04/11/2007 | Олександр Ткачук

Явище розкривається у нюансах – довелося ще раз переконатися у правдивості цієї думки після ознайомлення зі статтею Василя Овсієнка «Стус і його рятівники» на сайті «Майдану». Суть дискусії, що розгорнулася останнім часом навколо питання, чи можна було врятувати геніального поета від табору і смерті, здалася мені висмоктаною із пальця – історія не оперує ймовірностями, а лише доконаними фактами. Але диспозиція в диспутантів несподівано виявилась розгорнутою за національним принципом: одну сторону представляють шановні Олександр Пасховер і Семен Глузман, а іншу – не менш шановані мною Василь Овсієнко і Світлана Кириченко. Перші говорять, що Василя Стуса можна було врятувати, другі, погоджуючись, що добре було б так зробити, вказують на надуманість такої постановки питання – доля і Стус самі вибрали цей шлях.

«Євреї проти українців» - втішено вигукнув один мій знайомий, коли я спробував обговорити з ним підняту тему. Тут зазначу лише, що він налаштований виразно проросійськи, і втіха його загалом-то зрозуміла. Попри яскраво політичну тенденційність такої оцінки, подумалось: а чи не присутня тут якась доля правди? Якщо існують різні національні світогляди, то, очевидно, існують відмінні культурні оцінки одного і того самого явища. Наче для підтвердження цієї гіпотези, з пам’яті виринуло давно прочитане інтерв’ю одного емігранта, який нині проживає в Ізраїлі. Він, серед іншого, сказав, що ізраїльський солдат, потрапивши у полон, зобов’язаний найперше зберегти своє життя і може вільно розповідати ворогові все, що знає про свою армію. Далі пригадалася теза про саддукеїв (священнослужителів храму Соломона), які не визнавали загробного життя і воскресіння мертвих, акцентуючи увагу вірних на земному житті, - на відміну від християнської традиції, яка недвозначно говорить, що головне для християнина це Царство Небесне, яке настане згодом, а сьогодні йде лише підготовка до нього, і добрими вчинками його ще потрібно заслужити. Ідеальним зразком такого служіння є сходження на Голгофу Господа нашого Ісуса Христа. Мученицька смерть Його є дверима, через які, хоча б літургійно, має пройти кожен християнин. Напрошувався висновок, що ці відмінні фундаментальні установки (юдаїзму і християнства) лягли в основу двох різних культур: єврейської і європейської. Таким чином, основою єврейської культурної традиції є орієнтація людини на теперішнє, а європейської – на ідеал, на майбутнє; перед нами дві виразно альтернативні поведінкові установки. Тому цілком логічним є розходження в оцінці шляху Стуса між євреями О. Пасховером і Семеном Глузманом з одного боку, та українцями - Світланою Кириченко і Василем Овсієнком з іншого; виявляється, проблема закопана не в якійсь помилці або злій волі, а в різній культурній «картині світу»! – зробив я висновок.

Та протримався він не довго. Ретельніше вдумавшись у проблему, пригадав подвиг Маккавеїв, добре відомий усім православним і греко-католикам із літургійного служіння. В античні часи сім’ї правовірних Маккавеїв було запропоновано зректися однієї норми юдаїзму або зазнати важких мук і померти – Маккавеї вибрали вірність традиції. До сьогодні юдеї вшановують і виховують дітей на цьому подвигові, як і, до-речі, християни; а тут мені до рук ще потрапила література про фарисеїв – основоположників сучасного талмудистського єврейства – які, на відміну від саддукеїв, все ж визнавали загробне життя. Отже, не все так просто, очевидно, як серед євреїв не самі гедоністи водяться, так і серед християн - не одні ідеалісти.

