03/31/2007 | UKRAINE-VOREVER

Під час минулих виборів до ВР України Українська національна Асамблея йшла на вибори, обравши за партійну програму концепцію ІІІ Гетьманату.
Можливо настав час придивится до цього тексту.
Принаймні бажання Юрія Луценка перевантажити українську матрицю передбачає обговорення можливих моделей державного устрою.
Думаймо!

Третій Гетьманат

Гучні корупційні скандали осені 2005 року викликали в Україні велике здивування й розчарування. Раптом виявилося, що нова, «післяреволюційна» влада вчорашніх народних улюбленців мало чим відрізняється від попередньої. А може, річ не в людях, а в політичному устрої, який чомусь так швидко псує добрих людей? З другого боку, які можуть бути претензії до устрою, який безапеляційно названо демократичним і оголошено найдосконалішим витвором історичного розвитку? Давні мудреці казали: якщо якась істина вважається незаперечною, то саме час приглянутися до неї якомога уважніше. Отже, про демократію.

1. ДЕМОКРАТІЯ — ЦЕ КОЛИ НАРОД ЗДІЙСНЮЄ УПРАВЛІННЯ СВОЇМИ СПРАВАМИ

Згідно з прадавньою наукою етимологією (від «етимон» — істина), серед багатозначності слів лише одне, а саме первинне значення є істинним. Тож дозволимо собі проігнорувати ідеологічну тріскотню навколо слова «демократія» і звернутися до самої його суті. «Демократія» буквально означає «народовладдя» в тому розумінні, що народ («демос») як духовно й організаційно сконсолідована спільнота здійснює управління всіма своїми справами. Іншими словами, саме народ є джерелом влади і головним суб’єктом управління, а не одна людина (монарх, тиран) чи група людей (аристократія, олігархія).

Для професійного здійснення функції державного управління народ на наперед визначений термін наймає кваліфікованих добровольців, обираючи їх зі свого середовища. Тобто народ виступає в ролі господаря, який управляє найманими працівниками, а повноцінне управління, як відомо, виникає лише при виконанні таких обов’язкових умов:

1. Є повновладний господар (суб’єкт управління), який має намір найняти працівника.

2. Господар формулює мету, задля якої ЗАПРОШУЄ працівника, заздалегідь визначає винагороду та інші «правила гри», які надалі можуть змінюватися лише за взаємною згодою. Якщо ж наперед не визначені мета роботи та основні правила, серед яких винагорода за успіхи та покарання за недотримання домовленості, тоді не може бути жодної відповідальності за її виконання.

3. Є відповідальний найманий працівник-доброволець, який має бажання найнятися до господаря згідно з запропонованими ним «правилами гри». Наголосимо, що працівник має бути відповідальним, адже безвідповідального працівника взагалі немає сенсу брати на роботу, бо він може розкрасти майно і втекти. Принциповою особливістю відповідальності є те, що вона не ділиться: ТАМ, ДЕ ВІДПОВІДАЄ БІЛЬШЕ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ, ВЖЕ НЕ ВІДПОВІДАЄ НІХТО — цю істину підтвердить будь-який керівник. Тому завжди має бути людина, яка несе ПЕРСОНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ за роботу, яку вона ЗГОЛОСИЛАСЬ виконувати.

4. Господар здійснює поточний контроль за діями найманого працівника. Відсутність контролю проміжних результатів може призвести до значних відхилень від мети, коли вже пізно буде щось виправляти.

5. Господар дає оцінку кінцевим результатам. Це дозволяє визначитися з нагородою чи покаранням (санкціями).

6. Господар здійснює винагороду або покарання працівника залежно від результатів його діяльності. Відсутність винагороди або покарання означає незакінченість (неповноцінність) управління, яке розкладає мотивацію працівника і руйнує саме господарство.

7. Господар оприлюднює інформацію про результати роботи працівника та отриману за них винагороду чи покарання — у такий спосіб він навчає майбутніх працівників і формує в них мотивацію до чесної, відповідальної праці.

А тепер перейдімо від системи «господар — найманий працівник» до демократичного державного устрою: тут у ролі господаря виступає народ (демос), а в ролі найманого працівника — державні управлінці («слуги народу»). Всі 7 умов повноцінного управління залишаються в силі:

1. Є повновладний суб’єкт управління — народ (демос), громада (громадянське суспільство), біосоціальний організм. Зі свого середовища народ має намір обрати кваліфікованих добровольців для здійснення функції державного управління.

2. Через свою духовно-інтелектуальну еліту народ формулює «правила гри» — Конституцію (основи національного способу життя), в якій чітко описує згадані 7 основних елементів повноцінного народного управління — демократії (народовладдя).

