03/22/2007 | Daisy

Поява «Народної Самооборони» Юрія Луценка на українських політичних теренах, здається, не залишила байдужих. Співмешканці Луценка на владному Олімпі та у його підніжжя продемонстрували широку гамму почуттів до свого невгамовного «товариша»: від однозначного схвалення те беззастережної підтримки до подачі команди «Фас!» Генеральній прокуратурі.

Не менш жвавою була і реакція пересічних українців, порівняно велика кількість яких відвідали мітинги-концерти влаштовані в різних регіонах для презентації «Народної Самооборони». Моніторинг, проведений взимку Комітетом виборців України, зафіксував на загал низький інтерес громадян до участі у політичних акціях. Виключенням стали лише акції «Народної Самооборони», які збирали тисячі добровільних учасників.

Зважаючи на те, що після виборів 2006 року Міністерство юстиції
зареєструвало вже понад десяток нових політичних партій, поява яких пройшла непоміченою українським суспільством, такий ажіотаж навколо руху Луценка свідчить про те, що його сприймають як щось принципово нове.

На тлі безвідповідального популізму переважної більшості українських політиків лозунги Луценка і дійсно виглядають новаторськими. Мабуть, вперше з такої високої трибуни пересічні українці чують про необхідність об‘єднуватись для захисту власних прав від неправомірних дій держави; про необхідність облишити психологію «моя хата з краю» та організовано реагувати на несправедливі дії влади; про необхідність власноруч контролювати виконання політиками різних таборів їх передвиборчих обіцянок.

Для своєї появи на політичній авансцені Луценко обрав формат «широкого громадського руху». За його словами, колишній міністр не збирається перетворювати «Самооборону» на партію. Метою новоспеченого громадського діяча є створення такого руху, який продовжуватиме контролювати владу, навіть якщо його лідер вирішить повернутися до великої політики за списком однієї з політичних партій.

Безсумнівно, громадський рух для захисту своїх прав – тема важлива та актуальна для України. Особливо вона актуальна зараз, коли зчепившись у бійці за владу народні обранці всіх мастей та рівнів відкрито плюють на інтереси виборців з вершини владного Олімпу. До того ж, справжнє громадянське суспільство в Україні досягло лише стадії невеличких паростків. І той, хто добре доглядатиме та підстригатиме їх, може сподіватися на добрий врожай.

А ось щодо врожаю...

Зазвичай, оцінити чи правдивою є задекларована кимсь мета досить нескладно. Для цього треба уважно поглянути на запропоновані засоби її досягнення та проаналізувати їх адекватність задекларованим цілям. Пропоную застосувати цю нескладну процедуру до ініціатив пана Луценка.

Як відомо, засобом створення широкого громадського руху для захисту прав громадян, за планом Луценка, має стати весняний «марш справедливості» з регіонів на Київ. Яким же чином цей марш допоможе нам захистити наші права?

Цілком очевидно, що найбільший потенціал для порушення прав пересічного українця з боку влади існує при безпосередньому контакті з її представниками. Також очевидно, що цей контакт найчастіше відбувається за місцем проживання громадянина, де він проводить найбільшу частину свого життя.

Більшість провідних українських правозахисників неодноразово заявляли, що причиною тотального безправ‘я громадян України є неповага до законів з боку чиновників та юридична неграмотність громадян. Переважна більшість українських громадян не знають своїх прав і, як наслідок, не можуть їх захистити.

Що ж стосується вимоги виконання обіцянок політиками, то кілька змін центрально влади після Помаранчевої революції продемонстрували, що вони мають невеликий вплив на ситуацію «на місцях». До того ж, місцеві організації партій дуже часто демонструють досить високий рівень незалежності від центральних органів та діють в залежності від місцевої політичної кон‘юнктури.

Також, похід на Київ має дуже сумнівний стосунок до контролю за діями центральної влади, тому що він не спрямований проти конкретних дій уряду. Він спрямований проти уряду в цілому, а це вже політична, а не суспільна мета.

До того ж, дуже небагато дій влади викликають настільки широкий резонанс, щоб для протидії треба було збирати тисячі людей по всіх регіонах. Переважна більшість таких дій стосується лише якоїсь конкретної соціальної групи. З огляду не це, кожного разу підіймати багатотисячні протести по всіх регіонах не лише важко, але ще й шкідливо для розвитку та життя країни.

З огляду на сказане вище, абсолютно не зрозуміло, яке відношення має «марш справедливості» до задекларованої мети. Набагато більш дієвим механізмом могла б стати, наприклад, розгалужена мережа правозахисних організацій з вагомою юридичною складовою, або загальнонаціональна інформаційна кампанія про права громадян та засоби їх захисту.