Проблема ставала все більше заплутаною і тому цікавою. Для того, щоб краще розібратися в ній, вирішив переглянути, що з цього питання ще написав Семен Глузман – центральна фігура дискусії, тим більше, що інтернет зараз максимально спрощує цю роботу. Увійшов у пошукову систему, вдарив по клавіші «Enter» і - овва!, - так це, виявляється, лише вершина айсбергу, себто дискусії, розпочатої Семеном Фішелевичем. І предметом претензій-повчань у них постає зовсім не Василь Овсієнко, а дійсно українці, тобто і я теж – оскільки мені потрафило народитись українцем. Прикро у цьому лише одне, що цю невдячну роль взявся виконувати Глузман, людина мною шанована саме за свої минулі страждання та принциповість.

У більшості своїх роздумів п. Глузман наголошує на одному незаперечному здобутку України: можливості вільно насолоджуватися свободою висловлювання, що він не роздумуючи і робить; ну що ж, дійсно, так воно і є, але цим здобутком володіємо на рівних правах і ми – тому спробуємо на поставлені ним «відверті питання» дати «відверті відповіді», поговоримо про головне -: про український фундаменталізм.

Семен Глузман пише: «Сладкие и, одновременно, страшные годы конца СССР. Торжество правды в газетах и на телевидении – но только в Москве. Киев продолжал быть островом коммунизма. Перепуганного, затаившегося. (…) Испытывавшая ужас перед возможным непростым будущим украинская номенклатура резво проголосовала в Верховном Совете Украины за выход из СССР. Они действительно испытывали панический ужас в связи с приходом к власти в Москве Бориса Ельцина… Как же они ошибались, увы.» (Опыт короткой автобиографии. - Семен Глузман, для «Телекритики» / 28.01.2007).

У цій цитаті, як і в переважній більшості своїх статтей, пан Глузман використовує у різних конструкціях поняття «страху», загалом-то природного світовідчуття будь-якої нормальної людини, але в даному випадку він здається нам не лише надмірним, а гіперболізованим. Вірячи у щирість Семена Фішелевича, відкинемо припущення, що це просто такий собі психологічний прийом для завоювання довіри читачів, погодимось, що було страшно; але пам’ятаймо, що надмірний, нічим не контрольований страх має ще одну особливість: він деформує адекватне сприйняття реальності.

Тому, врахувавши все це, хотілось би розвіяти деякі, як на нашу думку, хибні його тези, а читач хай буде неупередженим суддею. Найперше, що українська незалежність була здобута виключно через страх київської номенклатури перед Б.Єльциним, який прийшов до влади в Москві. Дійсно, завжди однією із закономірностей революційних змін у будь-якій країні є тимчасовий параліч центральної влади, що дозволяє національно-визвольним рухам імперій дистанціювати колонії від метрополії, і це було притаманне не лише нашій ситуації, це світовий досвід. Якщо пан Глузман забув, то хочу йому нагадати, які масові демонстрації збирав Рух в Україні вже за рік до проголошення незалежності, і, що важливо, цей процес ішов по наростаючій. Згоден, якийсь дискомфорт щодо Єльцина київська номенклатура відчувала, але страх? – це вже занадто, він, все-таки, був плоть від плоті їхній, швидше вона відчувала страх перед власним народом, який у цій революційній ситуації за монументальної непорушності номенклатури просто міг змести її з політичного олімпу. Тим більше що незалежність дозволяла оточенню Кравчука безболісно мімікрувати у нову якість, зберігши своє панівне становище. Підтвердженням цієї тези є заборона Верховною Радою України КПУ, тобто номенклатурники заборонили власну партію. Якби вони боялися одного Єльцина, то навіщо їм забороняти власну партію? Були б собі й далі незалежним островом комунізму в Європі.

Але в декого страх дійсно був: «Двойственные чувства испытывал я при распаде СССР, – пише Семен Глузман. - Это было Чудо. Неожиданное и во многом незаслуженное. Я боялся своей уже свободной страны. Я слишком хорошо ее знал. Жестокая киевская власть, всегда готовая доказывать центральной власти свою преданность, полыхающий откровением антисемитизм, творчески осмысливший свои карательные функции украинский КГБ, подкладывающий наркотики и пистолеты учителям иврита, избивающий диссидентов в подъездах и на улицах...

