03/31/2007 | Ярослав Сватко

Коли 57 років тому шість європейських країн підписали Римську угоду про вільне пересування людей, товарів, послуг і капіталу, мало хто уявляв собі, до яких історичних наслідків призведе ця міжнародна угода. Політиками, які підписували Римську Угоду, як і її попередника – угоду про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі у 1951 році, керував праґматичний інтерес – відновлення економіки європейських країн після війни, прискорення темпів розвитку своїх країн, конкурентоздатність з американськими товарами. Цю програму-мінімум европейці доволі скоро виконали. Та запущений в економічній сфері процес почав розширюватись не лише географічно. Міждержавне законодавство, яке спочатку претендувало виключно на сферу економіки, почало виходити на вищий рівень. Можна сказати, що сьогодні, з огляду культури, звичаєвості, уніфікації базових понять права, Європа стала своєрідним цивілізаційним феноменом. Збереження національної ідентичності учасників Євросоюзу, поряд з уніфікацією багатьох щоденних елементів життя – від системи права починаючи, і грішми закінчуючи, – створює історичний феномен, який сьогодні вивчають в усіх куточках світу. Це європейська відповідь на процеси глобалізації. Де в чому вона не дуже вдала, подекуди – вимушена, але в цілому її результат перевищує сподівання засновників 50 років тому. Цей результат – нова якість, і коли екс-президент Польщі Александер Квасьнєвський називає її одним з найкращих проектів європейської цивілізації за весь час існування Європи як цивілізаційного поняття, він потрапляє в десятку.

Цього проекта не розуміють люди, які дивляться на Європу з позицій іншого цивілізаційного світогляду. Росіяни не розуміють, як може функціонувати проект, в якому сильніша сторона не нав'язує своїх правил гри слабшим партнерам. Американці не розуміють, як може функціонувати такий союз, в якому у кожного мешканця “своя хата скраю”, в результаті німці більше знають про політичні події в Росії, аніж в сусідній Чехії. Але саме цей, суто європейський підхід, – живи і давай жити іншим, – виявився вирішальним для успіху Європи. Незважаючи на важку і жорстоку економічну війну з США, всупереч ідеологічній та інформаційній аґресії зі Сходу, Європа не лише вистояла – вона перемогла. Бо коли в чергу на прийом до Євросоюзу стають країни, яких не можна назвати невдахами у міжнародній політиці, – це справді перемога.

Починаючи з тривіального економічного питання – усунення митних зборів на кордонах шести країн для збільшення конкурентноздатності продукції, Європа виробила свою систему суспільних цінностей. Права і свободи особи, зведені майже в культ, принцип недискримінації громадян союзних держав, соціяльна модель, у якій медичне страхування є всезагальним, а допомога безробітним – щедра, – ось візитна картка Європи, яка маґнітом притягує на старий континент мільйони міґрантів. Одних – бо на батьківщині нетерпимо ставляться до їхніх поглядів, інших – через відсутність щоденного шматка хліба. Хоча з нагоди 50-річчя Римського договору коментатори вирахували безліч проблем, які чигають на ЄС, насправді серйозною є та, яка є всередині внутрішнього світоглядного конфлікту сьогоднішньої Європи. Між правом людини, зведеним в абсолют, і необхідністю обмежувати ці права тим, хто нав'язує свій спосіб побудови світу європейцям.

Багато коментаторів уважають однією з поразок Євросоюзу невдачу із прийняттям спільної Євроконституції. Але питання, чи неприйняття Основного Закону Європи у тому вигляді, в якому він пропонувався європейцям, є поразкою, щонайменше суперечливе внутрішньо. Чому прийняття євроконституції, яка не влаштовувала окремі європейські народи повинно було стати успіхом? Чиїм саме успіхом? Сила та притягальність Євросоюзу для сусідів власне в тому, що європейські правила гри намагаються зберегти національну ідентичність всюди, де це можливо, і невдача із прийняттям Євроконституції – це напевне невдача політиків, які її проектували, але зовсім не невдача народів, які за неї не проголосували. Історичний урок піввікового існування та розвитку спільної Європи в тому, що в житті народів матеріяльний стан, розвиток економіки, є важливим критерієм оцінки, але не вирішальним для облаштування життя. Свобода людини використовувати свої права є не меншим, якщо не більшим критерієм власного стану в суспільстві. Врешті, за відсутности цієї свободи, може виявитись, що не буде ні розвитку економіки, ні зростання добробуту. Опитування європейців напередодні ювілею показало, що лише чверть з них вважають – Євросоюз зробив їх життя кращим, а 44 відсотки – навпаки, твердять, що від вступу їхньої країни до Унії краще жити не стало. Очевидно, ці 44 відсотки мають на увазі не матеріяльний добробут, – тут сперечатися зі статистикою важко і безнадійно. 50 років тому про такі стандарти життя ніхто й не мріяв. Тому справа йде про відчуття людиною комфорту від свого місця в суспільстві та задоволення інших інтересів, які напряму з матеріяльним станом не зв'язані, або й не зв'язані з ним узагалі.

