04/06/2007 | Kronk

Прийшла весна. Набухають бруньки. Розпускаються депутати. А друзі й знайомі безупинно телефонують з проханням пояснити зрозумілою мовою, що ж відбувається.

Друзі, сталося те, що рано чи пізно мало відбутися: вибухнула бомба, закладена під фундамент Верховної Ради ще в розпал Помаранчевої революції.
Тоді, 8 грудня 2004 року пакетним голосуванням було прийнято два закони. Один ― про переголосування другого туру президентських виборів. Другий ― про внесення змін до Конституції.

Інакше кажучи, було укладено угоду: ми вам ― відносно чесні вибори, без масових фальсифікацій, виявлених Верховним Судом, а ви нам ― зміни до Конституції («політреформу»), які позбавлять новообраного Президента влади й передадуть її разом з парламентом на відкуп політичним партіям.

По суті, політреформа передбачає дві серйозні зміни:
― перехід Кабміну (і всієї виконавчої влади) з підпорядкування Президента під контроль Верховної Ради;
― вибори депутатів тільки за партійними списками.

Політреформа стала царським подарунком для наших, вибачте на слові, політичних партій. Вибачте на слові, бо слово «політик» у нашій країні ― це синонім слова «бізнесмен», а те, що ми називаємо «партіями» ― це лобістські угруповання й бізнес-проекти. І шлях у політику для всіх бажаючих тепер тільки один: через партійну касу. Розмір гаманця, і аж ніяк не якісь там моральні якості й політичні переконання, є вирішальним чинником при кастингу кандидатів у депутати. За інформацією преси, вартість прохідного місця в списку найбільших партій досягала десятків мільйонів доларів. Люди шукали, де подешевше, а тому бували й казуси: у списки кандидатів нерідко потрапляли люди, які сповідують погляди, діаметрально протилежні поглядам «своєї» партії або блоку. Але це нікого не хвилювало: гроші не пахнуть.

Підсумки виборів навесні 2006 року більш-менш реально відбили розміщення сил у країні: з незначною перевагою перемогли три партії, які рік тому підтримували кандидатуру Ющенка на пост президента. Така ситуація гарантувала певну стабільність і відсутність кардинальних змін курсу країни: подолання президентського вето або внесення змін до Конституції можливе тільки на основі консенсусу всіх найбільших політичних сил країни.

Однак, внаслідок корупційного способу формування партійних списків, значну частину депутатів склали бізнесмени від політики, для яких депутатський мандат ― не більше, ніж багатомільйонний інвестиційний проект. Не стримувані партійною дисципліною, політичними переконаннями й імперативним мандатом, вони швиденько почали «вирішувати свої проблеми», що мають мало спільного з передвиборними обіцянками й програмою їхніх політичних сил. Це спричинило другу хвилю корупції, цього разу усередині парламенту. Почалися переходи депутатів, обраних за партійними списками, між фракціями. Жоден із таких переходів не був мотивований ідеологічними причинами, зате супроводжувався кулуарними коментарями про те, скільки коштувало парламентській більшості чергове «придбання».

Відповідно до логіки політреформи й букви Конституції, перехід депутата, обраного за партійним списком, в іншу фракцію неможливий. Зрештою, виборець голосував не за конкретну персоналію, а за передвиборну програму, і депутат зобов'язаний або виконувати її, або скласти свої повноваження. Тому, відповідно до Конституції, депутат, який заявив про вихід із фракції, автоматично позбавляється мандата, а його місце займає наступний номер у партійному списку. Однак знайшлася лазівка: депутати не виходили із фракції, а просто писали заяву про вступ до правлячої коаліції, і ці заяви приймалися ― при тому, що, відповідно до Конституції, суб'єктами формування коаліції є не окремі депутати, а виключно парламентські фракції.

Такий спосіб формування коаліції очевидно є незаконним. Розрулити ситуацію міг би Конституційний Суд, розтлумачивши відповідні положення Основного Закону. Водночас Конституційний Суд цілком міг би скасувати всю політреформу, прийняту, як я вже зазначав, із порушенням Конституції. Тому Рада півтора року успішно блокувала роботу КС, не приводячи до присяги й не призначаючи суддів за своєю квотою. Зараз, коли під пресингом Президента суддів було призначено й роботу КС начебто відновлено, протягом восьми місяців Конституційний Суд не виніс жодного рішення. І, схоже, виносити не збирається.

Улітку минулого року Ющенко закрив очі на те, що парламентську більшість було сформовано незаконно. Однак хмари почали згущатися, коли підкуп депутатів став масовим явищем. Представники Партії регіонів не приховували своїх планів найближчим часом перекупити потрібну кількість депутатів для того, щоб одержати конституційну більшість ― 2/3 складу парламенту. Реалізація цих планів призвела б до того, що політична сила, яка набрала 32 % голосів виборців, отримала б можливість одноосібно управляти державою, аж до внесення змін до Конституції. Отже, корупція в парламенті призвела до фальсифікації підсумків виборів, коли голоси виборців, віддані за список певної політичної сили, перекуповуються протилежним табором разом з депутатським мандатом. Безсумнівно, що це ― реальна небезпека для демократії й майбутнього України.