Я слишком хорошо знал некоторых своих соузников, внезапно ставших официальными политическими деятелями. Это также не придавало уверенности. Истово любившие свою родину, свою культуру, некоторые из них совсем не излучали терпимости и, на самом деле, были банальными фундаменталистами. Украинскими фундаменталистами, чуждыми европейских ценностей.» (Опыт короткой автобиографии.- Семен Глузман, для «Телекритики» / 28.01.2007).

З особистим досвідом людини не посперечаєшся, він є таким, яким вона його артикулює; бо відмінне бачення тієї самої ситуації іншою людиною є вже досвідом іншої людини. Звучання ж різних досвідів – демократія, але не завжди правда. У випадку ж, коли окремий досвід безапеляційно підноситься до якоїсь загальної норми, часто це виглядає як підміна понять. Я не стверджую, що п.Глузман так робить свідомо, зовсім ні, навпаки, він часто підкреслює індивідуальність своїх думок, але з мого боку, без альтернативного коментаря, саме так воно читається. Тому, спробую навести інші факти, особливо щодо «українського фундаменталізму, що чужий європейським цінностям».

Мій добрий знайомий, Григорій Герчак, учасник національно-визвольного руху 40-50-х років у Західній Україні, свого часу засуджений до страти трибуналом Прикарпатського військового округу (за атентат на одного районного чекіста і ліквідацію офіцера МГБ у бою, потім цей вирок було замінено на 25 років ув’язнення), очевидно, за логікою п.Глузмана, класичний «український фундаменталіст», розповів мені одного разу дві історії, в яких фігурували євреї і різне до них ставлення.

Пан Григорій народився у селі Солоне, що впритул підходило до тоді ще районного центру Товсте на Тернопільщині. Жив у ньому єврей на прізвище Чмелик, який торгував ганчір’ям, обмінюючи його на сірники, всякі гачки тощо, бідував, звичайно. Після приходу перших совєтів, як кажуть в Галичині, він одразу вчепив зірку – і вже «совєтський чєловєк», став їм прислужувати. А в колишній польській латифундії розмістився великий гарнізон солдатів-енкаведистів, ми ж, діти, – каже пан Григорій, - любили гратись там, і от одного разу в суботу Чмелик ще з одним різали свиней для військових. В цей час підходять до них старші віруючі євреї і кажуть: «Чмелик, що ж ти робиш – сьогодні ж субота?» - на що той чомусь відповів по-російськи: «Я субботу продал за пять копеек».

Зрозуміло, що тоді не один такий Чмелик був на Галичині, і ясно, кому вони допомагали, і ясно, яке до них було ставлення місцевого населення.

У концтаборі разом із Герчаком відбував строк один молодий єврейський хлопець із Прибалтики, звали його Йозеф Менделевич. Будучи містично налаштованим, як справжній правовірний юдей, він відмовлявся працювати в суботу, за що його постійно кидали до карцеру. Щоб якось вижити і не зректись принципів, він вирішив кожного дня виробляти якусь частину продукції понад норму і, не працюючи в суботу, просто здавати її, уникаючи таким чином карцеру. Табірна адміністрація, щоб зламати Менделевича, намовила своїх викрадати в нього відкладені деталі. І ось «український фундаменталіст» Григорій Герчак прийшов на допомогу юдею Менделевичу, він разом з іншими в’язнями почав переховувати відкладені ним деталі; він просто не міг допустити, щоб у протистоянні злу порядна людина лишилась самотньою, незважаючи на всі її відмінності від нього. Думаю, що пан Семен погодиться: ніякими європейськими цінностями (в супер-ліберальному розумінні, звичайно) фундаменталіст Герчак не мотивувався, як і кон’юктурно-політичними розрахунками, але ж не став собі осторонь, прийшов на допомогу.

