02/13/2007 | Кость Лукич

під такими гаслами Юрій Луценко скликає «Народну самооборону»

Рік уже минув майже з того часу, коли ми передали новообраним політикам ключі від влади. Але чогось не радіється.

Далеко за поясненнями бігти не треба. Адже бодай найменшого покращання нашого життя так і не сталося. Це депутати й урядовці, на податки з наших африканських зарплат, отримали для себе європейський рівень життя. А ми водночас стали для них непотрібними.

Справді, під час виборів, після пережитого шоку на президентських виборах ми простили нашим улюбленцям багато чого. Зокрема — партійні списки до Верховної та місцевих рад. Не всі люди нам там подобалися, але ми вірили своїм вождям і думали, що «так треба». Думали, що не зовсім чесні й чисті фігури допоможуть нам перемогти «бандерівців». Сподівалися на вождів, котрі, побачивши, що всі ми разом якраз і є тією силою, яка дає їм владу, цього разу таки не обмануть. І зроблять те, що обіцяли: відремонтують школу й дорогу, дадуть лікарні кошти на необхідні ліки, змусять платити за пай, підвищать пенсії та зарплати, встановлять справедливі тарифи на комунальні послуги.

Нічого з того ми так і не побачили. Ми лише спостерігаємо затяжну війну між урядом та коаліцією і президентом за якісь повноваження. І з гіркотою відзначаємо, що йдеться знову не про нас, а про те, хто матиме більше влади. І бачимо, що нас, як і «західників», зрадили наші кумири.

І що нам залишається? Простити й опустити руки? Чекати чотири роки поки хтось інший, молодий проворний і ще цинічніший куплятиме нас новими обіцянками?
Воно то можна чотири роки тримати дулю в кишені й сподіватися, що потім прийдуть кращі політики. Але чи всі доживуть до 2011 року? І скільки людей покине ще цю країну, де той факт, що ти ходиш на роботу, зовсім не означає, що ти перестав бути бідним?

Можна й далі жити з міфом, що в Ужгороді чи Харкові живуть не такі українці, як у Полтаві. Можна, але нас — роз’єднаних — дуже зручно грабувати політикам усіх кольорів.

Правда ж у тому, що й на Заході і на Сході, на Півночі і на Півдні у переважної частини громадян через кілька днів після зарплати на столах стоять вже порожні тарілки. Що простій людині скрізь у судах важко, майже неможливо перемогти чиновника чи місцевого скоробагатька. Скрізь по Україні закриваються школи з різними мовами викладання, дільничні лікарні.

А ми продовжуємо чубитися за НАТО, ЄЕП, ЄС так, начебто маємо шанс пережити своє життя з самого початку так, як нам хочеться.

Є інший і досить таки простий спосіб переламати такий стан речей. Треба всього лише нагадати нашим обранцям про їхні передвиборчі обіцянки й вимагати звіту про їх виконання.

Саме з цією метою Юрій Луценко й організовує Громадянський рух «Народна самооборона».

У жодному випадку не йдеться про нову революцію чи негайну вимогу дострокових виборів. Як і про створення нової політичної партії. Юрій Луценко не кличе людей голосувати за себе, а хоче навчити нас об’єднуватися, щоб відстоювати власні права. Хоче, щоб і ми починали жити за правилами, які діють у країнах, що ми їх уже звично називаємо цивілізованими.

Згадаймо знову недавно бачену картинку на телевізійному екрані. Про масові протести французьких студентів, яких хотіли позбавити права на перше робоче місце після навчання у вузі. Студенти своїм тиском на уряд змусили його змінити свої плани. Або про польських фермерів, яким держава зібралася урізати ціну на збіжжя. Трактори на автострадах стали для тамтешньої влади головним аргументом на користь відмови від розору селян. Є приклади з Італії, де масові виступи змели з посади чиновника-хабарника. У Німеччині протести лікарів зберегли систему доступного медичного обслуговування.

Це тільки в нас тиша й благодать, хто б яку штуку не втнув. Бо, окрім всього іншого, нам пробують нав’язати, що ми до таких дій ще не готові.

Але ж треба колись починати?

— Без контролю людей чиновники крадуть в усіх країнах, і в усіх країнах влада «відривається від землі», як тільки починає розуміти, що її ніхто не контролює, — наголошує Луценко. — Але кожен громадянин має гарантоване право на протест проти свавілля влади, яка не виконує своїх обіцянок. Поодинці навіть порядні люди нічого в цій державній системі збудованій виключно для комфортного існування чиновників, нічого зробити не можуть.

То правда, що довгий період безправ’я убив нашу віру у нашу власну силу. І владі тепер зручно заявляти нам, що протестами ми нічого не досягнемо. Насправді вони бояться того, що ми можемо, незалежно від мови й церковного приходу, любові до стратегічних партнерів і політичних уподобань разом спитати, чому вони й досі ділять владу й зовсім нічого не роблять для нас.

Юрій Луценко якраз і кличе порушити спокій владних кабінетів і вимагати від чиновників звіту за виконання передвиборчих обіцянок.

Не варто думати, що головною його метою є повалення уряду Януковича. Але вся Україна має право вимагати від Віктора Федоровича «покращання нашого (не їхнього) життя вже сьогодні». Інші політики обіцяли «об’єднатися й переступити через власні амбіції» заради наших інтересів. Словом, усім нам збрехали й вірять, що ми те стерпимо.

Не лякайтесь стиснутого кулака на малинових прапорах «Народної самооборони».Той кулак — не агресивний. Він символізує нашу єдність і силу. А малиновий — не означає лівокомуністичний. Під малиновими стягами ходили в походи за свободу наші козаки.

Вам не обов’язково любити Луценка. Як вам самооборонятися — можете вирішувати самі. Не хочете давати хабарі й ділитися «відкатами» — гуртуйтеся в економічну самооборону, не хочете терпіти злиденні зарплати при галопуючих цінах — об’єднуйтесь у соціальну самооборону. Якщо ви проти розколу країни й перетворення її на колонію супердержав — створюєте патріотичну самооборону. Не будьте байдужими. Бороніть свій внутрішній світ і власні переконання.

І головне. Не брешіть, і не давайте щоб брехали вам. Не давайте хабарів. Відстоюйте свою позицію.

Тоді вас обов’язково почують і обов’язково з вами рахуватимуться.

Єдиним джерелом влади є ми — народ. Хай це, нарешті, зрозуміє й наша влада.

Кость ЛУКИЧ.