Синдром «заручників» в українців.
03/01/2007 | Taraslt
Синдром «заручників» в українців.
Розкол на проєвропейську та проросійську частину України сьогодні є наслідком психологічного ефекту заробітчанства в першу чергу, а вже потім історичного і мовного фактору.
По суті, українці стали заручниками цього способу життя: Європейські заробітчани хочуть стати як їх роботодавці, а Російські заробітчани відповідно як їх роботодавці, тому і кожен по своєму бачить краще життя…Якщо ми хочем таки зберегти нашу Державу на Карті Світу, то треба докопуватись істинних причин незгод всередині країни та спробувати зрозуміти один одного.
Ні для кого вже давно не диво, що значна частина українців живе заробітками в інших країнах: Правобережна-в Європейських, Лівобережна-в СНГ. І їх кількість є досить значною, щоб впливати на всі життєві лінії України. Та вимога в них одна найосновніша на сьогоднішній день-підняти якість умов проживання в Україні хоча б приблизно до того рівня, що є в інших.
Та нажаль, побачене закордоном не йде на користь Україні, як приклад правильнішої організації, а створює масу проблем. І стається це тому, що замість вирішення й так багатьох своїх проблем, притягуються чужинські. Мабуть хочеться показати країнам-роботодавцям, що можуть вирішити те, що хазяям не під силу?
Чому не сказати:
хай росіяни самі розбираються з антиросійськими настроями в Світі (яка Україні різниця НАТО, ПРО-нас туди ніхто й так не бере), а Європа хай сама розбирається зі своєю залежністю від енергоносіїв (окремо вони нібито не повністю залежать від Росії, а в цілому-монополія РФ).
При таких суспільних настроях від Держави вимагають дружби з країнами-роботодавцями. Насправді ж, для інтересів держав таке поняття, як дружба чи недружність мають інші значення, ніж при застосуванні цих термінів до людини. Цими поняттями характеризується в першу чергу рівень існування контактів між державами, та аж ніяк не їх ставлення одна до одної.
Здається, що такого, в цих намаганнях полегшити долю заробітчан, та реально виходить катастрофа. Бо за полегшення в одному, приходиться платити частиною Державності. А далі придумуються нові труднощі, вже навмисно, і все, українська влада під каблуком, треба ж їй якось хоча б частково зробити вид виконання обіцянок… Значною мірою синдром «заробітчанства» впливає і на культурні цінності. Своє, Рідне починає вважатись пережитком минулого, що немає реалізації сьогодні. Це є наслідком того, що оскільки значна частинна культурних цінностей прив’язувалась до держави, то відповідно відсталість її теж відбивається на Культурі.
Так, економіка країни значно прибавляється валютою внаслідок масових заробітків. Та ці прибутки ніщо, порівняно з втратами, від незадоволення попиту українськими виробництвом. Ці гроші повертаються туди ж, як плата за хороші іноземні товари. Звісно, вина в основному тут лежить на бездарних власниках ресурсів в Україні, а не на людях, що не хочуть, як раби, горбатитись за копійки для їх надприбутків. Характерною рисою є також «тримання» цих грошей, їх не пускають в оборот. Все закінчується на нерухомості в яку поголовно вкладається зароблене. Будівельні матеріали на сьогодні є найбільш дохідним видом підприємницької діяльності.
Та в будь-якому разі судити цих людей не можна, адже все що зароблено-це тяжка праця і фізично і морально. Ніхто там не отримує лікарняних і успіху добиваються хіба ті, хто по своїх пройшлися, а решта ж знає, що знаходяться постійно в рамках. Живе і процвітає за таких умов митниця, низькоякісні базари та повальна корупція чиновників. Це вже ніхто й корупцією не називає-а дохідними місцями. Про демографічну ситуацію нема чого говорити та про те, яке це навантаження для близьких-все й так ясно. В додаток можна виділити відірвання від реального стану речей та, через ефект очікування, зауваження тільки негативних речей на Україні, і навпаки-знаходження у всьому хороше закордоном.
Якщо, все ж, хтось захоче оцінити роль цих людей в теперішній ситуації на Україні, то не забудьте згадати, що вони змушені миритись з приниженою гордістю та вдавати дружбу з неприємними особистостями. Та все це, через кусок хліба, та щоб не опинитись бомжом на вулиці, оскільки в Україні, всі умови для задоволення цих потреб, знищенні бездарними і корисливими людьми, що дорвались до влади.
І ще одне. Сама собою така ситуація не вирішиться, або тільки негативно для України.
Якщо все так і продовжуватиметься ми станем банановою країною: постачальником дешевої робочої сили з маріонетковою владою. Тенденція явно йде в цю сторону.
То ж, може варто таки задуматись, як краще побудувати життя у власній Державі, а не як би то догодити іншим, щоб легше в них зароблялось?
Українці! Ніхто крім нас, Держави нам, не побудує!
