Суди, міліція, прокуратура як мірило беззаконня в Україні(/)
03/10/2007 | stefan
Суди, міліція, прокуратура як мірило беззаконня в Україні
March 8, 2007
Vol.8 No.18
Politics&Business Edition
http://new.ukr.net/7WxqbjaNcM/q/readmsg/e-POSHTA_070308pb_World.html?id=11733859300000022694;0;1&mode=attachment
Доля журналіста Руслана Антоника по своїй трагічності майже співмірна із долею Георгія Ґонґадзе: першого, протестного запроторили надовго до тюрми суворого режиму, водночас українське так зване правосуддя робить все можливе, щоб далі утримувати його, невинну особу, за ґратами; другого, як символ непокори злочинній владі, замордували, рівно ж - найвищі чиновники докладають усіх зусиль, щоб не знайти справжніх організаторів і замовників цього злочину. В обох випадках за трагічною долею обох журналістів стоять стражденні матері: перша, Пелагея Антоник, після перенесеного інфаркту навряд чи дочекається звільнення свого сина, другій -- Лесі Ґонґадзе, як виглядає, не вдасться знайти спокій для своєї душі, а це - похоронити свого (а не чужого!) сина.
Пригадаємо трагічні дати справи Руслана Антоника: 19 травня 2000 р. його затримали на місці нібито скоєння злочину (вбивство зятя одного з радників Президента Л. Кучми), 28 грудня 2000 р. його засудили на 13 років позбавлення волі в тюрмі суворого режиму. Судді Печерського райсуду міста Києва, як і слідчі Печерського РУГУ МВС України та працівники Печерської прокуратури, не взяли до уваги жодного з доказів, які заперечували причетність Р. Антоника до згаданого вбивства. У результаті довготривалого клопотання адвоката, правозахисниці Тетяни Яблонської 25 січня ц.р. Верховний Суд України в порядку виключного провадження мав прийняти рішення про перегляд кримінальної справи Р. Антоника. Однак найвищий судовий орган України, в обов‘язки якого входить «здійснювати правосуддя на засадах верховенства права, забезпечувати захист ґарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина...», переважаючою більшістю голосів проголосував проти перегляду такої справи. Цим голосуванням найвищі представники української Феміди остаточно підтвердили, що в Україні немає незалежних судів, тобто рішення суддів усіх рівнів підпорядковуються не законам України, а приватним чи корпоративним інтересам. Саме беззаконня, яке чиниться в багатьох царинах державного життя України, зокрема справа Руслана Антоника, стали темою нашої телефонної розмови з Тетяною Яблонською, координатором Українсько-Американського бюро прав людини (Київ).
Ви працюєте в ділянці захисту прав людини, зокрема відстежуєте ситуацію в місцях позбавлення волі. Як маються справи з дотриманням законності в правоохоронних органах, прокуратурах і судах України?
Громадське опитування, яке провело наше Бюро, вказує на те, що українці не вірять у незалежні суди, а навіть добре поінформовані про їхню скорумпованість. Головною причиною такого стану є відсутність судової реформи, як наслідок цього -- брак касаційної інстанції. Адже Верховний Суд України лише формально розглядає справу. Не меншою проблемою є заданий верхівкою МВС (Міністерство внутрішніх справ) відсоток розкриття кримінальних злочинів, що має сягати до 90%. До речі, до уваги не береться відсутність бензину, транспорту до місця подій, кваліфікованих фахівців тощо. Фактично в Україні розкривається 50-60% кримінальних злочинів, решта -- фабрикується.
Яким чином у відділках МВС України фабрикуються кримінальні справи?