Розповідаючи про свій страх перед незалежною Україною, пан Глузман акцентує на страхові перед частиною колишніх співв’язнів, які «раптом стали політиками», називаючи їх банальними фундаменталістами. Очевидно, що це не якісь перехожі люди, а знані особи, які мали серйозний вплив на національно-демократичний рух кінця 80-х - початку 90-х років. Тому я, як рядовий безпосередній учасник тих подій, змушений нагадати деякі призабуті обставини. У 1987 році українською і єврейською творчою інтелігенцією Києва було створено перше неформальне, а по-суті опозиційне об’єднання «Український Культурологічний Клуб /УКК/» – структуру, що в дискусійній формі розглядала найактуальніші питання тогочасного суспільства: охорону історичного середовища, русифікацію України, голодомор, відмову від однопартійності тощо. Намагаючись локалізувати вплив нової неформальної організації, кагебісти почали розпускати чутки про майбутні єврейські погроми, які нібито готує УКК – це в аспекті роботи з євреями; а для українців, за тією ж командою, київські газети почали мусолити походження Мілявського Леоніда Ізраїлевича – мовляв, це все підступи сіоністів, «люди, будьте обережні» тощо.

Саме тоді, на зборах УКК, було прийняте одне з перших за новітнього часу звернення до киян, у якому йшлося про наміри КГБ зіштовхнути ці дві національні групи у взаємному протистоянні, переадресувавши їхню енергію з вирішення нагальних суспільних завдань на взаємне поборення. Закликалося не піддаватися на провокації, бути обережним. Фактично, протягом усіх наступних п’яти років провокації на міжнаціональному ґрунті в тій чи іншій формі продовжувалися, – а Народний Рух України, Українська Республіканська партія, «Просвіта» (найвпливовіші патріотичні структури) не припиняли, зі свого боку, активної роз’яснювальної роботи, наголошуючи, що майбутнє України прямо залежить від міжнаціональної згоди в суспільстві. Не сама по собі створювалася ситуація терпимості, а внаслідок важкої роботи. Тодішні політичні і культурні провідники українців - Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Микола Горбаль, Олесь Шевченко, а згодом Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Павло Мовчан та інші, зробили сотні виступів на цю тему. Я не вірю, що ви їх не чули чи не читали. Гадаю, що швидше за все, ви їм не вірили, - тому вони пройшли повз вашу увагу. Важливо інше, що ці зусилля політичного проводу України не були даремними, вони стали нормою практичної політики в Україні.

До цього хочеться додати ще таке: звичайно, ми за рівні права українців з усіма етнічними групами, що проживають в Україні, і це ми робимо не з якоїсь особливої любові, притаманної нам до інших народів, а тому що розуміємо: лише в демократичній формі політичного устрою можуть повноцінно розвинутись усі задатки нашого народу. Звісно, ми хотіли б відчувати таку саму толерантність від лідерів інших етносів, що проживають разом з нами, думаю, що всі погодяться у природності такого бажання, - і ми від багатьох його відчули, але не від усіх.

Натомість п.Глузман робить серйозний закид відомим українським діячам про їхню вибірковість при висвітленні минулого, коли вони, оповідаючи, наприклад, про процес над Стусом, завжди згадують прізвище Медведчука, і одночасно промовчують про «експертів». А саме вони, кандидати і доктори україністики, давали можливість суду освячувати 62-ю статтею Карного кодексу громадянську позицію Світличного, Стуса, Марченка і т.д. Розумію, - наголошує Глузман, - «своих не трогам». А Медведчук – чужой. Никто из них, «настоящих украинцев», не задал вслух вопрос: почему на деньги украинского налогоплательщика Институт украиноведения возглавляет профессор, всю свою советскую жизнь посвятивший активной борьбе с украинским буржуазным национализмом, с юношами и девушками, задававшими вслух неприятные вопросы о русификации?» (По следам черно-белого телевидения. - Семен Глузман, для «Телекритики» / 19.01.2007).

