Вбити чудище
04/08/2007 | Тамара Трацевич
У першій та третій статтях Конституції стверджується, що Україна вже є демократичною державою, основна цінність якої - людина, тобто ви і я. Не посягаючи на право трактувати норми Конституції, я, як одна із сторін Основного договору, намагаюсь зрозуміти, якою є моя влада, як це записано в тексті Основного закону.
Зміст статті 3 переконує мене, що саме я, людина, є хазяїном в цій країні, а держава має не тільки служити мені, а ще й відповідати переді мною за свою діяльність. Але як? Адже від влади у нас залишилося лише право через вибори постачати правлячі клани, що, у повній відповідності до Конституції, звуть себе владою. До того ж, ми можемо обирати лише невеличку частинку тих, хто названий владою в Основному законі - депутатів місцевого рівня, законодавців та президента. Численні ж представники органів місцевого самоврядування, виконавчої та судової гілки влади, які теж владарюють над громадянами, нами не обираються і фактично не є нам ні підзвітні, ні підконтрольні. Крім того, у виборця відсутнє право на відкликання того, кому він дав доручення представляти свої інтереси. То ж як тоді бути з демократією та владою народу?
Аби зрозуміти, чому ми свого слугу ставимо над собою, звернімось до історії. Та не так до своєї, як північного сусіди, що і сам ніяк не може стати на демократичний шлях, і на нашу ментальність за більш як три століття владарювання вплинув добряче. Російський цар і його свита були рабовласниками де-факто і мали майже необмежену владу. Новонародженим же жовтневою революцією (переворотом) так званим демократам (вся власть совєтам!), теж сподобався не тільки смак влади, тобто, право беззастережно вершити долі людей, а й сама дефініція. Не схотіли відмовитися від магії цього слова і наші демократи. Якщо в країнах зі сталою демократією ті, хто мають владні повноваження, звуться урядом (government), у нас - владою. До речі, ще про магію звуків: і по сьогодні частенько з найвищих трибун чуємо не Кримінальний, а "карний" кодекс. То чи буде людина вивчати закон, якщо новітня влада на рівні підсвідомості вже налаштована на покарання, а отже, і свою абсолютну вищість.
Однак спершу спитаймо у пересічного громадянина чи знайомий він із Конституцією? Принаймні з основоположними статтями, аби відчувати себе якщо не хазяїном у цій країні, то хоча би і не слугою? І у відповідь найчастіше чуємо, що то марна праця. Бо судова гілка влади, яка має захищати основні права громадян, керується своїми емоціями і інтересами, а не чітко виписаним Законом, що фактично унеможливлює корупцію. Сьогодні українці майже не довіряють владі. Тому, що знають: всі її гілки - це триголова гідра, яка служить сама собі. У нас вона до того ж ще й глуха. Як приклад, на всіх без винятку передачах Савіка Шустера «Свободи слова» слухачі в студії криком кричать, що їм набридло спостерігати владні суперечки. Та волають, виявляється, марно.
До слова: чи можете ви собі уявити законодавця-мільйонера в країнах Європейського Союзу, що під час «служіння народу» нарощував би свої статки завдяки своєму статусу! Чи суддю, який на центральних телеканалах не посоромився б хвалитися, що статки його родини перевищують статки найвищих посадових осіб? Навіть якщо йшлося б про родинний бізнес, в праві існує таке поняття як «пов’язані особи». Чи не тому Ющенко, ставши президентом, забув про свою обіцянку розділити владу і бізнес, сам маючи «пов’язаних осіб»?
Спостерігаючи всі підстави до громадянської апатії та правового нігілізму, згадала притчу відомого польського правозахисника, нині вже покійного, Марека Новицького. «Якось в місті N врятували немовля, що тонуло в річці. З кожним днем дітей по річці пливло все більше. Створили загін рятувальників, які рятували все більше дітей, але і тонуло все більше і більше. А один із громадян, що зацікавився причиною біди, пішов у верхів’я річки. З’ясувавши, що це чудовисько, бавлячись, краде дітей і кидає їх в річку, зібрав загін сміливців, які знищили потвору. Діти перестали пливти, загін рятувальників розпустили». Зазвичай я зичу правозахисникам повного безробіття. Сподіваюсь, зрозуміло, що рятувати від біди, що прийшла, важливо. Але важливіше - створити умови, аби чудищу навіть на думку не спало, що ці люди дозволять знущатися з себе.