Європейський Союз став безумовним історичним феноменом тому, що Європа, яка у своїй історії знала об'єднання, сперте на збройну потугу, показала принципово інший шлях побудови стосунків між народами. Протягом 50-ти років Євросоюз розширюється, і це відбувається зовсім не шляхом окупації приєднуваної країни. Більше того, Унія ставить жорсткі вимоги до тих країн, які прагнуть приєднатись до неї – і цілі народи добровільно пристають на ці умови. Щоправда, є приклади політиків, які абсолютно не сприймають європейських підходів, і вважають їх щонайменше підступом і аґресією. Показовою є реакція Росії на можливий вступ України в Євросоюз – саме як аґресію сприймають таку можливість ті московські політики, які заявляють про необхідність відбудови “єдіної та неділимої”. Однак вони зовсім не спроможні запропонувати привабливу альтернативу до ЄС. Останній, у свою чергу, дає фантастичні приклади зі своєї економічної практики: за 20 років Іспанія, з однієї з найбідніших країн Європи перетворилась в одну з найбагатших. Сьогодні тим же шляхом іде Польща. В Європу прагне Туреччина, – і що показово – не беруть! Не тому, що Європа боїться бідних – вона може й не таких бідняків нагодувати, та й Туреччина має вищий рівень життя від недавно прийнятих Румунії та Болгарії. Права людини не можуть піддаватись навіть сумніву – це фундаментальний принцип, який сьогодні об'єднує 27 країн в одне ціле. Туреччина має сумніви щодо прав курдів. Туреччина заперечує геноцид вірмен. І поки вона не розбереться з цими своїми сумнівами, доти її в Європу не приймуть. Приклад з Туреччиною – це ще один феномен Євросоюзу. Спільнота одним своїм існуванням впливає на внутрішню політику прилеглих країн, впливає не загрозою застосування військової сили, а загрозою викреслення зі списка кандидатів на приєднання. Ця загроза подекуди діє ефективніше, ніж дивізії танків на кордонах. Врешті, і в українській політиці ми не раз могли спостерігати, як правила гри Євросоюзу примушують українських політиків модифікувати свою політику, навіть тоді, коли їм цього дуже не хочеться.

Європейський Союз постав, як відповідь європейської цивілізації викликам глобалізації. Світ став такий тісний, що військові конфлікти почали нести загрозу подальшому існуванню людської цивілізації – і Європа запропонувала свою відповідь на це. Запропонувала облаштуванням простору, на якому живе півмільярда людей, запропонувала облаштуванням стосунків між 27-ма державними суб'єктами, і не лише між ними, але й облаштуванням стосунків між людиною і державою. Ця відповідь виявилась настільки ефективною, що сьогодні в Європі шукають прихистку представники інших цивілізацій – і Європа мусить дати адекватну відповідь на зростання їх кількості. Це видима проблема, перед якою стоїть Євросоюз – і від правильності відповіді залежатиме тривкість європейської спільноти. Досі Європа не боялася інакодумства – і обертала його на свою користь. Чи станеться таке з мусульманським світом, який помітно збільшив свою присутність в країнах спільноти? А якщо станеться, то яким чином? Архітектори Євросоюзу ще не сформулювали відповідей, а історичні процеси можуть і не чекати їх.

Інший виклик сучасності – інформаційне суспільство. Поява та загальна доступність мережі інтернету створює принципово нову якість у функціонуванні суспільства. Виборець може і хоче бути інформованим про діяльність еліт, які приймають рішення. У тому ж опитуванні напередодні 50-ліття ЄС, 56 відсотків людей заявили: вони не вважають, що Євросоюз представляє інтереси простих людей. Відірваність простих людей від прийняття важливих для суспільства рішень у той час, коли вони можуть бути добре інформованими про суть проблем – це виклик глобалізації устроєвим принципам нової Європи. Уже сьогодні громадяни Європи вважають одним з невід'ємних прав людини право на інформацію. Уже сьогодні в Європі, – і в Україні теж, – завдяки інтернету багато організацій діє згідно з мережевим принципом побудови і діяльності. Це створює нову якість функціонування суспільства, і практика показує, що керувати цими суспільними процесами адміністративним шляхом неможливо. Цілком у дусі дотеперішніх рішень європейської спільноти було б надати громадянам ширші можливості для впливу на прийняття адміністративних рішень – і немає сумніву, що це станеться. В минулому столітті Європа витрачала частину суспільного продукту, щоб обмежувати громадян у їх діях і правах. Сьогоднішня європейська концепція полягає у вивільненні ініціятиви особистості, шляхом декларування певних прав людини невід'ємними і непорушними. 50 років успішного розвитку ЄС є підтвердженням, що загальний добробут, для всіх, а не лише для “обраних”, може бути лише як наслідок життя вільної людини у вільному суспільстві. Наглядачі в концтаборах не піднімають суспільного добробуту – цю істину Європа засвоїла давно і добре.

Нарешті, ЄС і Україна. Політичні забобони минулого століття та цілеспрямована дезинформація українців з боку певних політичних сил поки що стоять на заваді одностайно позитивній громадській думці щодо ЄС в нашій державі. Однак змініть формулювання: “чи хочете Ви жити, як в Європі, мати соціяльне забезпечення, як в Європі” - і отримаєте практично одностайне “так”. Україна стоїть на порозі Європи, значною частиною економіки вона вже в Європі. Кожен рік, відібраний політиками у процесу євроінтеґрації України – це рік обов'язкового соціяльного страхування, мільярдних інвестицій в українську економіку, рік вільного людського життя у вільному суспільстві. Європа однаково прийме до себе Україну – процес цивілізаційної європейської інтеґрації незворотній. Модель вільної європейської людини – приклад, який інфікує закриті суспільства, породжує у них процеси, які в сьогоднішньому глобальному світі зупинити неможливо. Україна вже пройшла точку незворотності в європейському процесі. Від нас тепер залежить лише місце, яке посідатимемо у європейській спільноті, та як довго дозволятимемо з себе знущатись тим, хто вважає себе “українською політичною елітою” по дорозі до Європи.