04/10/2007 | Left Initiative

Red Patriot

http://www.lab.org.ua/article/1237/

Олів’є для нацика


Якихось десять років тому, гуляючи Хрещатиком, я пафосно косився на всіх, чия шкіра була бодай трішки темнішою за мою, пророкував їм депортацію і слухав оповідки старших про “расову боротьбу” по темним київським дворам, себто гуртове побиття у відверто гопниковському стилі здебільшого іноземних студентів. Романтика… мля.

Час збіг, мов те молоко на плиті, а “чорножопих”, як не дивно, більше не стало. За цей час в Україні вимерли цілі села, за кордон виїхали міліони власних “білих негрів”, депопуляція і хвороби підступним хробаком дожовують тіло колись здорової нації. Висновок очевидний (навіть для тих, чий інтелект, судячи з популярної антифа-листівки лише 14/88) – не там, не тих і не тому слід винуватити не у тому. Відповідальні за поточну ситуацію, як не парадоксально, ніколи не покидали теренів Батьківщини і єдина відома їм міграція – від власної совісті.

***

Назвати себе націоналістом чи нацистом і бути патріотом, не завжди одне й те саме. Одна з причин це притаманний для більшості правих романтично-ідеалістичний світоглядний конструкт, частина котрого живиться минулим, тоді як інша жлобиться кинути мідяк до капелюха твого, блядь, брата-українця, хай і жебрака. Більше того, зневажливе нехтування низовими соціальними ініціативами виштовхує значний оберемок заїбавших своєю патетикою правих на маргінес реально антипатріотичних настанов, серед яких не останнє місце займає цілеспрямоване відволікання протестної частини громадянського суспільства від боротьби з фашизуючими державницькими та ринковими установами. Одне із найбільш популярних сьогодні “окозамилювань” – загроза з боку нечисельних бомжів, мігрантів, антифа, геїв тощо, тобто тих, хто в дійсності не відповідає за народні поневіряння і разом з тим не здатен захистити свої права, в першу і не останню чергу фізично. Ось чому подальша апологізація різноманітних буржуазно-націоналістичних чи б пак націонал-соціалістичних рухів прямує по вже висохлому руслу, кермуючи за принципом Сусаніна.

***

За останні 10-15 років радикальні субкультури пройшли значний шлях, від старту і до фінішу. Ті, хто спромігся добігти останні метри з подивом відмітили зміни в середовищі, більшість з котрих ще кілька років тому сприймалися як відверто фантастичні.

Перше, це застиглість, реліктовість і вже очевидна безперспективність традиційного українського націоналізму, котрий, за великим рахунком, не спромігся покинути галицьке гетто. Ідеологія ОУН ніколи не подолає Збруч, і це факт. Свою останню ноту вона зіграла півстоліття тому і з цього колодця вже не нап’єшся живильної води.

Друге, це поява чисельного націонал-соціалістичного, ще субкультурного чинника, причини якого не стільки в міграції, як у втіленій в кальках, запізнілій реакції відсталої культурної української периферії на років із десять звичне для наших сусідів. З одного боку фіксується умовна, на рівні “кагда нєкуда бєжать”, не більше, українізація цього середовища і паралельне з нею, майже діалектичне опертя на ідеї так званого “расіалізму”, “білого інтернаціоналізму” тощо. Врахувавши події, котрі спричинили автономізацію і майже розрив між умовно “старими” і “новими” правими можна з певною вірогідністю стверджувати подальшу деградацію регіональних галицьких ідеологем і, можливо, тимчасове, ситуативне піднесення позбавлених історичної легітимації, самотніх на ультраправому фланзі новітніх гітлерюгендів, котрі, радше всього, повторять долю своїх білоруських однодумців і потонуть у, як писав тов. Пушкін, “руском морє”.

Третє. Поступова українізація лівого руху на всіх, без винятку фронтах, оскільки навіть сталіністи з екс-“Че Гевари” на певних етапах свого пашталакання здаються спадкоємцями Скрипника, хоча насправді Кагановича, менше з тим.

