Битва наступників або „А Ви із Пітєра?”
03/10/2007 | Ігор Удовиченко
Поки в Україні тривають баталії між владними інституціями, які постійно загрожують одна одній перевиборами, на обрії нашого північного сусіда вже видніється ключова подія під назвою Вибори-2008. Оскільки вони є визначальними для геополітичного життя всього світу, гріх нам, жителям постколоніальної держави, в якій йде війна між державницькими і проросійськими силами, оминати увагою таке дійство.
Звісно ж, усіх хвилює питання ХТО. Точніше, кого саме Кремль висуватиме своїм офіційним (чи просто фактичним) наступником на посту президента. Звичайно, якщо Москва захоче створити видимість конституційності своїх дій і відмовиться від висування Володимира Володимировича на третій термін.
І як би Путін не намагався запевняти, що „вибір лише за російським народом”, все-одно в ЗМІ мусуються дві найвірогідніші кандидатури на пост російського президента – Сергія Іванова і Дмітрія Мєдвєдєва. Важливо проаналізувати минуле цих осіб, щоб спробувати спрогнозувати їх майбутні дії у випадку одержання президентського сану. Ось тільки кілька цікавинок з біографій віце-прем‘єрів.
Некомпетентний чекіст
Сергій Борисович Іванов народився 1953 року в Ленінграді. Ріс без батька, навчався у школі з поглибленим вивченням англійської мови. В університеті здобув славу ідейного комсомольця. Саме через цю ідейність і добре знання іноземної мови його одного разу і запросили „до відповідних органів”. В якості резидента розвідки КДБ Іванов працював в багатьох країнах. За непідтверженими даними 1983 року його зі скандалом вигнали з Великобританії за шпигунські дії. В Службі зовнішньої розвідки (аналог Першого головного упарвління КДБ в сучасній Росії) Іванов пропрацював аж до 1998 року.
Ще до того, в 1976 році, працюючи в Кадровому відділі Управління КДБ в Ленінграді і Ленінградській області, Іванов познайомився з Володимиром Путіним. Зрозуміло, що це знайомство потім відіграло визначальну роль в кар‘єрі нинішнього віце-прем‘єра. Коли 1998 року Путіна було призначено директором ФСБ, він загітував свого старого знайомого полишити CРЗ і перейти під його крило. Перед тим як іти на відпочинок, Борис Єльцин призначив Іванова серкретарем Ради Безпеки.
Перебуваючи на цьому пості вже за президентсва Путіна, Сергій Іванов розробив „Доктрину інформаційної безпеки”, яка дозволяла встановлення в Росії певних елементів державної цензури. Під час президентських виборів в Сербії він радив Путінові направити в Адріатичне море російську ескадру задля підтримки російського „улюбленця” Слободана Мілошевича.
В березні 2001 Івнов стає міністром оборони РФ. З того часу російська армія почала переживати не найкращі часи. Спочатку згоріла система управління системою ракетного попередження і контрудару. Кілька днів Росія була повністю незахищеною від ракетно-ядерного нападу. Потім, за дивним збігом обставин, життю оборонного відомства постійно надокучають блискавки, які кілька разів влучають в артилерійські склади (принаймні такою була офіційна версія). Після того – чисельні смерті рядових солдатів внаслідок нестатутних взаємин і замерзання.
Того самого 2001 року в небі над Кримом ракетою було збито російський пасажирський літак. З перших днів після інциденту Іванов всіляко підтримував свого українського колегу Олекандра Кузьмука. Проте, коли провину останнього все-таки визнали, спрацювала та сама „Доктрина інформаційної безпеки”. Адже ніхто тоді не здогадувався, що ракетні навчання були спільні (україно-російські), а прославлену ракету було випущено з території російської бази. Ці подробиці було опубліковано значно пізніше в опозиційних Кремлю джерелах, які пересічним росіянам недоступні.
