03/09/2007 | SSM001

НЕПОЛІТКОРЕКТНІ ДУМКИ ПРО КОМУНІСТИЧНІ “СВЯТА”
Минуло ще одне 23 лютого (саме в цей день в 1918 році червоними матросами був по звірячому забитий муфтій мусульман Криму та Кубані, голова першого курултаю кримськотатарського народу Номан Челєбіджихан), а так більше нічим не знаменита дата в українській історії, яку Л. Кучма своїм указом № 202/99 від 23 лютого 1999 року повелів вважати Днем захисника Вітчизни. Л. Кучму можна було зрозуміти, але не виправдати, треба було відірвати частину комуністичних голосів на передодні президентських виборів. То й зробив кальку із московської “Родіни”, хоча для нас природніше звучало б – День захисника Батьківщини. Але чомусь дуже патріотично налаштований народний Президент вже більше двох років не хоче помічати повної безглуздості та аморальності, як на мою думку, цього “свята” для України, українців та українських вояків.
Почати можна з того, що насправді 23 лютого 1918 року була не перемога, а ганебна поразка загонів так званої червоної гвардії, про що кожен може прочитати в статті В. Леніна «Тяжелый, но необходимый урок»: «… Мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, … о бегстве хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве». Саме після цієї «перомоги» В. Ленін вимушений був укласти Берестейську мирну угоду, яку сам називав «похабным миром». Але нас, то взагалі не стосується, можна тільки в черговий раз зауважити, що комуністи тотальну брехню закладали в самі підвалини своєї системи з самого початку її існування, тому й не дивно, що така система неминуче завалилася: “На брехні світ пройдеш, а назад не вернешся”.
На виправдання відвертої ментальної маячні, що закладена у прив’язуванні свята українського лицарства, українських вояків, всіх нині сущих та полеглих, до 23 лютого, можна почути, що “це ж день захисника Вітчизни”, що “так склалося”, “така народна традиція”, що “це свято чоловіків”. Тож народний Президент в цей день нагороджує орденами та медалями українських вояків, міністр оборони пише відповідний наказ. Що зробиш, так сталося, і не має тому ніякої ради. Дівчата в школах в цей день вітають хлопців, як захисників, хоча вже міністр оборони оголосив, що з 2012 року у нас в армії будуть виключно контрактники. Жінки в цей день вітають своїх чоловіків, а дехто із “захисників” має нагоду так насвяткуватися, що й до дому долізти не може – все в традиціях “старшого брата”.
Головне, що нібито всі задоволені і все політкоректно. Бажано тільки не згадувати, що майже місяць тому (29 січня) і Президент, і міністр оборони, і навіть в школах згадують Героїв Крут, юних звитяжців, що полягли за Україну. Ну та й, що спитає політкоректний невіглас? А нічого! Треба тільки розуміти, що всі свята мають велике ментальне значення. В такі дні ми, кожний окремо, і всі разом програмуємо собі майбутні перемоги й поразки, здоров’я та недуги. Не можна, просто гріх великий, протягом місяця згадувати пам’ять Героїв Крут і їхніх катів.
Причому, і це також суттєво, 23 лютого це перш за все свято катів України, тих хто нічого не забув і не збирається каятися за скоєні перед народом злочини, а нібито українська держава платить багатьом із них величезні, більше ніж в Росії, між іншим, пенсії. Можна було б зрозуміти, як би ця дата стала датою примирення. Але ж кати України не хочуть примирення, вони й зараз мріють знищити нашу державу, а держава (дійсно маячня!) платить їм не соціальні, а великі військові пенсії. Але їм мало пенсій, їм треба ментально отруювати молоді покоління українців і вони це роблять завдяки недолугості наших керманичів. До речі, при всіх недоліках, Л. Кравчук, як професійний ідеолог, це розумів, за його президентства цієї ганьби не було, та й Л. Кучма увесь перший термін президентства, попри всю свою проросійськість утримувався від наруги над сумлінням українського народу.
Правда є одне, нібито вагоме, питання: “Як бути з тими українцями (їх залишилося дуже й дуже мало) які є щирими патріотами нашої держави, але які пройшли війну і для них ця дата фактично єдина можливість згадати свою молодість?” Відверто скажімо, що сучасна влада тільки 23 лютого й згадує про існування цих зовсім вже не молодих, і, як правило, вже хворих людей. Тому ганьба владі, що більшість літніх людей живуть у нас не по-людськи. Це один із великої кількості аргументів, що доводить неукраїньськість так званої української “еліти”.