Два інших, а саме анархістське і “нове ліве” (десь троцкістське, анархо-комуністичне, а загалом – неавторитарне соціалістичне) середовище повільно і впевнено долають відстань від Маркса до Шевченка, набуваючи потрібних українському лівому місцевих, патріотичних дефініцій, що, у свою чергу, дає можливість визначити їх у якості більш прогресивних саме у цьому (моноплізованому правими виключно на рівні самовизначення), громадянському акті. Серед причин – антибуржуазні та антифашистські мотиви і, як це не парадоксально, на відміну від нацистських елементів, практична відсутність ідейної русофілії.

***

Тенденції, що супроводжують становлення молодого антифашистського опору, принаймні, на рівні столиці, вказують на часто аполітичний (за місце на секторі), антигопниківський (історія повторюється), антиавторитарний (ми не інкубаторські) і, що більшість нациків рахує бриколяжевським міфом – дійсно патріотичний мотив, згідно з яким гітлерівська ідеологія не має нічого спільного з любов’ю до Батьківщини. І це дійсно так.

Кінець 90-х ознаменувався останньою для Києва хвилею гоп-стоп культури, на зміну котрій прийшли респектабельніші, по-своєму мажорні, менш блатні, неомодовські тенденції і ті, хто до цього був елементом тотальної обструкції – неформали. З центру міста гопників витіснили час, обставини і панки і лише так звані “робітничі окраїни” (насправді “спальні райони”) потроху плодили любителів спортивних костюмів, дублянок і мештів на босу ногу. Яскравий приклад – Троєщина, це місто в місті, київський Бруклін, “край непуганых лохов”.

Зараз роль гопників грають наці-скіни з притаманною їм регламентацією політичних симпатій за принципом “патріот лише я”. Нєфори – це незгідна з окупацією культурного і життєвого простору антифа, часто не маюча контактів з мігрантським середовищем і антирасизмом, по факту. В цьому відношенні вона відрізняється від класичних, на приклад берлінських зразків, де становлення антифашистського опору йшло через співпрацю з чисельною мігрантською молоддю. В нас така практично відсутня, як відсутнє друге покоління сегрегованих мігрантів.

***

На нещодавньому концерті “Лос Фастідіос” у Петрозаводську гурт московських SHARPів розтянув неприємний для авторасистів баннер: “100% - патріот, 100% - антифа”.

Нагадаймо, що більшість учасників антифашистських акцій у Києві підтримала альтернативний марш на підтримку ветеранів УПА 14 жовтня.

В одній із глав “Біблії скінхеда”, здається, описаний гурт нью-йоркських ШАРПів, незадоволених підарами, “чорними пантерами” і ліваками, котрі спалили американський прапор. В усіх випадках підкреслені власні, відмінні від авторасистських та політкоректних мотивів, підстави: те, що ти гей, не свідчить про наявність індульгенції; чорні теж расисти; паління символів Батьківщини карається тощо.

Інформація про появу так званих ультраправих ШАРПів не знайшла більш детального і вагомого підтвердження, крім окремих повідомлень на англомовних форумах. Чисто теоретично можна говорити про вирівнювання толерофільних підходів і розгортання ширшого антирасистського фронту, не лише проти білих, але і Black Power, арабського фундаменталізму, латиноамериканських банд етк., деструктивну діяльність котрих не завжди можна і треба пояснювати класовими термінами і тиском “расистської держави” (як це робиться щодо паризьких погромів). Вони самі ксенофоби. Пора зрозуміти очевидне – якщо толерантність, то спільна для всіх, проти антирасистського расизму також, не в угоду власній “етнічній кастрації” та “комплексам історичної провини”.
Відомо, що серед NY-скінів були є, і мабуть що будуть представники всіх відомих рас і найбільших в місті етнічних груп (індіанці, євреї, латиноси, чорношкірі, філіпінці, китайці тощо) втім, основу ультаправих ШАРПів, про що свідчить цей додаток, становлять таки європоїди, позаяк затиснуті до своїх гетто меншини менш за все схильні до боротьби проти власних радикальних елементів.