В усіх бідах Сергій Іванов завжди звинувачував підлеглих, вишукувались „цапи-відбивайли”, які з тріском вилітали зі своїх крісел. Така поведінка не є дивною, адже голова МО Росії до 2000 року не був знайомий з військовою справою. Такі організації як Спілка офіцерів, Спілка радянських офіцерів, Комітет солдатських матерів навіть висловлювали недовіру міністрові оборони, мовляв нема чого чекістові робити на найвищому (після Головнокомандувача) оборонному пості. Не дивно, що сьогодні завдяки заявам Іванова Росія постійно свариться з усією світовою спільнотою. Дивно, що його експансійно-шовіністичні заяви робляться на тлі плачевного стану російського війська, яке вже аж ніяк не в змозі конкурувати зі світовими воєними лідерами – США і Китаєм…
Таємничий візир
Дмітрій Анатолійович Мєдвєдєв народився в 1965 році в тому-таки Ленінграді в професорській родині. Через відповідне виховання він був зразковим хлопчиком, старанно вчився, і без проблем став студентом юрфакультету Ленінградського держуніверситету. Паралельно з навчанням він працював на одній із кафедр, завідував якою Анатолій Собчак – майбутній губернатор „північної столиці”. Товаришування молодого практиканта і старого науковця було плідним. За активної допомоги Мєдвєдєва Собчака було обрано губернатором 1990 року. Приблизно в той період Собчак знайомиться з Володимиром Путіним і одразу ж призначає його на неофіційний піст лідера своїх молодих дорадників. Оскільки юрист з колишнього чекіста був, м‘яко кажучи, поганий, Володимир Володимирович не міг не звертатись за допомогою до Мєдвєдєва. Очевидці стверджували, що з тих пір Путін не міг зробити кроку без директив свого радника.
За непідтвердженими даними Путін і Мєдвєдєв познайомились ще раніше, у студентські роки останнього, ніби-то Дмітрій Анатолійович часто (цікаво, навіщо?) навідувався до органів держбезпеки. Справжню ж цінність Мєдвєдєва Путін осягнув, коли мало не потрапив у центр гучного скандалу, пов‘язаного з незаконним експортом руд кольорових металів з Ленінградщини. Тоді-то по-справжньому і знадобилась допомого молодого адвоката. І Путін її не забув. Як бачимо пізніше, Мєдвєдєв спочатку очолює передвиборчий штаб майбутнього президента, потім стає головою його адміністрації. До нещодавнього переведення з кремлівської канцелярії до уряду Мєдвєдєв залишався абсолютно непублічним політиком, за що і отримав від колег псевдо „візир”. Про реальну владну могутність молодого юриста свідчить і те, що він довгий час був офіційним представником частки держави у власності „Газпрому”. Звісно, що тісні зв‘язки з операторами російського газового зашморгу не є ні для кого зайвими. Тому з впевненістю можна стверджувати, що Мєдвєдєв – новий темний кардинал у президентській команді Путіна, яким був той в останні роки президенства Єльцина. А тому його поведінка в майбутньому швидше за все диктуватиметься глобальними економічними інтересами Росії. При цьому очікувати на гучні скандальні заяви від Мєдвєдєва (на відміну від Іванова) не варто, він є політиком діла…
Вусатий спікер
Можна також припустити висування з боку Кремля своїм кандидатом Бориса Гризлова – нинішнього спікера Держдуми. В його біографії майже нема брудних плям, хіба-що піжонська поведінка в студентські роки і невеличкий скандал з викраденням БМВ у його дружини. А так Гризлов є абсолютно нецікавою для громадськості особистістю, він фактично завжди провадив лінію Путіна у парламенті. Підтвердження тому – його епохальна фраза: „Держдума – це не місце для політичних дискусій”. А тому у разі висування Гризлова (що в принципі дуже маловірогідно) очікувати на щось нове в геополітичному курсі Росії не варто – немолодий спікер ніколи не був самостійним політиком, таких, як він, часто відносять до когорти „ні ріба, ні м‘ясо”…
В усякому разі, українцям в жодному разі не варто розраховувати на послаблення експансійно-шовіністичного курсу північного сусіда. Багато хто сподівався на „ліберал-демокарата” Єльцина, який все-одно привів до влади гебістську еліту, довівши в черговий раз, що ліберальною (особливо геополітично) Росія бути не може (будь-яка Росія – монархічна, комуністична чи „демократична”). Хто б не став де-юре головою Російської держави – Іванов, Мєдвєдєв чи хто-небудь інший, все-одно влада збережеться в руках старого „пітерського” клану. А влада ця завжди базувалась на двох погрозливих (але нестратегічних в довготерміновій перспективі) аргументах: або брязкіт зброєю, або тарифні нафтогазові війни.
А тому є сподівання, що українські еліти нарешті прокинуться від літургічного сну і почнуть виробляти дієву стратегію енергетичного, військового, інформаційного і культурного захисту від московської навали. Бо потім може виявитись запізно…
Звісно ж, усіх хвилює питання ХТО. Точніше, кого саме Кремль висуватиме своїм офіційним (чи просто фактичним) наступником на посту президента. Звичайно, якщо Москва захоче створити видимість конституційності своїх дій і відмовиться від висування Володимира Володимировича на третій термін.
