02/17/2007 | Мирослав Левицький

Чи можете собі уявити ситуацію, щоб у сучасній Польщі хтось мусив через суд відстоювати своє право використовувати у публічній сфері польську мову? Я впевнений, що у кожного з вас замість відповіді виникне зауваження, що так питання може ставити лише хвора голова. В Україні поки що це не є марево хворої голови, а жорстока реальність.

І тим більше вона є цинічною, що суди не завжди стають на захист права українців на використання української мови. А коли вже і вдасться домогтися прийняття відповідного рішення, то його виконавці не збираються виконувати. І за допомогою кулаків привчається сміливця, щоб більше таких питань на Луганщині не піднімав. Так у кожному разі сталося у випадку справи студента луганського університету Сергія Мельничука. Нагадаю, він відстояв у суді своє право на викладання у цій вищій школі українською мовою.

Шовіністи тут же йому „порадили” забиратися геть з Луганщини. Один із них — начебто вірменин родом з Магадану Арсен Клiнчаєв для більшої „переконливості” навіть побив студента Мельничука. І водночас у пресі появилися оправдання, у притаманному для періоду „розвинутого більшовизму” стилі, що людина, яка стала у Луганську на захист української мови є „психічно ненормальною, проти якої відрито дві кримінальні справи”. Щоб аргументи здалися більш вагомими для висвітлення „справи” на загальноукраїнському рівні було обрано шовіністичну по суті газету „2000”.
Не стану більше детально зупинятися на цій справі. Хочу лише відзначити, що прем’єр назвав її перегинанням палиці двома сторонами.

Чи можна дивуватися, що при такому підході керівництва виконавчої влади, яке відповідальне також і за мовну політику у державі, суди з приводу мовних позовів стараються займати „золоту середину”.

Найбільш резонансним є позов Володимира Богайчука проти обраного у березні 2006 року міського голови Києва Леоніда Черновецького, який так і перейшов на українську умову у публічній діяльності. А відомо, що столиця є обличчям держави.

Київські судді, (в Україні нині рівень суспільної довіри до судів є низьким) так не думають. 29 січня Апеляційний суд Києва залишив без задоволення позов В. Богайчука проти міського голови Києва.

На аргументи В. Богайчука про те, що Л. Черновецький зобов’язаний вживати в публічному спілкуванні державну мову, за винятком „приватного життя та публічної сфери в середовищі його національної меншини”, представниця відповідача заявила, що „використання міським головою російської мови кореспондується зі ст. 10 Конституції України, яка гарантує вільний розвиток російській мові”. Судова колегія Апеляційного суду Києва — судді В. Амеліна, О. Касьяна та О. Немировської — перебувала в дорадчій кімнаті не більше 10 хвилин. Як і суддя першої інстанції, Шевченківського суду Києва, згадані судді повністю проігнорували аргументи позивача. Зала зустріла це рішення вигуками “Ганьба!” і “Яничари!”. Громадськість могла б і не знати про це, бо представниця київського міського голови, на першому засіданні у грудні 2006 року домагалася щоб з огляду на делікатність справи вести її у закритому режимі.

Логічно наступним етапом справи буде її розгляд у Верховному суді Україні. Проте В. Богайчук мало сподівається на позитивне рішення. У цій інстанції української феміди вже півтора року лежить одна касаційна скарга того позивача за позовом до виробника автомобілів “Авто-ЗАЗ-ДЕУ” — за порушення його прав споживача через повне ігнорування державної мови у документах на куплену ним машину.

Якщо справа про ігнорування київським міським головою (ряд його реплік дають право вважати, що він з державної мови глузує) провалиться у Верховному суді, то що тоді?

В. Богайчук каже, посилаючись на документи Організації об’єднаних націй, що кожна нація має право на захист своїх прав у разі їхнього порушення усіма доступними засобами. На нинішньому етапі таким засобом є консолідація національних сил задля ґрунтовної заміни політичної еліти.

Чому судді шукали усі правові шпаринки, щоб виправдати ігнорування київським міським головою норм чинного українського законодавства? Не виключаю, що тут могла бути і матеріальна зацікавленість. Коли одна із заступниць київського мера, хвалиться, що вона купляє сумочки, які коштують сотні тисяч (правда не похвалися чи у гривнях, чи у доларах, які де-факто є паралельною, тіньовою валютою України), то суді у правді сподіватися на крихти з панського столу. Однак більшість з них захищає свої „інтереси”. За словами колишнього судді, а нині депутата Миколи Замковенка, більшість суддів не знають української мови. І щоб не створювати прецедентів вони приймають „правильні рішення”.

Чи були б можливими подібні „рішення”, коли б в Україні було іншим ставлення до законів. Приклади як їх треба обходити подає сама влада. Вона також дає напрямні, на що треба орієнтуватися.

Однією з них є нинішнє свято Тараса Шевченка. Зрозуміло, що влада у комуністичні часи того дня старалася проводити різні альтернативні заходи. Нині незрозумілим чином, ця традиція продовжується. На 9 березня, у святий для українців день пам`яті Тараса Шевченка, назначено відбірний концерт „Євробачення”, у якому буде дуже мало українського і зовсім нічого не буде шевченківського.

Український громадський діяч (у милому політв’язень) Василь Овсієнко у листі адресованому з приводу цього „збігу” Президентові України, призначення відбірного концерту називає „антиукраїнським шабашем”, способом, яким посадовці, що стоять поза українською культурою задумали якнайдошкульніше принизити національну гідність українців.

Вибір цієї дати — цілеспрямований акт деморалізації української молоді, звертає увагу Президента колишній політв’язень.

Чи цей голос буде почутий, чи буде змінена дата проведення відбірного концерту Євробачення? Питання поки що залишається риторичним, бо на час написання статті, не було з цього приводу ніяких публічних дій ані з боку „Просвіти”, Комітету з Шевченківської премії. У них ще не дійшли руки, до цього питання. Але чи дійдуть? Голова Комітету з Шевченківської премії Роман Лубківський не так давно сказав, що його можливості не сягають до кабінету віце-прем’єра з гуманітарних питань.