Без сумніву, парламентська корупція є загрозою й для Президента. У випадку, якщо коаліція докупить голоси до необхідних трьохсот, Ющенко втратить останні важелі впливу на ситуацію. Більше того, його посаду можна буде взагалі ліквідовано ― через непотрібність. У такій ситуації Президент «раптом» згадав про те, що коаліцію сформовано з порушеннями, і скористався своїм конституційним правом оголосити дострокові вибори й припинити повноваження парламенту на тій підставі, що правлячу коаліцію не було сформовано протягом місяця в передбаченому Конституцією порядку.

Тепер щодо мого ставлення до того, що відбувається.

Моя позиція дуже проста. Усе, що відбувається, – це наслідки незаконної політреформи. Окрім того, що її було прийнято з порушеннями (без попереднього схвалення Конституційного Суду): вибори депутатів у нинішньому вигляді порушують фундаментальний принцип державного устрою: принцип прямого рівного виборчого права. Про те, що політреформа є загрозою для України, ми писали (http://www.maidan.org.ua/static/mai/1132350427.html) ще півтора роки тому.

Далі. Навіть таку, відверто антиконституційну, зміну не було реалізовано повністю: з імперативним мандатом, забороною переходів між фракціями й іншими обмеженнями для депутатів, персонально за яких народ не голосував. У такому випадку логіка політреформи, якою потворною вона б не була, все-таки дала б можливість парламенту працювати більш-менш стабільно. Однак у результаті ми одержали «трошечки реформовану» Раду, із законодавчо обумовленою корупцією в чистому вигляді, і всією повнотою влади в країні. Інвестиційний проект «депутатство» простий: спочатку за рахунок «спонсорської підтримки» популярної партії потрібно опинитися в прохідній частині списку й у парламенті, а потім або платити хабара, скуповуючи необхідну кількість голосів і проводячи потрібні рішення, або одержувати їх, фланіруючи між фракціями.

Між іншим, зараз коаліція виношує плани так званого «другого етапу політреформи», що передасть усю владу на місцях місцевим радам і перетворить у тотальний дім розпусти не тільки Верховну Раду, але й ради всіх рівнів.

Щодо нинішньої ситуації: Раду розганяти потрібно. Підстави є. Злий фейлетон про те, що формування більшості «в індивідуальному порядку» суперечить Конституції, я написав (http://maidan.org.ua/static/mai/1152702233.html) ще влітку минулого року. Жити в державі, продажність вищого законодавчого органу якої не викликає найменших сумнівів, не можна. Державу змінювати я не збираюся, тому потрібно щось робити з парламентом. Нехай ще три-чотири рази пройдуть перевибори ― дивись, інвестиційна привабливість проекту «депутатський мандат» упаде настільки, що перестане бути цікавою для серйозних пацанів.

Можна почути: «Призначення перевиборів ― це узурпація влади».

Смішно.

Влада в країні належить не Президентові, не Кабміну і навіть не Верховній Раді. Вся влада в Україні належить українському народу. Тому призначення перевиборів ― це не узурпація, а повернення влади законному власнику. Влади, яку намагалися узурпувати шляхом нахабного підкупу депутатів, особисто за яких ніхто не голосував.

Останнє питання. Знайомі цікавляться: що відбувається на Хрещатику, чи буде «Майдан-2». Відповідаю.

У 2004 році на Майдані зібралися люди, які протестували проти фальсифікацій виборів. Вони вимагали провести переголосування, щоб їхні голоси не були зухвало скуплені або вкрадені.

У 2007-му на Майдані знаходяться люди, які протестують проти проведення всенародних виборів. Тобто ці люди неначебто вийшли на площу, тому що не хочуть іти на виборчі дільниці.

От і вся різниця, з усіма наслідками, що з цього випливають.

Від себе додам. Серйозні політичні сили, як неважко помітити, перевиборів не бояться. Без них парламенту не буде ― і вони це прекрасно усвідомлюють. В основному бучу здіймають політичні маргінали кривавих відтінків ― комуністи й соціалісти. І в тих, і в інших є усі шанси опинитися за бортом Ради. Комуністи ― внаслідок природних причин, через безперервне зменшення чисельності їхнього традиційного електорату. Соціалісти ― тому, що у всьому цьому парламентському публічному домі вони грали першу продажну скрипку й продавалися оптом. І ті, хто голосував за них рік тому, це чудово пам'ятає, тому шанси повернутися в парламент у них мізерно малі.

І це правильно.

P.S. Отут ще товариші з Росії цікавляться, як перекладається «Будинок Розпусти».

Відповідаю.

Видавши другого квітня Указ, президент припинив повноваження (розпустив) Верховну Раду. Тому будинок Ради, де дві з половиною сотні «бывших депутатов Государственной Думы от кадетской фракции» зараз сидять і роблять вигляд дикої заклопотаності (як і всі, які нікому не потрібні*), сміливо можна назвати Будинком Розпусти.

P.P.S. «Розпуста» (укр.) ― блядство.

*) дякую М.М. Жванецькому за геніальне спостереження.