3. Відповідальність влади забезпечується тим, що є вищий виборний державний посадовець («виконавчий директор»), який несе персональну відповідальність за виконання всієї функції державного управління. Додамо, що персонально відповідальними також є виборні і призначувані особи на всіх нижчих рівнях державного управління і місцевого самоврядування.

4. Народ за допомогою своїх наукових, аналітичних, громадських та інших структур здійснює відкритий моніторинг діяльності вищого керівника та всього державного апарату. Слово «відкритий» означає, що результати моніторингу регулярно доводяться до громади.

5. Після завершення терміну повноважень обраного вищого керівника народ на підставі відкритого моніторингу та власного досвіду дає оцінку його діяльності і здійснює обрання (переобрання) нового вищого керівника.

6. Новообраний вищий керівник на основі народної оцінки і правових процедур забезпечує винагороду (покарання) попереднього вищого керівника.

7. За допомогою структур держави, церкви та громадянського суспільства народ отримує детальну інформацію про винагороду (покарання) попереднього вищого керівника та її об’єктивні підстави в етичних, історичних, політичних, економічних, управлінських та інших аспектах.

2. ЧИ Є В УКРАЇНІ ДЕМОКРАТИЧНИЙ УСТРІЙ?

Для відповіді на це запитання достатньо проаналізувати наявність чи відсутність описаних вище 7 обов’язкових умов здійснення народовладдя.

1. Народ. В Україні є народ, який дедалі більше усвідомлює себе господарем рідної землі і бажає вільно обирати «слуг народу».

2. Правила гри. Є Конституція, проте вона не передбачає ні персональної, ні колективної відповідальності влади за результати правління обраного керівника. Це означає, що КОНСТИТУЦІЯ НЕ Є ДЕМОКРАТИЧНОЮ.

3. Відповідальний найманий працівник. Нинішня владна верхівка цілком безвідповідальна, бо, повторимо: якщо відповідає більше однієї людини, то не відповідає ніхто. За своєю природою влада не ділиться в принципі, натомість в Україні вона розділена на взаємопоборюючі «гілки»: Президент, Верховна Рада, Уряд, Суд. Положення про імпічмент Президента має суто декоративний характер, тобто правового механізму усунення його з посту не існує. У самій Верховній Раді максимальна безвідповідальність: за якість законів взагалі ніхто не відповідає, оскільки «влада» розподілена аж між 450 особами, які переймаються не стільки демосом, скільки бізнесом. Цих людей не можна назвати і найманими працівниками, яким народ платить за їхню роботу, оскільки, за повідомленнями ЗМІ, дві третини депутатського корпусу є мільйонерами, а для входження у ВР треба викласти суму, яка багатократно перевищує офіційну зарплату, що її отримає «слуга народу» за всі 4 роки свого депутатства. Як було повідомлено в прямому телеефірі «5-го каналу» (15.11.05), на свою депутатську зарплату сьогодні живуть лише два—три десятки нардепів. Що стосується виконавчої влади, то сьогодні вже говорять не про «гілку», а про «гілки» цієї влади, кожна з яких нерідко проводить власну внутрішню і зовнішню політику. В цілому влада орієнтована не на служіння народові, а на панування над ним. Таким чином, вона не має жодних ознак відповідального найманого працівника, тобто відсутня третя обов’язкова умова демократичного устрою. Найгірша влада — це безвідповідальна влада. Ми сьогодні маємо саме таку.

4. Моніторинг діяльності влади. Народ надзвичайно погано поінформований про стан державних справ, політика робиться кулуарно, держава не контролює власного інформаційного простору, засоби масової інформації в цілому залишаються засобами масової дезінформації. Це дозволяє президентові одного дня говорити про те, який чудовий уряд з його видатними успіхами, а через два тижні — який він поганий і бездарний. Усім іншим «слугам» це дозволяє безкарно розкрадати й марнувати народне господарство, яке фактично перебуває в стані некерованості.

5. Оцінка діяльності попередньої влади. Ніякої оцінки не зроблено, оскільки нинішня влада значною мірою є продовженням попередньої. За роки правління двох Леонідів українців стало менше на 5 мільйонів, але ситуація подається так, ніби вони до цього абсолютно непричетні. З другого боку, з попередніх президентів немає чого вимагати, оскільки вони не володіли всією повнотою влади, а ділили її з іншими «гілками», тому й не можуть персонально відповідати за кінцевий результат.

6. Винагорода або покарання. Головною «винагородою» попередньої влади є вкрадене нею народне майно, що не має жодного відношення до нормальної винагороди за добру й чесну працю, передбачену демократичною процедурою.