Передовсім у міліцію потрапляє певний відсоток людей, яких просто підібрали на вулиці. Спочатку на них відкривають справу, наприклад, кажуть, що затриманий брутально лаявся на розі якоїсь вулиці. Відтак на особу, закриту в міліцейському відділку, вішають конкретну справу. У міліції затриманого страшно б‘ють, внаслідок чого він «признається до вини», тобто відбувається «явка з повинною» (саме так сталося з Русланом Антоником). До речі, в тюрмах не видно «білих комірців», тобто корумпованих чиновників і таких же представників різних гілок влади. Натомість термін ув‘язнення відбуває пересічний українець - неосвічений, без грошей, без будь-якого захисту з боку адвоката чи членів своєї родини. Існує також проблема з адвокатами. Невідомо, чи останній не підставить оскарженого під ще більший термін. Я часто застерігаю людей: нав‘язані міліцією адвокати допомагають так званим правоохоронцям «шити» нові справи. Але найбільше лихо -- корумпована пов‘язаність працівників міліції, прокуратури й судів.
Чи щось змінилося в нинішній системі відбування покарань?
Нині в тюрмах України перебуває 167 тисяч осіб. По кількості ув‘язнених на 100 тисяч населення Україна займає восьме місце у світі. Щобільше - згідно з опитуваннями, проведеними в 2006 році нашим Бюро, 81% ув‘язнених підтвердили, що міліція застосовувала до них тортури, щоб визнати вину. Варто сказати, що в 2000 році про застосування тортур у правоохоронних органах засвідчило 71% в‘язнів. Утім, минулого року ув‘язнені писали на анкетах прізвища тих, хто їх тортурував, чого не було при попередньому опитуванні. Це значить, що помаранчеві події дещо зрушили у свідомості пересічного українського громадянина. Під час попереднього опитування, бувало, повертали анкети незаповненими, останньо -- їх заповнили практично всі, щобільше -- люди ділилися своїми думками, писали побажання. Варто сказати, що в минулому році наше Бюро опитало 1000 ув‘язнених з чотирьох різних реґіонів України.
Слід відзначити, що під час президентських виборів-2004, тобто прем‘єрства Віктора Януковича, на систему відбування покарань чинився шалений тиск, чого не скажеш про парламентські вибори 2006 року. Під час останніх виборів ув‘язнені були вільні у своєму виборі.
Чи можуть міжнародні чинники впливати на вкрай небезпечну ситуацію в Україні, яка виникла внаслідок корупційної зв‘язку міліції, прокуратури й судів?
Не так давно прем‘єр-міністр Віктор Янукович заявив, щоб європейські чинники не втручалися в життя України. Вочевидь, коли ми прямуємо до Європи, то, принаймні, в правничій площині маємо дотримуватися загально прийнятих міжнародних конвенцій. До речі, такі конвенції Україна ратифікувала, окрім того, згідно з Конституцією України вони є законами прямої дії. Я не є симпатиком Євгена Захарова, якого висувала громадськість на Уповноваженого Верховної Ради по правах людини (це була не найкраща кандидатура), однак останні вибори з цього приводу виявили, що в Україні різко згортається процес демократизації.
Яким чином це позначилося на перегляді справи Руслана Антоника?
Безперечно, в Україні наскрізь прогнила судова система. А тому у Верховний Суд України дісталися ті, хто в 2000 р. фабрикував кримінальну справу проти журналіста Руслана Антоника. І немає нічого дивного в тому, що вони провалили перегляд його справи, позаяк кожен «чиновник боявся втратити своє обличчя», тобто «заплямувати свій мундир». Окрім того, мені достеменно відомо, що дехто з Генеральної прокуратури чинив тиск на Верховний Суд задля відмови перегляду справи Руслана Антоника.
Чи можете назвати прізвища цих високих посадовців?
Ні, позаяк я ще хочу трішки пожити. Єдине скажу, що усі працівники міліції, прокуратури, суду, що чинили фізичну розправу над Р. Атоником, фабрикували його кримінальну справу, виносили упереджене рішення суду, досі сидять на своїх високих державних місцях.
Розкажіть, будь-даска, як виглядало у Верховному Суді України голосування щодо перегляду так званої кримінальної справи Р. Антоника.
25 січня відбулося засідання двох палат Верховного Суду України у кількості сорок суддів, з них -- лише п‘ять проголосувало за перегляд справи. На жаль, Верховний Суд України був останньою інстанцією, яка могла б ліквідувати жахливу несправедливість, вчинену супроти цього журналіста.
Скільки років ви, як правозахисник, займалися справою Руслана Антоника?
Цією справою я займалася упродовж семи років, зокрема написала 64 різні звернення щодо її перегляду. Окрім того, готувала гезетні публікації, спеціальні телепрограми, зокрема, зі зйомками в тюремній зоні, пресові конференції, круглі столи тощо.
Чи існують ще можливості, щоб добитися звільнення Руслана Атонника?
Зазначу, що мова йде про кругову поруку навколо справи Руслана Антоника, позаяк ніхто з винуватців не хоче визнати своєї провини. Хоч помилятися може кожен, але ніхто не хоче це визнати, що свідчить про «брак професійної культури» в Україні. Варто наголосити на тому, що, як правило, такі поняття як чесність, порядність, справедливість відсутні мало не у всіх працівників міліції, прокуратури, судів України. Щодо звільнення Руслана Антоника з буцегарні, то існує єдина можливість: визнати себе винним у скоєнні злочину (якого не здійснював!) і просити помилування у Президента України. Однак мені не повернеться язик, щоб запропонувати Русланові Антонику такий вихід. В іншому випадку йому, невинному, доведеться ще відсидіти 6,5 років у тюрмі.
Чи припиняться коли-небудь беззаконня, які чинять над українськими громадянами владні структури, правоохоронні органи, прокуратура та суди?
Хочу пригадати, що у владній Партії Реґіонів України є багато осіб, яким давно місце за тюремими ґратами. Я не можу спокійно дивитися на деяких так званих депутатів Верховної Ради, які накрали мільйони, а навіть мають руки по лікті в крові. Мені стає страшно за молоде покоління, яке виховується на зразках державного бандитизму й уседозволеності різних структур влади. Скажу, що беззаконня триватимуть доти, поки їх терпітиме український народ. Вважаю, що єдиним виходом із цієї вкрай загрозливої ситуації є: кожному з українців по краплині вичавлювати з себе нікчемного раба. Гадаю, запорукою певних майбутніх змін є активізація спротиву молоді, людей середнього покоління, в тому числі -- формування «Національної самооборони» на чолі з Юрієм Луценком.
Інтерв‘ю провела Марта Онуфрів
March 8, 2007
Vol.8 No.18
Politics&Business Edition
http://new.ukr.net/7WxqbjaNcM/q/readmsg/e-POSHTA_070308pb_World.html?id=11733859300000022694;0;1&mode=attachment
Доля журналіста Руслана Антоника по своїй трагічності майже співмірна із долею Георгія Ґонґадзе: першого, протестного запроторили надовго до тюрми суворого режиму, водночас українське так зване правосуддя робить все можливе, щоб далі утримувати його, невинну особу, за ґратами; другого, як символ непокори злочинній владі, замордували, рівно ж - найвищі чиновники докладають усіх зусиль, щоб не знайти справжніх організаторів і замовників цього злочину. В обох випадках за трагічною долею обох журналістів стоять стражденні матері: перша, Пелагея Антоник, після перенесеного інфаркту навряд чи дочекається звільнення свого сина, другій -- Лесі Ґонґадзе, як виглядає, не вдасться знайти спокій для своєї душі, а це - похоронити свого (а не чужого!) сина.
Пригадаємо трагічні дати справи Руслана Антоника: 19 травня 2000 р. його затримали на місці нібито скоєння злочину (вбивство зятя одного з радників Президента Л. Кучми), 28 грудня 2000 р. його засудили на 13 років позбавлення волі в тюрмі суворого режиму. Судді Печерського райсуду міста Києва, як і слідчі Печерського РУГУ МВС України та працівники Печерської прокуратури, не взяли до уваги жодного з доказів, які заперечували причетність Р. Антоника до згаданого вбивства. У результаті довготривалого клопотання адвоката, правозахисниці Тетяни Яблонської 25 січня ц.р. Верховний Суд України в порядку виключного провадження мав прийняти рішення про перегляд кримінальної справи Р. Антоника. Однак найвищий судовий орган України, в обов‘язки якого входить «здійснювати правосуддя на засадах верховенства права, забезпечувати захист ґарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина...», переважаючою більшістю голосів проголосував проти перегляду такої справи. Цим голосуванням найвищі представники української Феміди остаточно підтвердили, що в Україні немає незалежних судів, тобто рішення суддів усіх рівнів підпорядковуються не законам України, а приватним чи корпоративним інтересам. Саме беззаконня, яке чиниться в багатьох царинах державного життя України, зокрема справа Руслана Антоника, стали темою нашої телефонної розмови з Тетяною Яблонською, координатором Українсько-Американського бюро прав людини (Київ).