Пане Семене, якби Віктор Медведчук із своїм найкращим другом Григорієм Суркісом створили Інститут гебраїстики і, лігши глибоко на дно, пускали собі бульки, як це фахово робить Петро Кононенко – директор Інституту українознавства, ніхто б їх не чіпав. Медведчук і Кононенко фігури не співмірні у сучасній політиці: коли останній «експерт» на пенсії, то Медведчук – був ключовм політиком в уряді Кучми. Саме під його безпосереднім керівництвом було здійснено наймасштабнішу провокацію проти українського народу: спробу розділити його за мовною і регіональною ознаками, протиставивши одну частину населення іншій. Провокування міжнаціонального протистояння стало ключовим фактором проведення президентської кампанії 2004 року. Чи може у Вас амнезія, і Ви вже забули про ті карти із трьохсортною Україною?

І ще, слухаючи Ваші постійні спроби виправдати Медведчука, захистити Пінчука, інших неоднозначно оцінюваних українцями впливових олігархів (наголошую, саме зафіксованих у народній свідомості як злочинців), а з іншого боку постійні Ваші «викриття» українців, як гадаєте, чи не підштовхне все це якогось конспіролога, використавши Вашу ж методологію оцінок, до висновку, що у Вас насправді не амнезія, а така своєрідна стратегія: розділяй і пануй! І що в ній забагато типового! І громадянам України напрошується питання про банальний єврейський фундаменталізм? «Еврейский фундаментализм, чуждый европейским ценностям». Фундаменталізм, у якому національний солідаризм домінує над моральним законом? Хотілось би почути відповідь.

До речі, сьогодні, захищаючи Медведчука, ви кохаєтесь в лунких фразах типу: «Я еще помню те вещи, которые вызывали у меня тоску и омерзение — полную несостоятельность украинских властей, кричавших: «Москали съели наше сало». Я помню период первого президента, когда однажды ко мне обратился кто-то с телевидения за очередным интервью, и было поставлено жесткое условие — говорить должен только на украинском языке. Для меня это не было большой проблемой, но стало противно. С тех пор я практически перестал давать интервью на украинском языке.» (“Кіевскій телеграфъ”, 17–23.09.2001 г., № 35).

Отже, залишимо на Вашій совісті проблему, якою мовою давати інтерв’ю в покаліченому столітньою асиміляцією суспільстві, але якщо Ви відповідальна людина, то хотілось би почути прізвища владних людей, які публічно висловлювались про те, «хто і що у кого з’їв»? Переконаний, Ви їх не назвете, бо таких не було навіть у тій владі. А я точно можу Вам сказати, що листівки з подібними гаслами по Києву розвішували хлопці Корчинського, який згодом опинився у любого Вашому серцю Медведчука. Або ще, пам’ятаєте, напередодні незалежності, Вітович (заступник Корчинського) у Рівному погрожував «потопити москалів у жидівський крові»? І як Ви думаєте, де він згодом знайшов притулок? – Правильно, в апараті СДПУ(о).

Здогадуюсь, що підступно вбитий у Британії Литвиненко для Вас ніколи не був авторитетом (він же постійно говорив про конкретних ворогів, а для Вас вони давно, як мамонти, повимирали), все ж хочу нагадати його слова про приналежність панів Медведчука і Суркіса до російських спецслужб. Переконаний, що це не випадкові слова. Хочеться, щоб Ви задумались хоч на секунду, над всіма цими дивними збігами. Бо «тоскно» і «омерзительно» буде тоді, коли пани Медведчук і Суркіс знову надінуть на голови будьонівки, хіба що цього разу із двоголовими орлами, а Ви знову «почухаєте» у товарняку освоювати безмежні сибірські простори. Чи цього разу вже «нізащо»? Всяке може бути, світ компромісу безмежний.

