03/22/2007 | Ольга Айвазовська

В більш-менш розвинутих країнах світу громадяни не цікавляться політикою тільки через те, що вони і так впевнені у власному світлому майбутньому. Інстинкт самозбереження природньо не спрацьовує, адже ротація політиків не несе у собі ніяких реальних загроз для суспільства. Явка на виборах є відносно не високою, а результати – торжество демократії на території окремо взятої держави.

Зовсім інша ситуація в Україні. Рівень політизації населення засвідчує не свідомість виборців, а небезпеку неякісних змін, яка провокується самими політиками. Крім того, не останню роль зіграє і фактор ментальності, що виражено у позиції: нехай так само, аби не гірше. Ця карта свідомо розігрується політиканами, які маніпулюють громадською думкою, та залякують населення „радикальними змінами”. Хоча після виборів кожен усвідомлює, що за яку б політичну силу він не проголосував, якісних змін не відбувається. Отже, умовно кажучи „європейський” виборець, не поспішає на дільницю, усвідомлюючи, що гірше від того він жити не стане, а українець поспішає скористатися своїм конституційним право, підсвідомо розуміючи, що краще все одно не буде.

Чим же можна прикути до політичних перепетій українця? Звичайно ж якісним та драматичним шоу з використанням екранних спецефектів та видовищних „мордобоїв”. Не гребує чесний політтехнолог практично нічим. Ми часто стаємо свідками драм на декілька дій з яскравими кульмінаціями та несподіваними розв’язками. Тоді чим наші новини відрізняються від улюблених багатьма телесеріалів та мильних опер? Риторичне запитання. Звичайно можна проконсультуватися у якогось режисера чи сценариста, щоб заручитися глибинним експертним аналізом. Та навіщо витрачати дорогоцінний час професіонала, якщо відповідь лежить на поверхні.

Отже, мильна опера – це один з жанрів телевізійних серіалів, який вирізняється величезною кількістю серій та транслюється роками. Паралелі з політичним дійством останніх десятиль не побачить лише сліпий. Однією з ознак мильної опери є безкінечність, а на відміну від інших телевізійних серіалів у мильної опери немає ні початку, ні кінця. Історія починається з певного епізоду, але на ньому не завершується. А щоб сюжет не проїдався глядачеві, постійно відбувається декілька паралельних дійств. Так і через новини ми стаємо свідками великого дійства з великою кількістю додаткових сюжетних ліній. І хоча ми не часто одну подію прив’язуємо до іншої, все ж інтуітивно відчуваємо позакадровий зв’язок. Через частоту показів (щодня), автори політичного сценарію змушені зберігати доволі повільний темп. Так глядач, має можливість слідкувати за сюжетом навіть якщо він пропустив декілька епізодів. Ще однією спільною рисою є драматичність, яка вибухає та затихає не одночасно у паралельних сюжетних лініях, а почергово. Таким чином глядач не має можливості збавити темп чи переключитися на більш художнє видовище, а змушений слідкувати за кожною серією та у чітко визначений програмою прайм-тайм вмикати свій телевізор та з завмиранням серця слідкувати за перепитіями різного масштабу та калібру.

Є ще один підвид телевізійного „новинного дійства”, який можна сміливо назвати класичним телесеріалом. Різниця в тому, що сценарій пишеться в процесі самих зйомок. Часто розвиток сюжету невідомий самому авторові (технологові, політикові). Непередбачуваність (невідомо, що буде далі) є хорошим засобом затягування та утримування аудиторії. Поведінка наших політиків часто не товаришує зі здоровим глуздом, тому є ще більш цікавою для глядачів. Низька художня цінністі виражається у награності та пафосності окремих представників так званого політичного бомонду. Політичні лідери не занадто напружуються на тему стратегічного планування, тому аксіомою їхньої гри є спонтанні дії, метою яких стало привернення уваги не до векторів чи ідеологій, а до самих себе. Питання участі конкретних персоналій стоїть на першому місці, другорядним є зміст цієї гри. Політичними трупами називають тих, хто відійшов саме від гри і не вписується у загальний сценарій. Тому не важливо який саме піар застосовується технологами (чорний, білий, сірий), важливо щоб забуття прийшло не раніше фізичного відходу політика-актора з авансцени.

Варто зазначити, що за останні роки автори політичних дійств дещо розмили образи головних героїв шоу. Так роки два-три тому, частина виборців могла осмислено пояснити чому той чи інший політик є білим та пухнастим, а його антипод, навпаки, джерелом всіх суспільних бід. Сьогодні ж персонажі стали загальнішими без чітких характеристик та зрозумілих означень. Вони свято вірять, що і на цей товар буде знайдено покупця, а електоральна підтримка на виборах виразиться у відсотковому співвідношення. Можна бути поганим спеціалістом, політиком (у чистому вигляді це навіть професія!), але не дозволено бути поганим актором, а отже гравцем. Саме з цього моменту за аналіз варто взятися професійному психоаналітику. Але не будемо відбирати хліб у лікарів людських душ та залишимо цей шмат саме їм.