7. Поінформованість народу про винагороду або покарання попередньої влади. Цим навіть не пахне, оскільки не було ні оцінки її діяльності, ні самої винагороди. В якості «димової завіси» в майбутньому теоретично можливі судові процеси над окремими «стрілочниками» з наступною їх амністією. У чому народ пересвідчився після президентських виборів 2004 року, то це в черговій ротації владної верхівки та в її безкарності.

На основі таких очевидних логічних міркувань доходимо однозначного висновку: ІСНУЮЧИЙ В УКРАЇНІ ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ НЕ МАЄ НІЧОГО СПІЛЬНОГО З ДЕМОКРАТІЄЮ.

3. НАЗВА НИНІШНЬОГО УСТРОЮ — ОХЛОКРАТІЯ

Термін «охлократія» запровадив Арістотель для позначення влади непостійного, примхливого, хаотичного натовпу, черні. Проте зрозуміло, що через притаманні натовпу некритичність мислення і низький рівень колективного інтелекту він за жодних умов не може здійснювати функцію влади — це переконливо довели соціальні психологи починаючи з Ґюстава Лє Бона. Тому, наприклад, Вячеслав Липинський абсолютно справедливо вважав охлократією не владу натовпу, а владу над натовпом.

Отже, охлократія — це влада над натовпом, здійснювана тіньовими центрами сили. Вона реалізується як за допомогою прихованих
маніпуляцій, так і шляхом відверто-демонстративного терору, а також через системні зусилля, спрямовані на моральне розкладання та організаційне розчленування народу, цілеспрямоване зведення його до рівня натовпу (охлосу). Задля власного самозбереження і самовідтворення охлократична система послідовно намагається перетворити народ на бездумне і безвольне бидло, не здатне до мислення та опору.

Цілком очевидно, що в нинішній Україні панує саме така охлократична система, причому цілеспрямовані дії на розкладання народу охоплюють всі 7 рівнів народного буття:

1. Фізичний рівень. Народ беззахисний, фізична культура та культура самооборони зруйнована разом з системою загальнодоступних спортивних шкіл і гуртків, масової військово-спортивної підготовки та патріотичного виховання. Щороку кількість населення скорочується на 400 тисяч, найактивніші особистості витісняються за межі країни.

2. Економічний рівень. Народ послідовно перетворюють на донора для внутрішніх і зовнішніх паразитів, рівень життя народу абсолютно не відповідає його духовно-психічному потенціалу і багатствам української землі. Спроби українців розбагатіти шляхом приватного підприємництва системно присікаються. Охлократія дотримується гасла «добрий українець — злиденний українець», адже що бідніша людина, то менше вона здатна до самооборони.

3. Генетичний рівень. Йдеться про нинішню політику нищення генофонду і народного здоров’я шляхом активного просування алкоголю (споювання народу), тютюнопаління, неякісних і шкідливих продуктів та медикаментів. Усе це разом називається алкогольним, тютюновим, харчовим і фармацевтичним геноцидом. Додатковими чинниками є руйнування системи охорони здоров’я (особливо в селах та малих містах), бездіяльність щодо поширення наркотиків, туберкульозу, СНІДу та інших масових захворювань.

4. Організаційний рівень. Систематично підривається здатність народу до самоорганізації, проводиться політика розчленування його за регіональними та мовними ознаками, блокується можливість фінансування громадянських структур через доброчинні пожертви бізнесу. З другого боку, маємо ліберальне ставлення до іноземних організацій, що здійснюють на території України підривну антидержавну і антинародну діяльність. Державні кордони прозорі для нелегальних мігрантів і наркотрафіку, в країні панують беззаконня й розбалансування. Народові наполегливо прищеплюється думка про необов’язковість дотримання законів. Для цього ухвалюються закони, про які заздалегідь відомо, що вони не виконуватимуться.

5. Інформаційний рівень. Україна не контролює власного інформаційного простору, в ньому домінує продукція не українська — як за походженням, так і за змістом. Нерідко інформаційний продукт має відверто підривний характер. У своїй масі ЗМІ належать неукраїнським нуворишам і по суті є провідниками ментального забруднення, оскільки пропагують агресію, насильство, розпусту, егоїзм, тваринні інстинкти та паразитизм, здійснюють атомізацію суспільства. Концентруванням уваги на несуттєвих речах (на кшталт, яке пиво п’є кінозірка чи якого кольору в неї труси) відволікається увага народу від проблеми поліпшення якості його життя. Суттєва, життєво-важлива інформація системно заглушується потужними потоками інформаційного сміття, які формують постійну димову завісу, крізь яку вже не розібрати, що ж насправді відбувається на полі бою. При цьому українська традиційна і сучасна культура взагалі відкинута на периферію інформаційного простору — яскравий приклад: український телеканал «Культура» неначе в насмішку транслює свої передачі з 3-ї до 6-ї години ночі, коли всі сплять. А кілька місяців тому зникла з ефіру найпопулярніша дитяча передача — «Вечірня казка»: замість неї на УТ-1 тепер показують розіграші лотереї, пейзажі та рекламу. Створена в Україні інформаційна диспозиція спрямована на знищення особистості української людини і взагалі людини як мислячої істоти.