Далі, і Вашою ж фразеологією висловлюючись (О врагах наших. - Семен Глузман, для «Телекритики» / 10.11.2006), хочу запитати: чи не пора вже Вам перестати «безперестанку мастурбувати» з образом ворога - українським фундаменталізмом. Адже Ви, змішавши всіх і вся до однієї купи, непомітно для себе випестували цього гидкого гомункула власної свідомості, що живиться винятково індивідуальними і колективними фобіями. І вже декілька років послідовно його пропагуєте. Якщо ж у Вас є якісь конкретні питання до українців, то чи не краще, відкинувши усі упередження, начистоту поговорити про них. Звісно, якщо дійсно є така потреба. Ми ж зі свого боку, знаючи Вашу загострену вразливість до таких пропозицій, ні до чого Вас не примушуємо.

Українці та євреї відчутно відмінні – у нас різна історія, різна культура, різне віросповідання, різна психологія; у нас протягом спільного співіснування назбиралося багато взаємних претензій, які у багатьох переросли у взаємні глибокі фобії; але й багато спільного – ми не раз приходили на допомогу один одному. З Глузманом я згоден в одному: треба більше думати про майбутнє. Переконаний, що ніякі заклики, ніякі статті чи книжки про добрі наміри не допоможуть докорінно покращити наші стосунки, вони ніколи не зроблять їх безхмарними і безпечними. За такої відмінності лише спільна робота, спільна мета може стерти упередженості, закласти якісно нові стосунки між нашими народами. Роздумуючи над цим питанням, я сьогодні бачу два таких орієнтири: перший – це вступ до Євросоюзу, поступове введення в наше суспільство якісно нових демократичних стандартів і гарантій терпимого співіснування; другий – відродження української культури, надання їй можливості повноцінного функціонування, тобто, разом із правом особи, правом національних меншин, повинне бути гарантоване право автохтонного населення на повноцінне історичне буття (деколи цей процес називають «українізацією», але, мені здається, адекватнішим є термін «відродження»). Власне, без реалізації цього другого завдання саме усамостійнення України виглядає як нонсенс, деформація, ненормальність; бо тільки національна культура дає суспільству історичну санкцію на індивідуальне політичне життя. Спільна робота українців і євреїв на цій ниві на корені локалізуватиме будь-які спроби спровокувати конфлікт між ними, хоч такі спроби, без сумніву, будуть, але вони ніколи не переростуть у масове явище, залишаться на маргінесі суспільної свідомості. Незалежно від того, як ми один до одного ставимося, які світогляди сповідуємо, нам нікуди один від одного не подітись, у нас спільна оселя – Україна, і зрозуміло, що прокинувшись вранці та вийшовши на подвір’я свого будинку, нікому не хочеться там щоразу зустрічати сусіда з перекошеним від ненависті обличчям. Потрібно працювати над спільним проектом заможної і справедливої України. Власне, ми нікого ні до чого не зобов’язуємо, і за будь-якої ситуації прагнутимемо доброзичливих стосунків, але сьогодні ми пропонуємо пройти цей шлях спільно – вибір за вами.

На завершення повернемось до питання, поставленого у першій частині статті, але поговоримо про нього вже не в міжнаціональному, а суто ідеологічному аспекті: про нову українську міфологію, як каже п. Глузман, міфологію дисидентства «очень противную …и вганяющую (его) в тоску». Дехто, - на думку п. Семена, - цілеспрямовано «формирует некий образ рыцаря, который очень похож на Дон Кихота и, дескать, "мы страдали за вас, мы делали то, что мы делали, и мы имеем право рассуждать на любую тему, наше мнение самое правильное". Это очень опасное заблуждение. Потому что, во-первых, Дон Кихот часто вызывает жалость. А во-вторых, (…) я вообще не понимаю, что такое диссидент»(…).

«Опасная неправда заключается в мифологии, которую мы сейчас создаем, утверждая, что какие-то люди родились и сразу знали, что они будут президентами или членами парламента. Опасность состоит в том, что сейчас мы фактически повторяем идеологию большевизма вот этими штампами в воспитании молодежи. Проблема в том, что нормальной стране не нужны герои — нужны здравомыслящие спокойные граждане. Герои необходимы только фанатикам.» (“Кіевскій телеграфъ”, 17–23.09.2001 г. - Страна ненужных героев).

