зібранню. Це було, зрештою, зрозумілим. А от того дядька, який йому дякував, я сприйняти не можу: хто йому дав право так виступати від імені всіх присутніх і галицької інтелігенції загалом?! Це як мінімум, дуполизтво!

Потім я став свідком того, як хтось із журналістів із Східної України підійшов до композитора Мирослава Скорика й запитав, чому от львівська інтелігенція зустріла прем’єр-міністра стоячи, адже вона була повинна закидати Януковича яйцями. На це Скорик дуже слушно відповів. Що це є момент елементарної ввічливості, ми можемо мати свої погляди на Януковича як політика і людину, але кожна ситуація вимагає від вихованої людини елементарного етикету.

Але зовсім не можу назвати адекватним етикетом те, коли якась поетеса, здається, голова спілки, заходилася читати віршики, мовляв, ось тут звучала музика, то нехай же прозвучить і поезія, — полізла на трибуну з віршами. То був якийсь жах! Тут оця з віршами лізе, там отой кланяється і дякує!

Я б хотів, щоб такі зустрічі були більш конструктивними. Можу тільки сподіватися, ану ж після цього візиту з’явиться якась постанова про збереження архітектурної спадщини, виділять якісь гроші на консервацію будівель. Тоді б це мало якесь виправдання, а так… Ось Мацяк говорив про церкви, які горять, – їх також слід рятувати. А театр ім. Заньковецької! – він скоро взагалі впаде! Тож і йому допомогти треба. Якщо цим проблемам зарадять, то буде добре. Але мені здається, що все ритуалом зустрічі й обмежиться.

Такі зустрічі вимагають іншого формату. Нехай у вузькому колі, але зібрати людей, які дійсно знають проблеми, виступи мають бути конкретними й не вироджуватися у пародію, як це було із читанням віршів, проханням підвищити зарплату акторам тощо. Ну послухав все це Янукович, але що це дасть? Ось Стригун казав, що актори за межею бідності в Луцьку, Рівному, Івано-Франківську, їм треба помагати. Але чи до цього дійде? У цій ситуації треба було зовсім іншої розмови про реальні проблеми мистецького середовища Львова та шляхи їх вирішення. Наразі ж ми все перетворили в комедію і фарс.