6. Хронологічний рівень. Відбувається систематичне руйнування Традиції як багатотисячолітнього культурного потоку Української землі, нищення народної пам’яті, ліквідація пам’яток культури. Триває фальсифікація й розчленування української історії, заглушуються видатні досягнення українського народу та його внесок у становлення сучасної цивілізації — починаючи від трипільського культурно-цивілізаційного спалаху 55 століття до н. е. до ракетно-космічної і комп’ютерної ери. Метою цієї хронологічної війни є розмивання історичного фундаменту сучасного українського народу і знищення героїчної енергетики минулого, яка може живити народний опір охлократичній системі.

7. Духовний рівень. Триває насадження цілком спотворених уявлень про природу людини і світу. Людину тлумачать як розумну тварину, що живе на цьому світі тільки один раз, тому повинна прагнути взяти якомога більше від цього життя, не зважаючи ні на нащадків, ні на те, яку пустелю вона їм залишить. Головне світоглядне гасло охлократії — «Після нас хоч потоп!», тому за цього політичного устрою у держави хронічно не вистачає грошей на дітей, на екологію і на культуру. Традиційні уявлення про людину як втілену духовно-божественну істоту, що розвивається шляхом багаторазового земного втілення (в термінах Євангелія — шляхом палінгенезії), вважаються шкідливими, оскільки відкривають перед людиною перспективи і спонукають її дбати про дітей, захищати природу та культуру. Щоб людина не змогла реалізувати свій боголюдський потенціал, охлократія намагається тримати її в ситуації постійного страху, духовно-інформа¬ційного забруднення та алкогольного отупіння, оскільки після пляшки пива людина ще спроможна виконувати рутинну роботу, проте вже не здатна до вольових і творчих вчинків, що ведуть її до перемоги.

Ситуація нагадує будівництво. Уявіть собі, що бригаді будівельників дали «проект котеджу», хоча насправді це проект сараю. Як будівельники не стараються, а весь час виходить сарай. Третій раз змінили бригаду — те ж саме. Що робити? Та просто взяти справжній проект котеджу!

На рівні держави проект — це суспільний устрій, а головне його креслення — це Конституція. Нормальне життя українського народу за нинішнього політичного устрою неможливе. Що довше існуватиме охлократична система, то більше її дегенеративні жорна перемелюватимуть народ на безсловесне бидло, охлос, чернь. Реальні зміни відбудуться лише після демонтажу охлократії і переходу України до демократичного політичного устрою.

4. ТРЕТІЙ ГЕТЬМАНАТ — МОДЕЛЬ РЕАЛЬНОГО НАРОДОВЛАДДЯ

Демократичний державний устрій України ми називаємо Третім Гетьманатом, оскільки він продовжує демократичні традиції українського козацтва і є третім після гетьманських держав Богдана Хмельницького та Павла Скоропадського. Третій Гетьманат ґрунтується на українських традиціях народовладдя і є втіленням цілісного світогляду, наукових принципів управління та передових технологій. При цьому дві попередні гетьманські моделі розглядаються не як ідеальні зразки, а лише як етапи історичного пошуку українським народом держави своєї мрії.

Системоутворювальним стрижнем держави Третього Гетьманату є повноцінне виконання всіх 7 умов демократичного устрою.

1. Народ. Український народ — повновладний господар своєї землі. Для професійного управління своїм господарством він запрошує кваліфікованих добровольців і наймає їх на визначений термін.

2. Мета і правила гри. Головною метою держави є реальне зростання якості життя українського народу та його чисельності, що фіксується на основі об’єктивних показників. Для цього держава передусім повинна: а) захищати права людини на свободу життя; б) захищати права людини на продукт власної праці та творчості; в) захищати національні надбання і національні інтереси. Основи національного способу життя («правила гри») фіксуються в демократичній Конституції, яку замість нинішньої охлократичної конституції має прийняти нова Верховна Рада, а ще краще — скликані нею Конституційні збори. Фактично, йдеться про конституційний договір між народом-господарем і кваліфікованими добровольцями, яких народ запрошує і наймає для здійснення функції державного управління. До речі, перша у світі конституція розроблена українським козацьким гетьманом Пилипом Орликом (1672—1742).