Відступимо на крок від теми і для розрядки відзначимо кілька іронічних за своїм наповненням фактів, деякі з них, можливо, в подальшому вплинуть на еволюцію антирасистського опору. Зараз це винятки, сума котрих наводить на зазначений в кінці висновок, трохи абсурдний, але не критично. Право на життя має.

1) У 80-х в Нью-Йорку існували гурти чорношкірих скінів-нацистів;
2) Значну частину латиноамериканських наці-скінів складають креоли, чиї расові характеристики (або претензії на них) примушують здригатися їхніх європейських колєг. Особливо радують кілька нацистських організацій Чілі (де навіть японська громада переважає європоїдів, котрих біля 2% і тотально індіанський Уругвай. Втім, Латинська Америка має досить потужну ультраправу музичну сцену. В Європі їх слухають, затуливши зображення на платівках, дуже вже автори нагадують п’яних циган! Це в кращому випадку;
3) Скінхеди-нацисти існують навіть в Ізраїлі, при чому частина з них євреї за походженням, антисеміти за тожсамістю;
4) Японська “Золота Сокира” і скунхедс (SSS - скіни-самураї) також наполягають на своєму арійському походженні;
5) Нещодавно на офіційному рівні було визнано “Blood and Honour” Вірменія, в інтернеті існує сайт БХ-Марокко, “арійські арабські союзи” влаштовують демонстрації в Німеччині…
6) Вбивство скейтбордиста в Іжевську здійснили бонхеди з неросійськими прізвищами і генами. За свідченням інтернет-джерел в Росії значну частину цієї субкультури колонізували полукровки і відверто фіно-угорські або кавказькі елементи, в Чувашії, Татарстані, Башкирії, Удмуртії тощо, що вказує лише на одне – вона давно переросла свій відпочатковий, ідейний, расовий зміст і на сьогодні є радше різновидом босяцької культури, новітні гопники, шпана, урла. Справді обізнаний бонхед-теоретик - велика рідкість. І як пояснити появу наці-скінів в обдертих українських райцентрах, де євреїв, кавказців, а тим більше арабів і негрів бачать лише по телевізору? Смутні часи вимагають сильних ідеологій. Традиційно, в країнах Третього світу ними були комуно-соціалістичні різновиди, у перегодованих істматом членах Варшавського блоку їх замінили інша, посттотаталітарному суспільству ментально близька нацистська єресь (особливо симптоматичний приклад моноетнічної Польщі), з аналогічною установкою на пошук чинника, котрий відповідальний за ВСЕ: яка різниця - жиди, чурки чи янкі, бандери – донецькі там, москалі… Так простіше. І думати голова не болить.

Відтак є сенс говорити про існування як мінімум громадянського (у редскінів ще соціального, вужче - класового) патріотизму в середовищі, котре, узурпувавші право на самий термін “патріотизм” нацисти зневажливо іменують “антифа” і котре, з точки зору банальних соціологічних (а на часі, певен і організаційних) категорій рухається в бік пропагованого Бриколажем “національного антифашизму” - свобода, братство, солідарність. В першу чергу заради власної безпеки, а вже потім в угоду міфічному гуманізму і “все заради мігрантів”. В країні, яка в минулому втратила кілька десятків міліонів в боротьбі з окупаційними тоталітарними режимами він стане, ні - не реакцією - відповіддю на поступову окупацію вулиць бикуватою WP-публікою, цією новою, більш небезпечною шпаною.

***

Проблему нелегальної міграції не вирішити мартінсами за 600 гривень.
Слід шукати інших шляхів.

***

Те, що мені не подобаються мігранти, не значить, що подобаються бони і не значить, що я расист. Мені не соромно бути внуком свого діда і використовувати додаток “націонал”.
Те, що я не люблю бонів, не свідчить про симпатії до мігрантів та українофобію. Це лише “антифа”.
Націонал-антифа.

***

Українці ПРОТИ фашизму, і так було завжди.
Ви – ЗА? Ви - українофоб.

для Бриколаж