Статтю опубліковано у «Вільній Україні»: http://www.freeukraine.com/2007/03/01/sindrom-zaruchnikiv-v-ukrajinciv/rate
Розкол на проєвропейську та проросійську частину України сьогодні є наслідком психологічного ефекту заробітчанства в першу чергу, а вже потім історичного і мовного фактору.
По суті, українці стали заручниками цього способу життя: Європейські заробітчани хочуть стати як їх роботодавці, а Російські заробітчани відповідно як їх роботодавці, тому і кожен по своєму бачить краще життя…Якщо ми хочем таки зберегти нашу Державу на Карті Світу, то треба докопуватись істинних причин незгод всередині країни та спробувати зрозуміти один одного.
Ні для кого вже давно не диво, що значна частина українців живе заробітками в інших країнах: Правобережна-в Європейських, Лівобережна-в СНГ. І їх кількість є досить значною, щоб впливати на всі життєві лінії України. Та вимога в них одна найосновніша на сьогоднішній день-підняти якість умов проживання в Україні хоча б приблизно до того рівня, що є в інших.
Та нажаль, побачене закордоном не йде на користь Україні, як приклад правильнішої організації, а створює масу проблем. І стається це тому, що замість вирішення й так багатьох своїх проблем, притягуються чужинські. Мабуть хочеться показати країнам-роботодавцям, що можуть вирішити те, що хазяям не під силу?
Чому не сказати:
хай росіяни самі розбираються з антиросійськими настроями в Світі (яка Україні різниця НАТО, ПРО-нас туди ніхто й так не бере), а Європа хай сама розбирається зі своєю залежністю від енергоносіїв (окремо вони нібито не повністю залежать від Росії, а в цілому-монополія РФ).
При таких суспільних настроях від Держави вимагають дружби з країнами-роботодавцями. Насправді ж, для інтересів держав таке поняття, як дружба чи недружність мають інші значення, ніж при застосуванні цих термінів до людини. Цими поняттями характеризується в першу чергу рівень існування контактів між державами, та аж ніяк не їх ставлення одна до одної.
Здається, що такого, в цих намаганнях полегшити долю заробітчан, та реально виходить катастрофа. Бо за полегшення в одному, приходиться платити частиною Державності. А далі придумуються нові труднощі, вже навмисно, і все, українська влада під каблуком, треба ж їй якось хоча б частково зробити вид виконання обіцянок… Значною мірою синдром «заробітчанства» впливає і на культурні цінності. Своє, Рідне починає вважатись пережитком минулого, що немає реалізації сьогодні. Це є наслідком того, що оскільки значна частинна культурних цінностей прив’язувалась до держави, то відповідно відсталість її теж відбивається на Культурі.
Так, економіка країни значно прибавляється валютою внаслідок масових заробітків. Та ці прибутки ніщо, порівняно з втратами, від незадоволення попиту українськими виробництвом. Ці гроші повертаються туди ж, як плата за хороші іноземні товари. Звісно, вина в основному тут лежить на бездарних власниках ресурсів в Україні, а не на людях, що не хочуть, як раби, горбатитись за копійки для їх надприбутків. Характерною рисою є також «тримання» цих грошей, їх не пускають в оборот. Все закінчується на нерухомості в яку поголовно вкладається зароблене. Будівельні матеріали на сьогодні є найбільш дохідним видом підприємницької діяльності.
Та в будь-якому разі судити цих людей не можна, адже все що зароблено-це тяжка праця і фізично і морально. Ніхто там не отримує лікарняних і успіху добиваються хіба ті, хто по своїх пройшлися, а решта ж знає, що знаходяться постійно в рамках. Живе і процвітає за таких умов митниця, низькоякісні базари та повальна корупція чиновників. Це вже ніхто й корупцією не називає-а дохідними місцями. Про демографічну ситуацію нема чого говорити та про те, яке це навантаження для близьких-все й так ясно. В додаток можна виділити відірвання від реального стану речей та, через ефект очікування, зауваження тільки негативних речей на Україні, і навпаки-знаходження у всьому хороше закордоном.
Якщо, все ж, хтось захоче оцінити роль цих людей в теперішній ситуації на Україні, то не забудьте згадати, що вони змушені миритись з приниженою гордістю та вдавати дружбу з неприємними особистостями. Та все це, через кусок хліба, та щоб не опинитись бомжом на вулиці, оскільки в Україні, всі умови для задоволення цих потреб, знищенні бездарними і корисливими людьми, що дорвались до влади.
І ще одне. Сама собою така ситуація не вирішиться, або тільки негативно для України.
Якщо все так і продовжуватиметься ми станем банановою країною: постачальником дешевої робочої сили з маріонетковою владою. Тенденція явно йде в цю сторону.
То ж, може варто таки задуматись, як краще побудувати життя у власній Державі, а не як би то догодити іншим, щоб легше в них зароблялось?
Українці! Ніхто крім нас, Держави нам, не побудує!
Статтю опубліковано у «Вільній Україні»: http://www.freeukraine.com/2007/03/01/sindrom-zaruchnikiv-v-ukrajinciv/rate