Тамара Трацевич, голова Ради Центру прав людини «Древо життя»
Зміст статті 3 переконує мене, що саме я, людина, є хазяїном в цій країні, а держава має не тільки служити мені, а ще й відповідати переді мною за свою діяльність. Але як? Адже від влади у нас залишилося лише право через вибори постачати правлячі клани, що, у повній відповідності до Конституції, звуть себе владою. До того ж, ми можемо обирати лише невеличку частинку тих, хто названий владою в Основному законі - депутатів місцевого рівня, законодавців та президента. Численні ж представники органів місцевого самоврядування, виконавчої та судової гілки влади, які теж владарюють над громадянами, нами не обираються і фактично не є нам ні підзвітні, ні підконтрольні. Крім того, у виборця відсутнє право на відкликання того, кому він дав доручення представляти свої інтереси. То ж як тоді бути з демократією та владою народу?
Аби зрозуміти, чому ми свого слугу ставимо над собою, звернімось до історії. Та не так до своєї, як північного сусіди, що і сам ніяк не може стати на демократичний шлях, і на нашу ментальність за більш як три століття владарювання вплинув добряче. Російський цар і його свита були рабовласниками де-факто і мали майже необмежену владу. Новонародженим же жовтневою революцією (переворотом) так званим демократам (вся власть совєтам!), теж сподобався не тільки смак влади, тобто, право беззастережно вершити долі людей, а й сама дефініція. Не схотіли відмовитися від магії цього слова і наші демократи. Якщо в країнах зі сталою демократією ті, хто мають владні повноваження, звуться урядом (government), у нас - владою. До речі, ще про магію звуків: і по сьогодні частенько з найвищих трибун чуємо не Кримінальний, а "карний" кодекс. То чи буде людина вивчати закон, якщо новітня влада на рівні підсвідомості вже налаштована на покарання, а отже, і свою абсолютну вищість.
Однак спершу спитаймо у пересічного громадянина чи знайомий він із Конституцією? Принаймні з основоположними статтями, аби відчувати себе якщо не хазяїном у цій країні, то хоча би і не слугою? І у відповідь найчастіше чуємо, що то марна праця. Бо судова гілка влади, яка має захищати основні права громадян, керується своїми емоціями і інтересами, а не чітко виписаним Законом, що фактично унеможливлює корупцію. Сьогодні українці майже не довіряють владі. Тому, що знають: всі її гілки - це триголова гідра, яка служить сама собі. У нас вона до того ж ще й глуха. Як приклад, на всіх без винятку передачах Савіка Шустера «Свободи слова» слухачі в студії криком кричать, що їм набридло спостерігати владні суперечки. Та волають, виявляється, марно.
До слова: чи можете ви собі уявити законодавця-мільйонера в країнах Європейського Союзу, що під час «служіння народу» нарощував би свої статки завдяки своєму статусу! Чи суддю, який на центральних телеканалах не посоромився б хвалитися, що статки його родини перевищують статки найвищих посадових осіб? Навіть якщо йшлося б про родинний бізнес, в праві існує таке поняття як «пов’язані особи». Чи не тому Ющенко, ставши президентом, забув про свою обіцянку розділити владу і бізнес, сам маючи «пов’язаних осіб»?
Спостерігаючи всі підстави до громадянської апатії та правового нігілізму, згадала притчу відомого польського правозахисника, нині вже покійного, Марека Новицького. «Якось в місті N врятували немовля, що тонуло в річці. З кожним днем дітей по річці пливло все більше. Створили загін рятувальників, які рятували все більше дітей, але і тонуло все більше і більше. А один із громадян, що зацікавився причиною біди, пішов у верхів’я річки. З’ясувавши, що це чудовисько, бавлячись, краде дітей і кидає їх в річку, зібрав загін сміливців, які знищили потвору. Діти перестали пливти, загін рятувальників розпустили». Зазвичай я зичу правозахисникам повного безробіття. Сподіваюсь, зрозуміло, що рятувати від біди, що прийшла, важливо. Але важливіше - створити умови, аби чудищу навіть на думку не спало, що ці люди дозволять знущатися з себе.
Тамара Трацевич, голова Ради Центру прав людини «Древо життя»