І як би Путін не намагався запевняти, що „вибір лише за російським народом”, все-одно в ЗМІ мусуються дві найвірогідніші кандидатури на пост російського президента – Сергія Іванова і Дмітрія Мєдвєдєва. Важливо проаналізувати минуле цих осіб, щоб спробувати спрогнозувати їх майбутні дії у випадку одержання президентського сану. Ось тільки кілька цікавинок з біографій віце-прем‘єрів.
Некомпетентний чекіст
Сергій Борисович Іванов народився 1953 року в Ленінграді. Ріс без батька, навчався у школі з поглибленим вивченням англійської мови. В університеті здобув славу ідейного комсомольця. Саме через цю ідейність і добре знання іноземної мови його одного разу і запросили „до відповідних органів”. В якості резидента розвідки КДБ Іванов працював в багатьох країнах. За непідтверженими даними 1983 року його зі скандалом вигнали з Великобританії за шпигунські дії. В Службі зовнішньої розвідки (аналог Першого головного упарвління КДБ в сучасній Росії) Іванов пропрацював аж до 1998 року.
Ще до того, в 1976 році, працюючи в Кадровому відділі Управління КДБ в Ленінграді і Ленінградській області, Іванов познайомився з Володимиром Путіним. Зрозуміло, що це знайомство потім відіграло визначальну роль в кар‘єрі нинішнього віце-прем‘єра. Коли 1998 року Путіна було призначено директором ФСБ, він загітував свого старого знайомого полишити CРЗ і перейти під його крило. Перед тим як іти на відпочинок, Борис Єльцин призначив Іванова серкретарем Ради Безпеки.
Перебуваючи на цьому пості вже за президентсва Путіна, Сергій Іванов розробив „Доктрину інформаційної безпеки”, яка дозволяла встановлення в Росії певних елементів державної цензури. Під час президентських виборів в Сербії він радив Путінові направити в Адріатичне море російську ескадру задля підтримки російського „улюбленця” Слободана Мілошевича.
В березні 2001 Івнов стає міністром оборони РФ. З того часу російська армія почала переживати не найкращі часи. Спочатку згоріла система управління системою ракетного попередження і контрудару. Кілька днів Росія була повністю незахищеною від ракетно-ядерного нападу. Потім, за дивним збігом обставин, життю оборонного відомства постійно надокучають блискавки, які кілька разів влучають в артилерійські склади (принаймні такою була офіційна версія). Після того – чисельні смерті рядових солдатів внаслідок нестатутних взаємин і замерзання.
Того самого 2001 року в небі над Кримом ракетою було збито російський пасажирський літак. З перших днів після інциденту Іванов всіляко підтримував свого українського колегу Олекандра Кузьмука. Проте, коли провину останнього все-таки визнали, спрацювала та сама „Доктрина інформаційної безпеки”. Адже ніхто тоді не здогадувався, що ракетні навчання були спільні (україно-російські), а прославлену ракету було випущено з території російської бази. Ці подробиці було опубліковано значно пізніше в опозиційних Кремлю джерелах, які пересічним росіянам недоступні.
В усіх бідах Сергій Іванов завжди звинувачував підлеглих, вишукувались „цапи-відбивайли”, які з тріском вилітали зі своїх крісел. Така поведінка не є дивною, адже голова МО Росії до 2000 року не був знайомий з військовою справою. Такі організації як Спілка офіцерів, Спілка радянських офіцерів, Комітет солдатських матерів навіть висловлювали недовіру міністрові оборони, мовляв нема чого чекістові робити на найвищому (після Головнокомандувача) оборонному пості. Не дивно, що сьогодні завдяки заявам Іванова Росія постійно свариться з усією світовою спільнотою. Дивно, що його експансійно-шовіністичні заяви робляться на тлі плачевного стану російського війська, яке вже аж ніяк не в змозі конкурувати зі світовими воєними лідерами – США і Китаєм…
Таємничий візир
Дмітрій Анатолійович Мєдвєдєв народився в 1965 році в тому-таки Ленінграді в професорській родині. Через відповідне виховання він був зразковим хлопчиком, старанно вчився, і без проблем став студентом юрфакультету Ленінградського держуніверситету. Паралельно з навчанням він працював на одній із кафедр, завідував якою Анатолій Собчак – майбутній губернатор „північної столиці”. Товаришування молодого практиканта і старого науковця було плідним. За активної допомоги Мєдвєдєва Собчака було обрано губернатором 1990 року. Приблизно в той період Собчак знайомиться з Володимиром Путіним і одразу ж призначає його на неофіційний піст лідера своїх молодих дорадників. Оскільки юрист з колишнього чекіста був, м‘яко кажучи, поганий, Володимир Володимирович не міг не звертатись за допомогою до Мєдвєдєва. Очевидці стверджували, що з тих пір Путін не міг зробити кроку без директив свого радника.
