Оскільки живемо у відкритому світі, перш за все в інформаційному плані, то для глибшого розуміння процесів у нас, повинні аналізувати також і те, що відбувається у наших сусідів. Наприклад, у Польщі, ще не вгамувався один скандал, як назріває інший. Суть одного з них, що шлях на роботу в помічники парламентаріїв вів через ліжко. Однак це дрібниця у порівняні з новою „бомбою”. Виявляється, колишні спецслужби (оскільки Польща до 1990 року була сателітом СРСР) на початку 1993 році брали під свій контроль пресу. Окремі із нових демократичних видань були під абсолютним контролем. Частина журналістів, як виникає із уже анонсованого звіту про діяльність спецслужб, дофінансовувалася ними. І відповідно, їм підкидалися „цікаві” та гарячі теми для висвітлення. В результаті таких „дискусій” падали уряди, дискредитувалися ідеї. Однак, головним у цій грі був прихід потрібних людей на „бізнесове поле” країни.

Наївним буде запитувати, чи у нас вдалося уникнути подібного сценарію? На відміну від Польщі, ми не просто були сателітом Москви, а колонією — з колоніальною адміністрацією та такими ж спецслужбами. Після здобуття Україною незалежності переважна більшість із тих людей залишилася на своїх місцях. Змінилися лише гасла та ключові слова. Замість „радянського народу” стала спільнота демократичного лібералізму.

Ще у 1990 році вівся „відстріл” українського буржуазного націоналізму. Нині українська сутність України, вже не репресивними, а „демократичними” засобами відсовується на маргінес. І щоб якомога менше людей думали над такими проблемами, загалові, у всі часи, починаючи від римської імперії (глибше доступні джерела не сягають) пропонуються видовища.

Одне з них, на перший погляд демократичне, вже два роки забавляє український люд. Різниця від давньоримських забав полягає у тому, що на арені йдуть словесні бої, без кривавих сцен. І у ролі гладіаторів виступають не приречені, а персони з перших сторінок журналів.

Після таких „гладіаторських боїв” гладіатофіли нашого часу — від п’ятниці до п’ятниці — сперечаються, хто ж з гладіаторів був імпозантнішим, доказуючи один одному, що у нас укріплюється свобода слова.

А тим часом — тишком-нишком, за словами поета Петра Осадчука, „українську зневаживши суть, // нині в Україні табачники, // де тютюнники мали б буть”. Проте мало хто це помічає, бо ще свіжими є враження від боїв гладіаторів. На щастя є у нас люди, які попри все бережуть джерело народної мудрості. Одна з них нас вчить: світ тримається на людях, що мислять… Звичайно, що мислять з глибоким прицілом наперед ті, хто влаштовує видовища нинішнього часу. Проте мислять і ті, хто бачить і розуміє, чому зневажається українська суть.

Беручи за основу твердження: світ тримається на людях, що мислять…, спробую проаналізувати кому потрібна, як кажуть в народі, шустеризація українського загалу, з формуванням у суспільстві гладіатофільської більшості. Чи не є це частина гри, яку розкусили наші сусіди і забили на сполох? Чи не є це ще одна глобалістська провокація?

Відповіді на ці питання мене особисто змусив шукати вечірній 26 січня „гладіаторський бій” під вивіскою „приїзд до України туркменської опозиції”. Коли наприкінці грудня у Києві перебували туркменські опозиціонери, то той факт здавався нормальною справою. Однак, опублікований на початку січня в одному з тижневиків матеріал про втручання нинішнього міністра транспорту у видачу віз для представників туркменської опозиції мене дещо насторожував. Між рядками виразно читалася провокація.

У медицині є правило, що лікуючи у жодному разі не можна нашкодити. Це саме стосується і журналістики. Ми зобов’язані писати про все. Однак, до тої межі, поки, не створюємо, як кажуть наші західні сусіди загрози для рації стану. До речі, роки бездержавності спричинилися, що у нашому лексиконі немає відповідного слова. Національні інтереси — це лише приблизний відповідник рації стану.

Маючи на увазі українську рацію стану призадумаймося, чи дійсно випадково до операції вибраний (свідомо чи не свідомо — це вже інша справа) пан Рудковський? Тим паче, коли брати до уваги роль, яку він зіграв навколо всієї справи пов’язаної з Георгієм Гонгадзе. А далі нитка тягнеться до тижневика, який розмістив матеріал з проводу Рудьковського. Звичайно, що можна говорити, що усе це випадковість, висока поінформованість видання. Коли б не одна деталь. Журналістка з цього видання 26 січня заявила на всю Україну, що вона, себто її видання отримує інформацію (дуже часто суто конфіденційну) скоріше ніж президент. І хоч за мить вона поправилася і сказала, що водночас з президентом, проте це не міняє суті. Не важко здогадатися, що за джерело поставляє виданню інформацію у тож же час, що й президенту. А оскільки інформація належить до категорії дуже дорогих товарів, то й, смію твердити, „джерело” також вимагає піднімати відповідні „гарячі” теми, щоб спрямувати у відповідне русло розвиток потрібних „джерелу” явищ.