3. Відповідальний найманий працівник. Функція державного управління має здійснюватися під керівництвом людини, яка несе персональну відповідальність за результати своєї діяльності. За українською традицією такий вищий керівник називається не президентом, а гетьманом. Він обирається всенародно, що робить його виразником народної волі і надає його владі максимальної легітимності. Проте, на відміну від президента, гетьман особисто відповідає за стан справ у всій державі, подібно як голова людини відповідає за стан і поведінку керованого нею тіла. ЗА РЕЗУЛЬТАТИ СВОЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГЕТЬМАН ВІДПОВІДАЄ ВЛАСНИМ МАЙНОМ, ВЛАСНОЮ СВОБОДОЮ І ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ. Цілковита персональна відповідальність гетьмана забезпечується тим, що він керує роботою законодавчої, виконавчої і судової влади, самостійно здійснює кадрову політику. Як наслідок, між трьома гілками влади зникає протистояння, здатне загальмувати або цілком зруйнувати будь-які перетворення у державі. Натомість гетьман отримує всі необхідні повноваження для здійснення системних перетворень. Персоналізація влади, реалізована на всіх рівнях державного управління і місцевого самоврядування, позбавляє її анонімності та колективної безвідповідальності.

Влада гетьмана обмежується Конституцією, за дотриманням якої слідкують обраний народом Конституційний суд (Вищий суд), інтелектуально-правові структури громадянського суспільства і всі громадяни в міру своїх можливостей. Конституція містить чітко прописаний механізм імпічменту гетьмана — подібно до конституції «П’ятої республіки» Шарля де Голля, котрий створив найавторитарніший, і водночас — найдемократичніший тип президентського правління в усій сучасній Європі.

Для управління державою гетьман видає універсали (розпорядчі адміністративно-політичні
акти) і несе персональну відповідальність за їхню правочинність та їхнє виконання. Дієвість універсалів залежатиме від того, наскільки вони відповідатимуть інтересам різних прошарків і груп українського суспільства. Важливим інструментом врахування цих інтересів і оптимізації гетьманських універсалів є Верховна Рада, яка виступає в ролі дорадчо-експертного органу. Всі універсали, окрім передбачених Конституцією винятків, повинні подаватися на експертизу ВР. Гетьман де факто зацікавлений у тому, щоб його універсали пройшли якісну експертизу, адже це дозволить зробити їх ефективнішими. Водночас гетьман має право проігно¬рувати рекомендації ВР (адже відповідальність несе він, а не ВР), проте сам факт залучення ВР до експертизи гетьманських універсалів сприятиме прозорості влади та поінформованості народу про динаміку правового поля. При розробці універсалів гетьман, окрім ВР, також опирається на державні та громадські інтелектуально-правові структури, враховує суспільну думку, стимулює народну активність за допомогою широкої просвітницької роботи і системи цільових грантів.

4. Відкритий моніторинг діяльності влади. Принциповою особливістю Третього Гетьманату є прозорість управління і наявність СИСТЕМИ об’єктивного інформування громадян України про стан справ у всіх сферах життя національного організму. Інформація систематизується у формі узагальнених показників, розрахованих за допомогою відкритої і ясної методики, що передбачає можливість незалежного контролю. Для оцінки якості життя в міжнародній практиці використовується Індекс людського розвитку, який розраховується за методикою Програми розвитку ООН на основі індексів тривалості життя, досягнутого рівня освіти і реальних доходів на душу населення. Для найбільш узагальненої оцінки діяльності Гетьмана має використовуватися Національний індекс людського розвитку, який окрім трьох індексів ООН також включає індекс народжуваності. Значення Індексу та його складові публікуються щоквартально з кваліфікованими коментарями відповідальних керівників галузей і незалежних експертів, що дозволяє громадянам усвідомлювати динаміку стану справ у державі і відчувати до них особисту причетність.

5. Оцінка діяльності гетьмана. Гетьман обирається терміном на 5 років. У день голосування громадяни заповнюють не лише виборчий бюлетень, а й лист оцінки гетьмана за попередній період (те ж саме стосується виборних керівників нижчого рівня). Завдяки такому референдуму гетьманування оцінюється за 5-бальною шкалою:

5 балів. Гетьман має право на переобрання (зрозуміло, що таку оцінку виставлять ті, які бажають переобрати гетьмана). Якщо ж він не бажає працювати ще один термін, то за чесну працю отримує щедру винагороду: він стає почесним громадянином України і на все життя разом з родиною та нащадками отримує гідне державне утримання та захист.

4 бали. Те ж саме, але без права на переобрання (автоматично вибуває з другого туру виборів).