Щодо участі українців у війні. Болюче питання, про яке написано і сказано дуже багато. Тут також треба говорити ПРАВДУ. Правда полягає в тому, що єдина регулярна військова структура, бійці якої воювали за незалежну Україну є Українська Повстанська Армія. Українці, які воювали в арміях інших держав, в тому числі і в Робітничо-селянській Червоній Армії (саме так називалася армія СРСР під час Другої Світової війни) за незалежну Україну не воювали. Ця істина є досить очевидною. Більше того, коли в кінці 1944 та на початку 1945 року українці в складі РСЧА добивали вермахт, сталінський режим, на опанованих територіях, почав нову хвилю терору вже проти цілих народів як таких. Був, зокрема виселений кримськотатарський народ, було розроблено план переселення українців (всіх українців!) з України. Я впевнений, що однією із головних причин, чому цей злочинний план не було реалізовано, була боротьба сотень тисяч вояків регулярних частин Української Повстанської Армії. Як би виселення українців почалося, то УПА пішла б на схід і в неї б неминуче влилися б більшість резервних частин РСЧА в Україні та призовників. Підтримка УПА народом стала б масовою не тільки в західних, а й у центральних областях України та на Сході. Думаю, що саме цього не можуть простити бійцям УПА промосковські сили в Україні. Саме вояки УПА врятували Україну і, як це не парадоксально звучить, примусили Сталіна створити чотири Українські фронти, заснувати орден Богдана Хмельницького, відновити хоч і формально народний комісаріат закордонних справ УРСР і навіть народний комісаріат оборони УРСР (був і такий, було й Міністерство оборони УРСР деякий час після закінчення війни) то ж добре вояки УПА налякали імперську владу в Москві. Для того, щоб світ не визнав повстанців як представників поневоленого народу прийшлося навіть зробити УРСР та БРСР, щоб не так помітно було, засновниками ООН.
Справжні ветерани Другої Світової війни, які воювали у складі РСЧА (а не були карателями у військах НКВС та НКДБ) мусять зрозуміти, що їхня роль подвійна. З одного боку вони вигнали із території України одного загарбника, але на його зміну прийшов режим в багатьох випадках значно жорстокіший за гітлерівський. Єдина суттєва відміна полягала в тому, що каральні заходи сталінський режим намагався не афішувати, хоча на Західній Україні не поодинокі були випадки, коли страчених бійців УПА по декілька днів не давали ховати з метою залякування населення.
Створення ж загонів провокаторів, які знищували місцеве населення під виглядом бійців УПА, є прямим злочином сталінського режиму, який є фактично військовим злочином проти людства і тому й зараз відповідні служби України (як би на те була політична воля) повинні були б знайти і покарати (а де хто з цих злочинців мабуть зараз отримує від України чималі пенсії) організаторів та учасників цих загонів провокаторів. Впевнений, що справді українська влада, яка обов’язково в Україні буде, це зробить. Не з метою помсти, а з метою виявлення справедливості, як це робиться з винуватцями у військових злочинах в інших країнах. По війні більшість українців, які воювали в РСЧА, було демобілізовано і попало під жорсткий пресинг режиму, який майже відразу після закінчення війни почав “загвинчувати гайки” (зауважимо, що під час війни спецслужби армії ніяким чином не зупиняли, а навіть й підтримували розмови та надії на пом’якшення режиму після війни, говорили навіть про можливість розпуску колгоспів, праця в яких за часів Сталіна мала відверто рабський характер). Нажаль більшість цього покоління ніколи по-людськи й не жило.
Ті ж, хто залишився в кадрах РСЧА, потім РА, служили не Україні, а імперії там де Москві було потрібно. Потрібно було придушити повстання в Берліні в 1953 року – придушили, потрібно було задавити повстання угорців у 1956 році – задавили, потрібно було завезти ракети на Кубу та поставити світ на межу ядерної війни – завезли й поставили, потрібно було розтоптати “Празьку весну” в 1968 році – розтоптали. В Афганістані учасників Другої Світової війни фактично вже не було тому про Афганістан тут говорити не будемо. На мою думку інтересів України в цих суто імперських акціях не було жодних. Тому й прив’язувати свято захисників України до дати, в яку Москва з якихось причин відзначала й відзначає своїх імперських військовиків не моє жодного сенсу.
Цікаво, що б робили місцеві прибічники всього московського, як би Москва поміняла дату відповідного свята. Це цілком можливо, відкопав же В. Путін дату 4 листопада на замін 7 листопада, вони вже перепоховали білих генералів Денікіна та Каппеля (ветерани згадайте психічну атаку каппелівців у червоному вестерні про Чапаєва), так що все може бути.
Скоро у нас ще одне “свято” – “Мєждународний женскій дєнь”. Це одне із найбільших блюзнірств комуністів. В країні, де жінок заганяли в шахти, ставили до мартенів, де жінки клали рейки, працювали трактористами, придумали один день, коли жінка могла згадати, що вона жінка. В країні, “гдє так вольно дишит человєк”, за часів Сталіна жінка мала чотири місяці так званої декретної відпустки (два місяці до пологів і два місяці після), а потім залиш немовля і будь ласка в шахту, на трактор, до рейок, на колгоспний лан. Тож комуністи придумали “свято” жінок, але це був не день матері, не день берегині – це був день міжнародної боротьби жінок за свої права.
Цікаво скільки жінок за межами так званого СНД взагалі чули про це “свято”, особливо в Європі та США, де будь-який публічний натяк жінці на її особливість, може бути розцінений як зазіхання на її честь, а залицяльник може опинитися у в’язниці?
Тож “святкуймо” далі “свята”, придумані комуністами, і не дивуймося, чому життя у нас ніяк не покращується.

Сергій Савченка, голова Всекримського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка