03/13/2007 | Via

11 ранку , 9 березня 2007 року. Навколо пам’ятника Шевченка стоїть безліч людей з прапорами, квітами, у вишиванках. Гучно лунають вірші Шевченка – виступає хтось із промовців. Бачу багато знайомих облич, всі доброзичливі і привітні. Пробираюсь ближче до центру – натрапляю на кордон міліції, що відділяє українців від Вітренко та її команди. Кордон потужний – стоять міліціонери у три ряди, налаштовані серйозно і довго охороняти любу соціалістку. Далі в сторону Університету стоять комуністи на чолі з Симоненком, майорять червоні й рожеві прапори, така собі армія загарбників, що очікують напоготові.
Ближче до пам’ятника Шевченка ланцюжком у три ряди навкоси стоїть півсотні Беркуту – а поперек ще ланцюг міліціонерів.
Біля пам’ятника Шевченка стоять виступаючі і ведучі, бачу Петра Мовчана, Левка Лук’яненка, Галину Яблонську, Олеся Шевченка, багато інших. Тривають виступи – різні і за змістом, і за формою. Левко Лук’яненко пропонує по закінченні виступів йти блокувати Секретаріат Президента і Верховну Раду – щиро дивуємось, навіщо це робити у вихідний день і що вже від того президента хотіти. Виступає Андрій Мохник – говорить, що всі мають залишатись біля пам’ятника Шевченка, аби не допустити комуністів і соціалістів. З цим виступом всі погоджуються – це є резонно, катів-комуністів з їх квітами на святі українського Кобзаря ніхто бачити не бажає. За кілька кроків помічаю Юрія Костенка – стоїть серед натовпу, очікує «спілкування з масами», ніхто до нього особливо й не біжить. Вітаюсь з представницею Київської міськради – вона також на цьому святі, раніше неодноразово бачила її на Майдані. По завершенні виступів Павло Мовчан дякує Київській міськраді за надану звукову апаратуру. Та розходитись ніхто не збирається – встановлюють колонки на акумуляторі – і виступи продовжуються.
Метрів за 50 перед пам’ятником стоїть три ланцюги молоді – перегородили шлях Беркуту. Ближче до сходів і осторонь – слухачі похилого віку, і слухають, і споглядають. Хто бажає – йдуть виступати, потім повертаються.
Годинами дивимось у вічі міліціонерам,

спостерігаємо метушню іх начальників. Збоку на помості стоять журналісти – втомлено знімають вже котру годину підряд все той же багатолюдний план, загальна обстановка напружена, всі розуміють, що сюжет може бути який завгодно. Десь о 15-й годині Вітренко та її команда нарешті залишає місце подій, її прихильниці мовчки проходять поодинці до пам’ятника, покладають квіти, щось образливе кажуть тим, хто стоїть ближче до постаменту.
Хор «Гомін» співає повстанські пісні, стомившись, вони спускаються вниз, а наверху знову продовжуються виступи – слово мають всі бажаючі, читають вірші і діляться думками. Хтось приносить батони – прямо у ланцюжках перед Беркутом жуємо хліб, знову співаємо, знову слухаємо виступи. Тихенько радимось про те, що до вечора можемо і за гратами опинитись, а гребінця забула покласти у сумку і окуляри варто зняти, бо ще й без очей бува не залишитись. Постійно прибігають фотографи – знімають не соромлячись мало не кожного в обличчя, все це діє на нерви. Приходить один із знайомих кореспондентів – тихцем каже, що за 10 хвилин може бути напад міліції. Збираємо тих, хто відходив на хвилину, швиденько оглядаю, кого ще покликати до ланцюга – і бачу сотні жінок і чоловіків похилого віку, які щиро готові підтримати, але хіба ж можна їх ставити навпроти Беркуту? Отож, розраховуємо лише на те, що сотня молодих хлопців таки втримається, хай небагато, але ж вони дужі й сміливі.
Та час спливає, а міліціонери-начальники все метушаться. Приходить знайома з чоловіком і донькою – і стають у ланцюжок. Ніякі вмовляння забрати дитину не діють – вони прийшли родиною і всі разом вважають за потрібне бути тут, за будь-якого сюжету. Піднімаюсь до виступаючих – розповідаю про створення Оргкомітету міжнародного Суду над злочинами комунізму проти людства, про плани на осінь, про те, що окупаційна влада може йти геть, слухачі схвально підтримують.
Годині о 16-й довідуюсь про прикру новину – одна з організацій отримала наказ від проводу залишити парк Шевченка. Отож ланцюжок перед комуністами зникає, залишаємось віч-на-віч із Беркутом вже маже під самим пам’ятником. Йду до хлопців, що отримали наказ залишити парк, питаю, чи це правда. Відповідають – так, правда, але сором’язливо ховають очі. Залишаю їх робити нелегкий вибір – бути українцями чи партійцами, повертаюсь до поріділого ланцюжка. Хор «Гомін», трошки перепочивши, знову почав співати, разом з ними співаємо всією площею «Червону Калину», «Не пора», потім дискутуємо з соціалістом і комуністом, що прийшли вдвох до нас на перемовини. Соціаліст б’є себе в груди, що він тут так само стояв під час «України без Кучми», а тепер знову дуже переймається долею України. На питання – чому ж опинився у таборі окупантів – відповіді не дає, але продовжує щось ліпити півгодини. У комуніста м’яко цікавляться – а чи знає Симоненко Кобзаря, одразу якійсь верткий дядечко висуває пропозицію – аби Симоненко прочитав Кобзаря, може б його пропустили? Відповідаємо, що немає у комуністів жодного варіанту, хай хоч цілу добу Кобзаря читають – то не спокутує їх провину перед українцями.
Відходимо поодинці до колонки попити води, ті, хто зранку кричали «Ганьба» уряду Януковича, розповідають, як їх виманили зранку з парку Шевченка нібито на хвильку – через рамку пройти. Через рамку вони пройшли, зброї не виявлено, але назад уже ніхто не впустив. Отака собі пастка в рамках закону.
Годині о п’ятій з’являються десятки накачаних хлопчаків у чорному одязі – тихенько перемовляються з міліціонерами, кучкуються осторонь, нібито глядачі. Вигляд у них рішучий – битися хлопці прийшли, ми це бачимо.
Знайома відпускає свою доньку погуляти з півгодинки – і дуже вчасно. Буквально за кілька хвилин Беркут стає напоготові, ми за секунду зчіпляємось міцніше, і колона Беркуту врізається у наші ланцюги.

У страшенній тісняві тримаємось попід руки з усіх сил, тиск все збільшується, трошки відступаємо назад і натискаємо вперед – тріщать ґудзики, летять шапки, Беркут посилює тиск і вже потріскують ребра, але ми стоїмо стіною і не розриваємо ланцюг. Втримавши разом натиск у перші хвилини, хлопці починають виштовхувати наверх жінок – по мокрій землі схилу вибираюсь наверх, і бачу , як у центрі ланцюга висмикують одного хлопця, півдесятка беркутівців б’є його ногами, здирають сорочку, тягнуть вбік до міліцейської машини. У повітрі мішанина з шапок, рук, прапорів, всі відбиваються як можуть, Беркут продовжує натискати, за ними позаду ще рядів зо три хлопчаків у чорному одязі, а осторонь стоїть ланцюг міліції – чоловік сто – і «спостерігають за порядком». Трохи далі Симоненко вже налаштувався нести квіти – стоїть неподалік у тісному оточенні міліціонерів, очікує завершення бійки.
Ті, хто знаходиться на сходах, з останніх сил б’ються з Беркутом – одночасно з двома-трьома, зверху як можуть допомагають, закриваючи нападникам обличчя прапорами. Прапори ламають і кидають під ноги, скандуємо «Фашисти», «Гестапо», кілька соціалістів мало не через голови тих, хто б’ється, намагаються закинути кошик з квітами – кошик відлітає і у вирі бійки розлітається на дзуськи.

Симоненко розуміє, що просто не зможе наблизитись до пам’ятника, на якому стоїть кілька сотень чоловік, готових ринути униз на допомогу хлопцям, що ще стримують Беркут на останньому метрі перед схилом. Отож він віддає наказ своїм комуністам йти з парку, Беркут одразу нас полишає і крокує геть, хлопчаки у чорному одязі безслідно зникають, сотня міліціонерів осторонь продовжує незворушно «спостерігати за порядком». Співаємо гімн України і бачимо, що площа знову заповнена людьми, які стояли збоку, а зараз підходять і підходять.
Оглядаємо один одного, чи всі є, сивий чоловік пробує вдихнути-видихнути, каже, що напевно зламане ребро. Одна жінка у світлому пальті геть вимазана землею. Дідусь нахиляється і піднімає потоптаний жовто-блакитний прапор. Кілька чоловік приносять підібрані мобільні телефони. Вирішуємо колоною йти до міліції – виручати тих, кого забрано до відділку. Один запальний чоловік хапає мегафон і кричить, що треба перекривати дорогу біля Університету – його зупиняють і вгамовують. Шикуємось у колону і йдемо по Володимирській вулиці, біля Оперного театру зупиняємось, щоб з’ясувати про долю затриманих, довідуємось, що їх вже відпустили.
Підходимо до Оперного театру, співаємо Гімн України, обговорюємо подію у виступах і скандуємо «Хто віддав наказ бити українців». Чекаємо завершення церемонії вручення Шевченківської премії,

побиті і ображені люди переповідають про те, що сталось, всім депутатам і міністрам, що виходять з Оперного театру. Міліція біля Опери продовжує мовчки стояти ланцюгом і спостерігати. Метушиться преса, стоять після концерту діячі і після бійки прості смертні разом, вирує дискусія на тему «Чи можна так жити». Відповіді не чекала – потихеньку почимчикувала додому. Виживемо.

- - - - - -

Повний фоторепортаж дивіться тут:
http://www.maidanua.org/gallery/v/09_03_07/

Опис тих самих подій і фотографії від іншого учасника акції тут:
http://infostore.org/info/2845128