3 бали. За незадовільне правління гетьман має відповісти власним майном.

2 бали. Те ж саме плюс втрата свободи на визначений термін.

1 бал. Те ж саме плюс довічне ув’язнення (виживання в резервації з життєвим рівнем, що відповідає типово-мінімальному в державі на кінець його правління).

6. Винагорода або покарання. Новообраний гетьман від імені народу на підставі виставленої суспільством оцінки «4» або «5» здійснює винагороду попереднього гетьмана, при нижчій оцінці — передає справу судовим органам, які здійснюють фахове розслідування і виносять виправдальний чи засуджуючий вирок.

7. Оприлюднення. Новообраний гетьман здійснює широке висвітлення винагороди або покарання попереднього гетьмана, забезпечує об’єктивний аналіз його діяльності та винесення з неї історичних уроків. Факт винагороди чи покарання має бути подією великого виховного значення для всієї нації — сучасників і нащадків.

5. ГАРАНТІЯ СТАЛОГО НАРОДОВЛАДДЯ

Для того, щоб концентрація великої влади в руках гетьмана не стала спокусою для узурпації ним цієї влади, система Третього Гетьманату передбачає чотири головні стримуючі чинники:

1. Формування відповідального за свою долю громадянського суспільства, перетворення українського народу на духовно і організаційно сконсолідований національний організм з авторитетним духовним проводом, в перспективі — на чолі з єдиною Національною Церквою, що гармонійно поєднує віру, науку, мистецтво та психофізичну досконалість. Активізація процесу націотворення вже відбулася в ході пасіонарного спалаху восени 2004 року, ще енергійніше його продовження має відбутися в ході нового пасіонарного спалаху на початку 2006 року (див. статтю «Сонячна революція»). Сильний народ — головний чинник протидії можливій диктатурі. Слабкий же народ за будь-якої системи буде жертвою диктатури — як відвертої авторитарної (як за московської царської чи комуністичної влади), так і прихованої колективної (охлократичної — як сьогодні). На щастя, завдяки Оранжевій революції український народ вже має переможний досвід активного опору спробі узурпації влади, і це при тому, що ця спроба здійснювалася за найбрутальнішим, бандитським сценарієм. Значна частина громадян подолала в собі страх і відчула себе вільними людьми.

2. Наявність простої, ясної і зрозумілої громадянам Конституції (подібно до 10-ти пунктів американського «Білля про права») з чіткою і реальною процедурою імпічменту гетьмана (чого немає в нинішньому законодавстві), усвідомлення народом своїх прав і відповідальності, прозорість правового поля і державного управління на всіх рівнях за допомогою ЗМІ та Інтернет-технологій, постійний відкритий моніторинг стану справ у державі, щоквартальна публікація Національного індексу людського розвитку, розрахованого ООН та, для об’єктивності, іншими незалежними міжнародними організаціями. Захист конститу¬ційного ладу має стати особистою справою і прямим обов’язком кожного громадянина України.

3. Наявність Конституційного суду (Вищого суду), який постійно роз’яснює всьому народові, зокрема правоохоронним і силовим структурам, сутність «правил гри», здійснює правове виховання суспільства, повідомляє про порушення норм Конституції і здійснює заходи щодо їх захисту.

4. Плекання культури народної самооборони на всіх 7-ми рівнях буття національного організму:

— можливість самооборони, гарантування безпеки своєї території проживання, які забезпечуються наявністю в населення вогнепальної зброї;

— законний захист приватної, громадської і загальнонародної власності;

— громадський контроль якості харчових продуктів і медикаментів, культура продовження роду, екологічна культура;

— формування нового козацтва та інших правозахисних структур, забезпечення порядку для здорового способу життя;

— громадський контроль за якістю інформаційного простору, недопущення пропаганди агресії, насильства, паразитизму, аморальності та розпусти;

— культ героїв, плекання працелюбності та культурних традицій;

— сонячний світогляд, небесна підтримка світлих сил.

Із розвитку цих чотирьох складових громадянського суспільства має початися праця новообраного гетьмана. Це буде практичним підтвердженням того, що народ нарешті отримав демократичну владу. Адже охлократична влада завжди намагається ослабити, роз¬клас¬ти, роззброїти народ, натомість демократична влада прагне зробити його якомога свідомішим, сильнішим і здоровішим. Найпотужнішим джерелом сили держави є творча активність народу, а головною умовою творчості є свобода. Третій Гетьманат — це держава вільних творчих людей.