Свого часу ця ж журналістка з цього ж тижневика виступала з парламентської трибуни, щоб головою комісії по розслідуванню справи Гонгадзе був Олександр Лавринович. Нині ряд моїх колег не приховують, що вони ставили підписи, не задумуючись чому вибраний Олександр Лавринович. Нині О. Лавринович за свою „сумлінність” як із розкриттям справи Гонгадзе, так і інших, вже вдруге нагороджують посадою міністра юстиції.

Я не виключаю, що з подачі „джерела” було підказано чиновникам, які працюють як в секретаріаті, так і в міністерстві закордонних справ порекомендували президентові Віктору Ющенку не тільки написати листа прем’єр-міністрові з приводу посадовця Рудьковського і його нетранспортних захоплень, а й позвільняти тих осіб, до яких телефонував головний транспортник, щоб вони видали візи представникам туркменської опозиції. Спостерігаючи за тими людьми не тільки на прес-конференціях з прикрістю мушу сказати, що у них українська рація стану ще не стала їх елементом генетичного коду. Тим фактом безпощадно користується „джерело”, розуміючи, що не за горами той час, коли головним багатством світу стане земля та інтелект. Ті, хто задумали провокацію в глобальному масштабі (глобалізатори) з великою точністю прогнозували, якою буде реакція як секретаріату президента, так і міністерства закордонних справ з приводу виступу у Києві туркменської опозиції. І вже навіть не треба було писати спеціального сценарію для „бою гладіаторів”.

Саме у програмі „Епіцентр”, коли там виступав Борис Тарасюк був кинутий пробний камінь щодо скандалу, який розгорівся навколо приїзду в Україну представників туркменської опозиції. Пояснення Бориса Тарасюка, що міністерство закордонних справ Туркменістану вислало досить гостру ноту протесту щодо перебування в Україні опозиціонерів глобалізаторів не могло задовольнити і вони очікували на значно більше видовище…

Тим паче, як на мій погляд, ні у секретаріаті президента ні в МЗС України не було ґрунтовно — між рядками прочитано публікацію про пана Рудьковського. Не було проаналізовано з якою метою він тут задіяний, і хто може готувати провокацію. Якщо був розрахунок, що Микола Рудьковський попався і тепер можна буде дещо нейтралізувати „коломийку” навколо міністерської посади Бориса Тарасюка, як на мій погляд, це було досить поверховим і дешевим баченням. Такого роду публікація у засобі, як кажуть думаючі люди, багаторазового використання, не могла не містити глобальної прицілу. Заяви транспортника Рудьковського щодо судових позовів до тижневика — це пускання мильних бульок…

Для думаючих людей вихід був. Президент України міг написати листа прем’єр-міністрові щодо пана Рудьковського, а висновки мав вже робити прем’єр. Не потрібно було звільняти з посад осіб, які видали візи представникам туркменської опозиції.

Нечувана гострота туркменської ноти і витоки інформації до однієї з газет — це розробки одного і того ж „джерела”. І це потрібно усвідомити мислячим людям. В іншому випадку наша держава буде тільки ареною нових провокацій і нас будуть перетворювати все більше, і більше на любителів гладіаторських боїв.

 Отримано Майданом  Tue, January 30, 2007 3:00 pm

Відповіді

• 2007.02.01 | VOL

  Нашим неогладіаторам треба думати

  А взагалі то Ви мабуть праві...

• 2007.02.01 | BIO

  Поверхневе - завжди дешеве але скоростигле

  Навіщо робити штампові екивоки на Римську Імперію
  коли під боком достигає ще один свіженький чиряк ?
  
  Що за блюзнірська нетерплячка як в черзі до параши ?
  
  Доживемо до інавурації нового баши та побачимо хто
  за шо продавсь - може роль нашого бондіянця трохи
  задругорядніє на фоні солістів-приймаків Чуймаченко...
  
  Не кажучи за воленс-ноленс поневолені конвертом ЗМІ.
  
  Нічого нового цей світ не може видумати - тіки роздиляти
  та розподіляти за методой Попандопуло. Рідкісне було чмо.

• 2007.02.01 | Юрко-птах

  Re: Гладіаторські бої та гладіатофіли

  Не треба плутати грішне з праведним. Питання не в тому, чи дозволено туркменській опозиції приїжджати до України. Звичайно, дозволено, і, наскільки ф знаю, досі ніхто в аналогічних випадках у візах не відмовляв. Питання в тому, чи дозволено міністру телефонувати послу з вимогою (ба навіть з проханням) порушити встановлені процедури й видати візи його знайомим (ким би вони не були) не на загальних підставах (цікаво, кому вдавалося отримати візи в суботу вранці?). До речі, смішно було чути пана Єльченка, який казав, що консульства слухають громадян цілодобово 7 днів на тиждень. У мене були експерименти (і не в останні 2-3 роки, а й раніше): не те що в суботу, а в будень після 5 ніхто в консульствах (наприклад, у Німеччині чи у Франції) на телефонні дзвінки не відповідає. Ще питання: в якому статусі Міністерство транспорту (так стоїть у візах, які всі мали змогу бачити) запрошувало цих людей? Яке вони мають відношення до транспорту чи зв'язку? У будь-якій демократичній країні такий міністр був би змушений подати у відставку. Але в Україні ще й не таке можливе (на наше горе).