Виходить, що Луценко або цього не розуміє (що не дуже вірогідно для такого досвідченого політика), або переслідує іншу мету.
Відповідь на питання, що це за мета, лежить на поверхні. Намагаючись грати роль громадського діяча-правозахисника, Луценко не може приховати, що, в першу чергу, він є політиком. Про це свідчать і заяви про дострокові вибори, і використання емоційно забарвленої політичної лексики у виступах, і заяви про те, що рух не буде перетворено на партію (ніби це одноосібне рішення його лідера), і багато чого іншого.

Тут може виникнути запитання, а хіба громадський діяч не може бути політиком? Звичайно, може, якщо політична діяльність буде єдиним способом досягнення його мети. А ось чи може амбітний молодий політик стати справжнім громадським діячем? Навряд чи.

Політик та громадський діяч багато чим відрізняються один від одного. Ключовою ж різницею є те, що мета громадського діяча – розв‘язання конкретної суспільної проблеми, а мета політика – прихід до влади. Громадський діяч знає проблему зсередини та іде «знизу», від людей. Політик йде «зверху» до людей та обіцяє розв‘язати проблеми, з якими він навряд чи стикається у своєму повсякденному житті. Громадський діяч потрібен людям, щоб досягти своєї мети, а політикові потрібні люди, щоб досягти своєї.

У заснованій Луценком «Народній Самообороні» чітко простежуються риси політичного проекту, спрямованого на залучення підтримки людей для отримання його лідером влади. Нажаль, він не пристосований для того, щоб стати реальним механізмом захисту прав громадян та контролю за діяльністю влади.

Очевидно, що Юрій Луценко був і лишається політиком, і, за визначенням, як і інші «небожителі» він має вдаватися до маніпуляцій громадськістю для досягнення влади. Нервова реакція політикуму у відповідь на його дії говорить про те, що йому вдалось знайти такий спосіб впливу на нас, успішний результат застосування якого лякає багатьох в українських політичних джунглях, відгороджених від нас високими парканами.

Але чи означає це, що ініціатива Луценка не заслуговує на суспільну увагу? Ні і ще раз ні! Легко піддається маніпуляціям той, хто не знає, чого хоче, або хоче неможливого. І якщо в Україні вже накопичилась критична маса активних громадян, у яких заклики до самостійного захисту своїх прав знаходять відгук, то вони не можуть не розуміти, що справжній громадянський рух за свої права та бажання Луценка-політика його очолити задля досягнення власної мети – речі абсолютно різні.

У тому, що такий рух дійсно народжується, не може бути сумнівів. Створення його маленьких острівців можна бачити в різних частинах України. Сусіди у містах об‘єднуються для боротьби з протиправними діями забудовників, підприємці разом протистоять неправомірним діям податкової, шахтарі домагаються виплат заборгованої зарплати, громадські організації об‘єднуються навколо кандидатури Євгена Захарова на пост Обудсмана... Мабуть, подібні приклади відомі кожному.

Нажаль, переважна більшість маленьких перемог цих ініціативних груп залишаються невідомими широкому загалу. Часто не знають про існування одне одного і такі групи. Через це вони продовжують залишатися просто острівцями і не перетворюються на потужний рух.

Ініціатива Луценка може і повинна стати каталізатором для формування такого руху. «Народна самооборона» розносить ідеї самостійного захисту свої прав по всій Україні. І похід на Київ, скоріш за все, стане місцем найбільш густої концентрації громадських активістів та тих, хто ще не став активістом, але морально вже до цього готовий.

Приєднання до „маршу справедливості” якомога більшої кількості активних, свідомих громадян з метою зустріти однодумців, побачити, що їх багато, поділитися досвідом, зав‘язати зв‘язки, почати координувати свої дії, може стати поштовхом для розвитку дійсно дієвих механізмів захисту інтересів громадян самими громадянами.

Також, що не менш важливо, завдяки участі у цій акції громадяни можуть дати жителям Олімпу зрозуміти, що період мовчазного сприйняття їх безчинств за наші гроші добігає кінця. І це не означає просте збільшення протестів під їх наглухо зачиненими євровікнами...

А що ж стосовно електоральної підтримки, на яку, скоріш за все, розраховує Юрій Луценко? Треба просто тримати величезну дулю в кишені та чітко розуміти, що на підтримку він, як і всі інші політики, заслуговуватиме лише тоді, коли зможе продемонструвати новонародженому громадянському суспільству, що він і його політична сила дійсно розуміють суспільні проблеми та зможе запропонувати реалістичні шляхи їх розв‘язання.