6. ОХЛОКРАТІЯ ПРОТИ

Перехід до демократичного устрою означатиме, що український народ подорослішав і починає керуватися власним розумом, а не зовнішніми «протезами» замаскованих центрів сили. Звісно, що така самостійність не сподобається охлократії з її професійними маніпуляторами і баламутами. Неважко передбачити й їхній головний аргумент проти демократичної моделі — залякування «диктатурою». Щоправда, з таким же успіхом можна лякати акціонерів компанії диктатурою виконавчого директора, якого вони збираються призначити. Звісно, що з його боку можуть бути зловживання, але лише в тому випадку, якщо ці акціонери будуть повними «лохами» і не виявлятимуть зацікавленості щодо своєї власності.

Ще менше підстав для тривоги дає демократична модель, оскільки вона передбачає наявність не лише «ревізійної комісії» у вигляді Конституційного суду, а й описаних вище різнорівневих контролюючих механізмів та громадянську активність населення. Подібно до того, як господар контролює найманих працівників, так і народ повинен докласти зусиль для контролю найнятої ним влади — починаючи від усвідомлення себе господарем, відповідальним за свою землю та своїх дітей, і закінчуючи рішучістю захистити їх.

Врешті-решт, будьмо реалістами: найактуальнішою проблемою сьогодення є безвідповідальність влади, наслідками чого є погана ефективність господарювання, низький рівень життя, беззаконня і безперспективність. Народ не має впливу на владу — бо так передбачено охлократичними «правилами гри», тому він бажає змінити ці «правила» і перейти до раціональної моделі самоврядування. Проти такого природного бажання народу-господаря важко знайти розумні і моральні аргументи, тому вигадується неіснуюча загроза — «диктатура!!!» Це ніщо інше, як спроба перемкнути увагу з реалій існуючої охлократичної корумпованої диктатури на «паперового тигра» (тобто на те, чого немає) і не допустити суспільних змін. Тоді вже давайте вигадаємо ще якийсь фантом, скажімо, нашестя марсіян, і дружно будемо його боятися, а українська земля в цей час буде спокійно «звільнятися» від корінного народу зі швидкістю півмільйона на рік.

Перетворення запропонованої демократичної моделі на одноосібну диктатуру — це чистої води фантом, який зникає мов дим при елементарній спробі раціонального аналізу. Зазвичай нас лякають Сталіним і Гітлером, проте забувають, що сучасна Україна — це не Росія і не Німеччина 70-річної давності, і навіть не сучасна «радянська Білорусь». Ми живемо
в динамічному інформаційному суспільстві, тому для здійснення персоналізованої антинародної диктатури потрібен тотальний інформаційний контроль, а це неможливо — хоча б тому, що населення України достатньо освічене, телефонізоване і комп’ютеризоване. Блокування ж мережі телекомунікацій через відключення телефонів, інтернет-провайдерів і операторів мобільного зв’язку призведе до негайного краху будь-якого режиму. В інформаційному суспільстві такого роду можлива лише прихована диктатура безликої охлократичної влади. Натомість гетьманська модель — це повне заперечення такої диктатури, оскільки вона ґрунтується на відкритості та персональній відповідальності.

З іншого боку, навіщо гетьману йти на ризиковану узурпацію влади і наражатися на народну ненависть, якщо через 5 років нормального чесного правління він матиме щедру державну пенсію і народне визнання? Винагорода гетьману повинна бути такою, щоб влаштування переворотів стало цілковитим безглуздям, принаймні з економічної точки зору.

Можна було б ще додати, що Україна не має свого Сибіру для депортації незадоволених, зате має навколо себе глобальну економіку, яка вимагає розумної відкритості. До того ж в Україні живе народ, який вже пізнав смак свободи, позбавився страху і переконався, що може перемагати. А якщо через два—три роки в Україні буде авторитетна єдина Національна Церква, тоді про ідею перетворення гетьманату на диктатуру можна буде забути на 2—3 століття.

До речі, про «французького гетьмана» Шарля де Голля, батька нації, народного героя. Він після 10 років авторитарного гетьманування добровільно пішов у відставку 29 квітня 1969 року — тоді, коли французи уперше не підтримали свого улюбленця, який виніс на референдум проекти реформи сенату і адміністративно-терито¬ріального устрою. Де Голль на прощання сказав прості слова: «Французи, очевидно, втомилися від мене. Але і я, зрештою, теж втомився від них».