Із контексту всього вищесказаного випливає, що Стус у цій новітній ідеології займає ключову позицію-міфологему «героя-страдника». Тому опоненти традиціоналістського світосприйняття намагаються, як ми це розуміємо, найперше розвіяти міф про Стуса як героя, а через те, що цього не можна зробити безпосередньо, – бо тоді ніхто в це не повірить, - то потрібно зайти з тилу і показати його оточення як мізерних політиканів, що за своїми нікчемними інтересами не побачили всю велич Стуса. Сучасний читач повинен збагнути, що Стус загинув не рятуючи український народ від знищення, а внаслідок інтриг його недалекого і егоїстичного оточення. Зрозуміло, що після таких маніпуляцій Стус викликатиме у читача не захоплення, а тільки співчуття. Відбудеться девальвація образу героя, а з нею і «деміфологізація історії, трансформація посттоталітарного суспільства в демократичне», звичайно, за міркуваннями українських лібералів – серед яких Глузман лише один з багатьох (інтернаціонал-нівелювання).

Якби американським чи ізраїльським лібералам, не кажучи про консерваторів, хтось сказав, «що образ Дон Кіхота викликає «жалость», вони порадили б йому не смішити курей, а краще сісти за шкільну літературу. У якій для підлітків дохідливо пояснюється, що Сервантес створив двошаровий текст, на першому плані якого «дивак-лицар» бореться із вітряками, здійснює уявні подвиги, ризикує життям і, за всіма споживацькими канонами, мав би викликати в нас жалість і сміх, насправді пробуджує співчуття і солідарність. Головним у творі є другий пласт, який зображує внутрішній світ Лицаря – його здатність любити, готовність прийти на допомогу, пам’ятати, що таке честь, вірність, обов’язок і готовність за них змагатись навіть тоді, коли проти тебе увесь світ – бо тоді правий не світ, а ти! Образ Дон Кіхота у світовій літературі однозначно позитивний, а твір Сервантеса - одна з найосяйніших вершин людської думки. Саме така література «ліпить» з юних читачів майбутніх борців зі злом - тут наші доморощені ліберали абсолютно праві. Як правда і те, що без такої боротьби не існувало б того, що лежить по той бік зла. Ця дихотомія світу не нами придумана і не нам її скасовувати, у ній захована запорука його вічної молодості, здатності до відродження; так було від створення світу, так воно є тепер, так воно буде й завтра – доки «пребуде» світ.

На жаль, ми змушені констатувати, що дуже часто педагогічна література, описуючи подвиг героя, звужує його до завдання уроку, таким чином ніби витискуючи внутрішню перспективу, глибину, зводячи багатовимірну картину до середньовічної парсуни або тривіального плакату. «Вагання», «страх смерті», «відчай» - усі внутрішні елементи вчинку залишаються поза кадром, і, на перший погляд, це здається ніби добре (хіба в героїв можуть бути такі приземленні переживання?), але викинувши це - ми викидаємо найголовніше: подолання страху - одну з головних психологічних проблем становлення особистості. Услід за давньою еллінською традицією переводимо героїв із світу реального у світ напівбогів, безсмертних – віддаляючи їх від себе.