Ви працюєте в ділянці захисту прав людини, зокрема відстежуєте ситуацію в місцях позбавлення волі. Як маються справи з дотриманням законності в правоохоронних органах, прокуратурах і судах України?
Громадське опитування, яке провело наше Бюро, вказує на те, що українці не вірять у незалежні суди, а навіть добре поінформовані про їхню скорумпованість. Головною причиною такого стану є відсутність судової реформи, як наслідок цього -- брак касаційної інстанції. Адже Верховний Суд України лише формально розглядає справу. Не меншою проблемою є заданий верхівкою МВС (Міністерство внутрішніх справ) відсоток розкриття кримінальних злочинів, що має сягати до 90%. До речі, до уваги не береться відсутність бензину, транспорту до місця подій, кваліфікованих фахівців тощо. Фактично в Україні розкривається 50-60% кримінальних злочинів, решта -- фабрикується.
Яким чином у відділках МВС України фабрикуються кримінальні справи?
Передовсім у міліцію потрапляє певний відсоток людей, яких просто підібрали на вулиці. Спочатку на них відкривають справу, наприклад, кажуть, що затриманий брутально лаявся на розі якоїсь вулиці. Відтак на особу, закриту в міліцейському відділку, вішають конкретну справу. У міліції затриманого страшно б‘ють, внаслідок чого він «признається до вини», тобто відбувається «явка з повинною» (саме так сталося з Русланом Антоником). До речі, в тюрмах не видно «білих комірців», тобто корумпованих чиновників і таких же представників різних гілок влади. Натомість термін ув‘язнення відбуває пересічний українець - неосвічений, без грошей, без будь-якого захисту з боку адвоката чи членів своєї родини. Існує також проблема з адвокатами. Невідомо, чи останній не підставить оскарженого під ще більший термін. Я часто застерігаю людей: нав‘язані міліцією адвокати допомагають так званим правоохоронцям «шити» нові справи. Але найбільше лихо -- корумпована пов‘язаність працівників міліції, прокуратури й судів.
Чи щось змінилося в нинішній системі відбування покарань?
Нині в тюрмах України перебуває 167 тисяч осіб. По кількості ув‘язнених на 100 тисяч населення Україна займає восьме місце у світі. Щобільше - згідно з опитуваннями, проведеними в 2006 році нашим Бюро, 81% ув‘язнених підтвердили, що міліція застосовувала до них тортури, щоб визнати вину. Варто сказати, що в 2000 році про застосування тортур у правоохоронних органах засвідчило 71% в‘язнів. Утім, минулого року ув‘язнені писали на анкетах прізвища тих, хто їх тортурував, чого не було при попередньому опитуванні. Це значить, що помаранчеві події дещо зрушили у свідомості пересічного українського громадянина. Під час попереднього опитування, бувало, повертали анкети незаповненими, останньо -- їх заповнили практично всі, щобільше -- люди ділилися своїми думками, писали побажання. Варто сказати, що в минулому році наше Бюро опитало 1000 ув‘язнених з чотирьох різних реґіонів України.
Слід відзначити, що під час президентських виборів-2004, тобто прем‘єрства Віктора Януковича, на систему відбування покарань чинився шалений тиск, чого не скажеш про парламентські вибори 2006 року. Під час останніх виборів ув‘язнені були вільні у своєму виборі.
Чи можуть міжнародні чинники впливати на вкрай небезпечну ситуацію в Україні, яка виникла внаслідок корупційної зв‘язку міліції, прокуратури й судів?