7. НОВА ДЕРЖАВА, НОВА КОНСТИТУЦІЯ, НОВИЙ ПАРЛАМЕНТ

Перехід до демократичного державного устрою має відбутися правовим шляхом — через прийняття і всенародне схвалення Конституції Третього Гетьманату. Каркас цієї Конституції мають складати сім пунктів угоди народу з гетьманською владою, яку народ наймає на п’ять років: 1) народ як відповідальний господар-працедавець; 2) гетьман як головний відповідальний виконавець функцій державного управління; 3) основні умови конституційної угоди між народом і гетьманом; 4) відкритий моніторинг і контроль поточної діяльності влади; 5) переобрання влади та її оцінка; 6) винагорода або покарання влади за кінцевими результатами правління, винагорода чиновникам усіх рівнів у прямій залежності від поточних результатів правління на довіреній їм території; 7) обов’язок народу до опору владі у випадку порушення нею конституційних норм, формування культури та інституцій української народної самооборони.

Конституцію Третього Гетьманату в ідеалі має розробити, прийняти і затвердити на загальнонаціональному референдумі Верховна Рада України. Але треба розуміти, що нинішня ВР — це єдина корумпована корпорація, тому її справедливо називають «закритим акціонерним товариством», для входження до якого треба викласти не один мільйон «зелених». Нещодавно відомий нардеп назвав парламент «ЗАТ із необмеженими можливостями, але без відповідальності» і розповів про систему купівлі-продажу депутатських голосів та існуючі на них розцінки. Наприклад, «під час голосування за політичну реформу (в 2004 році) у Верховній Раді за шість карток для голосування платили 20 мільйонів доларів» («Україна молода», № 184 за 05.10.2005, стаття «Скільки коштує голос депутата»). Як повідомив 16.10.2005 телеканал «1+1», Верховна Рада фактично перетворилася на паразитичне утворення, в якій законопроекти приймаються лише за наявності «додаткових аргументів», тобто хабарів: «Маленька фракція може заробити за пропихання серйозного законопроекту 100—200 тисяч, а більша — 10 мільйонів. За чутками, рядовий член парламенту має додатковий прибуток 5—10 тисяч у. о. на місяць. А керівник фракції — тут уже йдеться про мільйони». Для вирішення своїх питань український бізнес змушений звертатися до ВР і платити великі хабарі. Природно виникає запитання: А чи потрібен бізнесу такий корумпований посередник між ним і державою?

Попри декларативні розбіжності, практично всі депутати (можливо, за одиничними винятками) не мислять себе поза нинішньою системою і захищають свій спільний корпоративний інтерес. Так, нікого вже не дивує, коли з парламентської трибуни депутати виступають начебто непримиримими ідейними противниками, а вже за хвилину лобизаються в кулуарах, бо мають спільний бізнес. Так само буденною стала практика перебігання нардепів з одних фракцій до інших, причому таких, що офіційно вважаються «ворожими». Не будемо говорити, що вони є поганими людьми — просто вони зрослися з охлократичними «правилами гри» і не здатні діяти інакше.

Для того, щоб прийняти демократичну Конституцію і здійснити цивілізований перехід до демократичного державного устрою, потрібно обрати до Верховної Ради 2006 року лише таких людей, які не причетні до існуючого корумпованого парламенту. Якщо мислити технологічно, то жоден теперішній нардеп не повинен увійти до нової Верховної Ради, адже, потрапивши у новообрану ВР, він буде відтворювати звичний йому корупційний порядок — подібно до того, як гниле яблуко псує кошик зі здоровими плодами. Оскільки парламентські вибори відбуватимуться за партійними списками, то на виборах-2006 треба підтримати лише ті партії чи блоки, у списку яких немає ЖОДНОГО нинішнього нардепа. У списках можуть бути нардепи попередніх скликань, але ні в якому разі не нинішнього — не можна допустити передачу естафети корупції від теперішньої ВР до наступної.

У ВР-2006 повинні увійти люди, які приймуть нову Конституцію, згідно з якою буде ліквідоване нинішнє потворне «закрите акціонерне товариство з повною безвідповідальністю», натомість буде створено здоровий інтелектуально-правовий орган при відповідальному гетьмані України, що складатиметься з людей кваліфікованих і авторитетних. Нова ВР буде займатися не кримінальним перерозподілом народної власності, а прозорою і зрозумілою працею на благо всієї нації.

8. ВИСНОВКИ

1. Причиною розкладання, приниження і системного геноциду українського народу є антидемократичний суспільний устрій — охлократія.

2. Реальні зміни на краще відбудуться лише з переходом до демократичного суспільного устрою — Третього Гетьманату.

3. Для цивілізованого переходу від охлократії до демократії потрібно прийняти нову, демократичну Конституцію.

4. Перетворення України на сильну і процвітаючу світову державу має початися з 2006 року. До 2015 року вона має стати країною культури, права, свободи і відповідальності, сприятливою для праці, творчості, плекання здорових дітей і чистого життєвого простору.

14 жовтня 2005 (7513)