Ще більше деформує проблему поверхова публіцистика. Наприклад, О. Пасховер в одній статті стверджує, що Василя Стуса – члена Гельсінської Групи - посадила до в’язниці Оксана Мешко, - вона багатьох тоді посадила, втягнувши до, здавалося, абсолютно безперспективної боротьби. І взагалі, на його думку, Гельсінській Групі потрібно було саморозпуститися та діяти більш помірковано, але «спрацювали людські амбіції, та не спрацювала нормальна логіка» і правозахисники «самі себе перетворили на жертв тоталітарного режиму». З буквалістського підходу, десь воно ніби так і відбувалося, і факти, за бажанням, можна викласти в подібну мозаїку. Але, як тільки ми згадуємо про внутрішню перспективу, картина принципово змінюється. Для увиразнення проблеми звернемо увагу на ще одного Василя, - якого теж «посадила» Оксана Яківна, - Василя Овсієнка. Він на презентації власної книги «Світло людей» у відповідь на запитання: як йому пощастило «добровільно» другий раз «сісти», напівжартома – напівсерйозно розповів один єврейський анекдот, у якому йшлося про потопаючого, коли той безпорадно борсався у воді, а в той самий час багато людей зібралося на мосту і криками згори давали корисні поради, як краще рятуватись. Раптом знайшовся один сміливець, який стрибнув з моста і допоміг врятуватися бідолашному. Після щасливого завершення пригоди, до рятівника підійшли очевидці і почали хвалити, «який він герой», на що той відповів: я-то, звичайно, герой, але хотілось би знати, хто це мене штовхнув із мосту?

Варто додати, що попри м’яку інтелігентну самоіронію, природжену делікатність щодо оцінки власних заслуг, ніхто не зробив більшого внеску для вшанування пам’яті Оксани Яківни Мешко, ніж Василь Овсієнко. Що це: вдячність за поштовх? За те, що вона його «посадила»? Чому він її не ненавидить? Може тому, що вона вивела його на новий, досі не звіданий шлях? Питання доволі риторичні – це те саме, що почати задаватись питанням: посилаючи козаків у бій під Корсунем чи Берестечком, Богдан Хмельницький ніс моральну відповідальність за ймовірну їхню смерть, чи ні? Він полководець, який повів козаків звільняти власний народ від рабства, і немає у світі вищої санкції, ніж та, яку дає поневолена Батьківщина. І любов рядових до таких полководців безмежна, саме через їхню здатність взяти на себе таку місію. Оксана Мешко, жінка похилого віку, після арешту голови Гельсінської Групи взяла на себе найважчий тягар, який тільки можна собі уявити: відповідальність за долю України. Вона, старенька жінка, сам-на-сам продовжила боротьбу із найстрашнішим монстром, якого тільки знала світова історія – радянським тоталітаризмом. У час, коли Україна стояла на грані повного знищення, закликала жменьку козаків зайняти, можливо, останній рубіж. І сама сповна розділила їхню долю - героїв України; тільки не тих, яких указом призначає Президент, а справжніх. Сьогодні місце і роль Оксани Яківни Мешко правдиво ще не вписано в історію України, це справа майбутніх дослідників. А те, що до усвідомлення значення цієї постаті ми повертаємося в такий дивний спосіб, завдяки критичним зауваженням панів Глузмана і Пасховера, на це, очевидно, воля Божа. Дякуємо вам, колеги-опоненти, що змусили нас ще раз уважно придивитись до затемненої сторінки власного минулого.

Відверто кажучи, у національному світосприйнятті дійсно є сфера, яка закрита для обговорення. Точніше, інші можуть її обговорювати стільки, скільки їм заманеться, просто їхні думки для нас нічого не значитимуть. Дехто, підмінюючи поняття, називає цю сферу міфологією, ми – традицією. Вони повчають, що жити з повернутою назад головою не перспективно, ми погоджуємося, нагадуючи, що улюблена ними філософія - дійсно «зади» європейського нігілізму 19–го століття. Саме йому і протистоїть Національна Традиція - перевірений часом загальнолюдський досвід виживання у нестабільному всесвіті, невеличкий клаптик твердого ґрунту, який з усіх боків оточений хаосом, і, найперше, хаосом у самій людині. Традиція, попри всі негаразди і біди, допомагає нам залишатись самим Собою і не зректись у собі Людини. У традиційній свідомості особливе місце займає вівтар героїв. Трагічне життя і смерть Стуса, Литвина, Марченка, Гірника – це «бич Господній» для нашої сонної і зледачілої совісті, який ніколи не дозволить нам змиритися з «храмом, зазналим скверни», доки ми його не очистимо, доки священне не займе місце священного, а профанне – профанного.