02/05/2007 | один_козак

Ми дожили до другої річниці рейдерського захоплення приміщення Патріархії УАПЦ, здійсненого псевдоцерковним угрупованням Валерія Кудрякова, відомого громадсьвості також під іменем митрополита Мефодія.

Так завершилася потужна атака на цю українську православну конфесію, розгорнута після смерті нашого щирого патріарха Димитрія. Атака на світлу ідею, на надії та прагнення багатьох вірян, що старанно працювали задля створення та поширення дійсно щирої християнської православної спільноти в Україні.

(Опис та хронологія подій містяться тут: http://www.uaoc.kiev.ua/bratstvo/archnews.php?File=170605.txt)

Сріблолюбство? Гординя? Ненависть до України? Нестерпність близької святості, прикладів щирої віри для чорних душ? Важко сказати, чого більше у мотивах руйнаторів. Але зрозуміло, що тут ми маємо справу з силами, ворожими і до Церкви, і до України. При тому послідовними та наполегливими у своїй злобі. В цьому переконує ціла купа цинічних вчинків та ряд дій з ознаками криміналу, які залишилися безкарними при всіх владах протягом багатьох років. Про те саме свідчить підступність та нещирість принесеного колись покаяння проводиря лиходійського угруповання. Як виявляється, те покаяння (за подібні ж дії в давнішому минулому) було тільки способом відновити собі можливість ламати УАПЦ з середини та заглушувати світлу ідею блаженної пам'яті патріархів Мстислава та Димитрія.

Але чому я вважаю, що місце цієї теми - тут, на політичному форумі?
Бо ця подія, яка сталася в день затвердження першого помаранчевого уряду, була одним з перших сигналів про те, що перемоги Правди в результаті помаранчевої революції в Україні ще не сталося! На це вказували дії міліції, прокурорів, суддів, втручання представників СБУ та різних впливових осіб, які добре почувають себе при всякій владі. Знову ті самі "корочки", знову "телефонне право"...

Вони не просто цинічно чинили свавілля. Вони ще й глумилися з нас, як "помаранчевих", тоді ще впевнених, що ми є народом-переможцем, який ось вже став на шлях побудови чесного, "як у людей", суспільства. Вони були впевнені у своїй безкарності. Вони посилалися на "таких людей!" у владі. У новій тодішній владі. І сила виявилася таки знову на їхньому боці.

Шкода втрачених можливостей, через втрату приміщення на Трьохвятительській ми стикнулися з перепонами для продовження тих кількох духовних, виховних та культурних проектів, які провадилися раніше. Ніде збирати недільну школу, тяжко молитися громаді в тісній "битовці"... Та Господь потроху відновлює все це, і найбільш прикре не в тому. Найбільш прикре - в тому, що та подія засвідчила: Майдан розбрівся. Він засинає. А головне - народ не бачить великиої трагедії у кривдженні "якоїсь там" церкви. Не розуміє, що якщо сьогодні буде допущено цю кривду, то завтра буде допущено багато інших кривд. Ми чули слова співчуття і підтримки і деяких вірних Московського Патріархату, і від протестантів. Молодіжні патріотичні організації долучилися до оборони покривдженої церкви та захисту гідності пристарілих українських героїв, що є її парафіянами та постраждали під час нападу рейдерів. Але де вже був той Майдан? І було очевидно, що в народі немає розуміння значення подібних подій. Не закарбувалися, як виходить, у пам'яті людей слова духовних проводирів, які читали Слово Боже на сцені Майдану. Небезпека ніби минула, Юля - прем'єр... І от, у минулому воно все. Викидання у сніг священика, руйнування Божої справи - це просто так не минає. Але і за байдужість до всього цього ми платимо також.

І нерозумні ми будемо, якщо не візмемо з тих подій два важливих уроки:
1.Не можна захистити суспільство вцілому, коли зневажаєш захист окремих людей та громад.
2.Хто легковажить Божою справою, той стає перед небезпекою опинитися сам на сам зі злом. Доки будемо випробовувати себе цим?