02/01/2007 | Світлана Мормель

Цього року день пам’яті героїв Крут було повністю проігноровано представниками української влади. Бажання чи необхідності побувати на пам’ятних місцях – станції Крути та Аскольдовій могилі – 29 січня не виникло у перших осіб держави. Ні у прем’єра, ні у спікера українського парламенту, ні у Президента. Та й люду простого, владою не наділеного, на місці бою під Крутами зібралось небагато. Серед кількасот осіб посеред засніженого поля – переважно кияни та чернігівці. З усієї широкої України – майже нікого. Заходи проведені вдень на Аскольдовій могилі та Лук’янівському кладовищі, де було перепоховано загиблих у тому бою не викликали ажіотажу ні у киян, ні у ЗМІ. Щоправда утворити вакуум на Аскольдовій могилі громадськості дещо допомогли, заздалегідь повідомивши про необхідність «акредитації» http://maidan.org.ua/static/news/2007/1170004209.html. Про другу подію, на яку отримувати акредитацію не пропонувалось повідомити визнали за необхідне далеко не всі телеканали. Та й електронні ЗМІ не були перевантажені повідомленнями про проведення заходів по вшануванню у Києві та Україні.
Особисто мені відомо про ще два заходи, що відбулися в столиці України. Обидва носили мистецький характер та відбулися у приміщеннях київських музеїв, що, як на мене, символічно. Перша з них відбулася в „Косому капонірі” – музеї Київської фортеці за участю гурту „Кому вниз” та Тараса Компаніченко. І хоч ця акція планувалася заздалегідь та внесена до плану заходів КМДА широкого рекламного розголосу, на який цілком заслуговувала, вона не мала. Друга була влаштована товариством ім. Олени Теліги у приміщенні меморіального музею М.Старицького. Ніде не анонсована, без афіші та традиційних музейних програмок. Серед присутніх на акції були помічені пані Олена Леонтович (племінниця одного з загиблих під Крутами – Володимира Шульгіна), що оповіла присутнім деякі маловідомі подробиці бою, та інші очільники товариства. Мистецька частина вечора являла собою представлений аматорами тематичний колаж зі спогадів сучасників крутянських подій. Прозвучавший на завершення гімн Крут наразі не було підхоплено присутніми у залі – навіть серед патріотично налаштованої молоді слів крутянського гімну не знає майже ніхто. Нажаль.
То що ж маємо у підсумку? Простеньку сентенцію щодо того, що історична пам’ять – складна штука. Це далеко не лише те, що вкладають у голови учнів вчителі на шкільних уроках історії, не тільки те що написано в підручниках та історичних розвідках. Це – перш за все – уявлення кожного представника спільноти про себе та свою родину в контексті певного соціуму та відповідного історичного часу.
Тому, для того щоб мати моральне право вимагати від очільників держави не ігнорувати події знакові для України та її народу, самі українці мають визначитись, що для них означає та чи інша історична подія. Кожен для себе має знайти відповідь на питання – що для мене означає бій під Крутами у січні 1918 року? Починати треба з себе.
Для мене – це частина мого уявлення про долю моєї родини.
В час чергової весни української демократії – на початку 2005 року, розбираючи щоденники онуки основоположника українського театру Михайла Старицького – Вероніки Черняхівської, натрапила на запис присвячений перепохованню героїв Крут на Аскольдовій могилі:
„Вчора поховали нещасних, (затерто але прочитується і за контекстом – “забитих біля Крутів”), між ними і Володю. Було так невимовно гарно дивитись з Аскольдової могили, широкий прозорий Дніпро, рожеві хмарки, дерева з бруньками і дивно, що в такий чудовий вечір їх, молодих, таких близьких і знайомих, опускають в сиру землю. А потім, коли зійшов місяць і з синього неба залив сяйвом білі хрести і могили – було гарно, занадто гарно, як на малюнку. І всі пішли, навіть мати Володі і його жінка, а ті бідні лишились. Двадцять вісім гробів під насипаною землею. Грали похоронний марш, торжественно співали “Заповіт” і “Вічну пам’ять”. Батюшка перечислював імена убитих – між ними був і (затерто – “Констянтин”). І з жахом подумала я, а що коли десь далеко в (Затерто) на могилі убитих так само поминають Константина і так само торжественно під звуки військової музики спускають в землю труну і нема нікого близького, хто-б припав з жалем до неї. Це щось чудовіщне. Ця смерть таких близьких людей якось не вміщується в сознанії. Був тут, жив, працював – поїхав кудись в пустку і назад привозять скалічений труп...”
Але ж серед відомих поіменно загиблих під Крутами немає жодного Костянтина. Можливо той, ім’я якого викликало у Вероніки асоціації з Костянтином Велігорським – її першим коханням, був мій дід – Костянтин Зорька. Згідно з родинною легендою він загинув під Крутами у січні 1918 року.
Останні документально підтверджені відомості про долю Костянтина Зорьки – сина приходського священика Євдокима Андрійовича Зорьки 1900 року народження маємо за 1916 рік. Тоді він був учнем гімназії у містечку Борзна на Чернігівщині. Як саме Костянтин потрапив до українського війська достеменно невідомо, але в родині завжди було багато військових, тому в самому факті запису сімнадцятирічного юнака до війська нічого дивного не вбачали. Та й не один він опинився він на фронті у напрямку Бахмач-Київ – серед стримуючих війська Муравйова на підступах до Києва був і чоловік його старшої сестри Поліни – Олександр Гордійович Федірко. Саме він та його бойовий побратим Петро Помфілович Дремлюга і пренесли родині страшну звістку про загибель Костянтина під Крутами. А ці двоє згодом, переживши всі жахи Другої світової, разом з родинами перебрались до Переяслава на Київщині і тривалий час спільно викладали у Переяславському педагогічному училищі. Федріко – був завучем та викладав математику, а Дремлюга – каліграфію та малюнок, нещадно виставляючи двійки по малюванню моєму батькові – Валерію Федоровичу Мормелю. Згодом, вже наприкінці 1980-х років, саме дружина пана Дрімлюги – Марія Йосипівна Дремлюга-Білогрудова оповіла батькові деякі подробиці подій того далекого 1918 року.
Радянська влада добре навчила родини, що мали хоч якесь відношення до українського визвольного руху мовчати про події української революції початку ХХ століття. Бабуню, якій у 1918 було вже 8 років – отже мала б вона щось пам’ятати – так і не вдалося вмовити розповісти про долю брата. Вона не хотіла тим знанням зашкодити дітям та онукам. Але вже час врешті нам усім усвідомити, що оте небезпечне родинне знання – основа для виходу з підпілля української історичної пам’яті, для творення українського громадянського суспільства.