За непідтвердженими даними Путін і Мєдвєдєв познайомились ще раніше, у студентські роки останнього, ніби-то Дмітрій Анатолійович часто (цікаво, навіщо?) навідувався до органів держбезпеки. Справжню ж цінність Мєдвєдєва Путін осягнув, коли мало не потрапив у центр гучного скандалу, пов‘язаного з незаконним експортом руд кольорових металів з Ленінградщини. Тоді-то по-справжньому і знадобилась допомого молодого адвоката. І Путін її не забув. Як бачимо пізніше, Мєдвєдєв спочатку очолює передвиборчий штаб майбутнього президента, потім стає головою його адміністрації. До нещодавнього переведення з кремлівської канцелярії до уряду Мєдвєдєв залишався абсолютно непублічним політиком, за що і отримав від колег псевдо „візир”. Про реальну владну могутність молодого юриста свідчить і те, що він довгий час був офіційним представником частки держави у власності „Газпрому”. Звісно, що тісні зв‘язки з операторами російського газового зашморгу не є ні для кого зайвими. Тому з впевненістю можна стверджувати, що Мєдвєдєв – новий темний кардинал у президентській команді Путіна, яким був той в останні роки президенства Єльцина. А тому його поведінка в майбутньому швидше за все диктуватиметься глобальними економічними інтересами Росії. При цьому очікувати на гучні скандальні заяви від Мєдвєдєва (на відміну від Іванова) не варто, він є політиком діла…
Вусатий спікер
Можна також припустити висування з боку Кремля своїм кандидатом Бориса Гризлова – нинішнього спікера Держдуми. В його біографії майже нема брудних плям, хіба-що піжонська поведінка в студентські роки і невеличкий скандал з викраденням БМВ у його дружини. А так Гризлов є абсолютно нецікавою для громадськості особистістю, він фактично завжди провадив лінію Путіна у парламенті. Підтвердження тому – його епохальна фраза: „Держдума – це не місце для політичних дискусій”. А тому у разі висування Гризлова (що в принципі дуже маловірогідно) очікувати на щось нове в геополітичному курсі Росії не варто – немолодий спікер ніколи не був самостійним політиком, таких, як він, часто відносять до когорти „ні ріба, ні м‘ясо”…
В усякому разі, українцям в жодному разі не варто розраховувати на послаблення експансійно-шовіністичного курсу північного сусіда. Багато хто сподівався на „ліберал-демокарата” Єльцина, який все-одно привів до влади гебістську еліту, довівши в черговий раз, що ліберальною (особливо геополітично) Росія бути не може (будь-яка Росія – монархічна, комуністична чи „демократична”). Хто б не став де-юре головою Російської держави – Іванов, Мєдвєдєв чи хто-небудь інший, все-одно влада збережеться в руках старого „пітерського” клану. А влада ця завжди базувалась на двох погрозливих (але нестратегічних в довготерміновій перспективі) аргументах: або брязкіт зброєю, або тарифні нафтогазові війни.
А тому є сподівання, що українські еліти нарешті прокинуться від літургічного сну і почнуть виробляти дієву стратегію енергетичного, військового, інформаційного і культурного захисту від московської навали. Бо потім може виявитись запізно…
Відповіді
2007.03.13 | Пропозиція
Re: Битва наступників або „А Ви із Пітєра?”
Я, власне, невелике зауваження щодо лібералізму. Є у лібералізму такий закон - в лібералізм в країні грають або всі, або не грає ніхто. Всі ліберальні закони грунтуються на двох явищах - людському багатовіковому досвіді та людскій совісті. Не пам'ятаю де я це чула. Думаю, що та команда, яка зараз у владі унеможливила існування лібералізму в Україні. Хоча я і віддію перевагу лібералізму, та визнаю, що зараз ліберальні балачки залишуться тільки балачками.