думка
04/08/2007 | Serton
Боротьба, влада і перемоги – то спільне, що об'єднує і є видимим у старих і нових ко-муністів (Ленін і Кушнарьов!?). Все це веде до тоталітаризму і порушення природних су-спільних розподілів праці. Порівняємо Ю.Луценко – опір, як щось середнє між захистом і толстовським непротивленням злу насильством. Звучить це добре, та питання полягає не стільки у формі, скільки в конструктивній організації. Старому, переважно комуністич-ному апарату властива значна інерція. Що ж до гібридів бізнесу і більшовизму – на зра-зок В.Петросова, – то старі колгоспи та суботники якось спокійніші.
Пригадаємо 2004 р., майдан незалежності Харкова, розділений на табори синіх і по-меранчових. Е.К. на трибуні, позаду вірні соратники Салигин і Крівцов. «Оранжеві хо-чуть крові та смерті...»,– лунало над натовпом молодих фанів, що стояв навколо і, захоп-леним свистом і виском вітав свого кумира. І все ж таки регіонам незатишно без свого ватажка – це відчувається; соваються вони. В порівнянні з вождями світового пролетаріа-ту Е.К. був простіший і навіть примітивніший – ніякої тобі тактики: стріляти в солдатів із-за спин демонстрантів або закликати до поразки уряду побоявся б; боязкуватий був. А що до підбурювання та пожадливості те тут своє, рідне – брав сам, брехав винахідливо і звинувачував інших; з фантазією була людина. І ідеї у нього були: плутані, на зразок па-м'ятників Харько і закоханим, що більше нагадували фантазії. А вже знамените салигінске: «Я тебе душитиму! Ти крадеш...» – просто класика.
Ну а Добкин і Кернес – його вихованці, продовжувачі і т.п. Хто бачив Кушнарьова, їм не здивується: брехня, наслідування та пиха величава і хватка, як у бульдога. Граємо або на межі фолу, а то за межами усяких правил – вже і не розбереш. Пригадуються безсмер-тні герої «Дванадцяти стільців», яким поки що мало пам'ятників:
– Місце зайняте, – похмуро сказав Галкін.
– Ким зайнято? – зловісно спитав кларнет.
– Мною, Галкіним.
– А ще ким?
– Палкіним, Малкіним, Чалкіним і Залкіндом.
– А Йолкіна у вас немає?
Пригадується випадок на одному з відомих тоді харківських заводів у середині 80-х: був там один виробничо-організаційний субкультурний талант; лад і дисципліну шанував і наводив. Все-то у нього виходило чудово і прагматично, так-тільки немає того даруван-ня давно на пострадянському просторі, а про той колектив і згадують щось неохоче.
Дивовижні метаморфози у нас відбуваються: добра половина синіх була упевнена, що після виборів бендер незабаром заженуть до їх Карпат і знову у нас буде порядок і союз. Так ось тільки не поспішає щось матінка білокам'яна з націоналістами воювати, а Петер-бург, що тільки отримав своє старе ім'я, і зовсім на Тараса Бульбу потягнуло. А пояснен-ня тут простацьке: комуністів у Велікоросії вельми більш ніж на Україні, де їх у волош-ковий колір розфарбували, до речі і спектр їх поширше – від ортодоксів та нацбілів до червоно-коричневих і комуністів-буржуїв.
Про Янука вже і згадувати не хочеться, бо Кобзона він давно перевершив. Куди б він дівався з своїм військом без жіночого електорату.
Пригадаємо 2004 р., майдан незалежності Харкова, розділений на табори синіх і по-меранчових. Е.К. на трибуні, позаду вірні соратники Салигин і Крівцов. «Оранжеві хо-чуть крові та смерті...»,– лунало над натовпом молодих фанів, що стояв навколо і, захоп-леним свистом і виском вітав свого кумира. І все ж таки регіонам незатишно без свого ватажка – це відчувається; соваються вони. В порівнянні з вождями світового пролетаріа-ту Е.К. був простіший і навіть примітивніший – ніякої тобі тактики: стріляти в солдатів із-за спин демонстрантів або закликати до поразки уряду побоявся б; боязкуватий був. А що до підбурювання та пожадливості те тут своє, рідне – брав сам, брехав винахідливо і звинувачував інших; з фантазією була людина. І ідеї у нього були: плутані, на зразок па-м'ятників Харько і закоханим, що більше нагадували фантазії. А вже знамените салигінске: «Я тебе душитиму! Ти крадеш...» – просто класика.
Ну а Добкин і Кернес – його вихованці, продовжувачі і т.п. Хто бачив Кушнарьова, їм не здивується: брехня, наслідування та пиха величава і хватка, як у бульдога. Граємо або на межі фолу, а то за межами усяких правил – вже і не розбереш. Пригадуються безсмер-тні герої «Дванадцяти стільців», яким поки що мало пам'ятників:
– Місце зайняте, – похмуро сказав Галкін.
– Ким зайнято? – зловісно спитав кларнет.
– Мною, Галкіним.
– А ще ким?
– Палкіним, Малкіним, Чалкіним і Залкіндом.
– А Йолкіна у вас немає?
Пригадується випадок на одному з відомих тоді харківських заводів у середині 80-х: був там один виробничо-організаційний субкультурний талант; лад і дисципліну шанував і наводив. Все-то у нього виходило чудово і прагматично, так-тільки немає того даруван-ня давно на пострадянському просторі, а про той колектив і згадують щось неохоче.
Дивовижні метаморфози у нас відбуваються: добра половина синіх була упевнена, що після виборів бендер незабаром заженуть до їх Карпат і знову у нас буде порядок і союз. Так ось тільки не поспішає щось матінка білокам'яна з націоналістами воювати, а Петер-бург, що тільки отримав своє старе ім'я, і зовсім на Тараса Бульбу потягнуло. А пояснен-ня тут простацьке: комуністів у Велікоросії вельми більш ніж на Україні, де їх у волош-ковий колір розфарбували, до речі і спектр їх поширше – від ортодоксів та нацбілів до червоно-коричневих і комуністів-буржуїв.
Про Янука вже і згадувати не хочеться, бо Кобзона він давно перевершив. Куди б він дівався з своїм військом без жіночого електорату.