Не так давно прем‘єр-міністр Віктор Янукович заявив, щоб європейські чинники не втручалися в життя України. Вочевидь, коли ми прямуємо до Європи, то, принаймні, в правничій площині маємо дотримуватися загально прийнятих міжнародних конвенцій. До речі, такі конвенції Україна ратифікувала, окрім того, згідно з Конституцією України вони є законами прямої дії. Я не є симпатиком Євгена Захарова, якого висувала громадськість на Уповноваженого Верховної Ради по правах людини (це була не найкраща кандидатура), однак останні вибори з цього приводу виявили, що в Україні різко згортається процес демократизації.
Яким чином це позначилося на перегляді справи Руслана Антоника?
Безперечно, в Україні наскрізь прогнила судова система. А тому у Верховний Суд України дісталися ті, хто в 2000 р. фабрикував кримінальну справу проти журналіста Руслана Антоника. І немає нічого дивного в тому, що вони провалили перегляд його справи, позаяк кожен «чиновник боявся втратити своє обличчя», тобто «заплямувати свій мундир». Окрім того, мені достеменно відомо, що дехто з Генеральної прокуратури чинив тиск на Верховний Суд задля відмови перегляду справи Руслана Антоника.
Чи можете назвати прізвища цих високих посадовців?
Ні, позаяк я ще хочу трішки пожити. Єдине скажу, що усі працівники міліції, прокуратури, суду, що чинили фізичну розправу над Р. Атоником, фабрикували його кримінальну справу, виносили упереджене рішення суду, досі сидять на своїх високих державних місцях.
Розкажіть, будь-даска, як виглядало у Верховному Суді України голосування щодо перегляду так званої кримінальної справи Р. Антоника.
25 січня відбулося засідання двох палат Верховного Суду України у кількості сорок суддів, з них -- лише п‘ять проголосувало за перегляд справи. На жаль, Верховний Суд України був останньою інстанцією, яка могла б ліквідувати жахливу несправедливість, вчинену супроти цього журналіста.
Скільки років ви, як правозахисник, займалися справою Руслана Антоника?
Цією справою я займалася упродовж семи років, зокрема написала 64 різні звернення щодо її перегляду. Окрім того, готувала гезетні публікації, спеціальні телепрограми, зокрема, зі зйомками в тюремній зоні, пресові конференції, круглі столи тощо.
Чи існують ще можливості, щоб добитися звільнення Руслана Атонника?
Зазначу, що мова йде про кругову поруку навколо справи Руслана Антоника, позаяк ніхто з винуватців не хоче визнати своєї провини. Хоч помилятися може кожен, але ніхто не хоче це визнати, що свідчить про «брак професійної культури» в Україні. Варто наголосити на тому, що, як правило, такі поняття як чесність, порядність, справедливість відсутні мало не у всіх працівників міліції, прокуратури, судів України. Щодо звільнення Руслана Антоника з буцегарні, то існує єдина можливість: визнати себе винним у скоєнні злочину (якого не здійснював!) і просити помилування у Президента України. Однак мені не повернеться язик, щоб запропонувати Русланові Антонику такий вихід. В іншому випадку йому, невинному, доведеться ще відсидіти 6,5 років у тюрмі.
Чи припиняться коли-небудь беззаконня, які чинять над українськими громадянами владні структури, правоохоронні органи, прокуратура та суди?
Хочу пригадати, що у владній Партії Реґіонів України є багато осіб, яким давно місце за тюремими ґратами. Я не можу спокійно дивитися на деяких так званих депутатів Верховної Ради, які накрали мільйони, а навіть мають руки по лікті в крові. Мені стає страшно за молоде покоління, яке виховується на зразках державного бандитизму й уседозволеності різних структур влади. Скажу, що беззаконня триватимуть доти, поки їх терпітиме український народ. Вважаю, що єдиним виходом із цієї вкрай загрозливої ситуації є: кожному з українців по краплині вичавлювати з себе нікчемного раба. Гадаю, запорукою певних майбутніх змін є активізація спротиву молоді, людей середнього покоління, в тому числі -- формування «Національної самооборони» на чолі з Юрієм Луценком.
Інтерв‘ю провела Марта Онуфрів