04/14/2007 | Сепаратор

Критичний стан

“Аморальна влада приречена, але в могилу вона завжди тягне живих”. Володимир Войтенко

Для динамічних систем, що самоорганізуються (а Україна належить саме до таких соціально-економічних систем), прикметним є те, що їхня діяльність і взаємодія з іншими самоорганізуючими системами (приміром, із державами, які постали після розпаду СРСР) може спричиняти зміну реальності, і в цих реальностях можуть виникати критичні стани, які супроводжують порушення сумісності на різних рівнях: міждержавному, внутрідержавному (регіональному, обласному, районному). І в останньому (внутрідержавному) випадку йдеться насамперед про існування несумісності культурної, мовної, економічної, світоглядної, політичної тощо. Така криза може мати лише два наслідки: або зміниться та частина системи, що є основною причиною кризи, або система загине, якщо процеси зайшли надто далеко і стали незворотними.

Україна зараз стоїть перед вибором: або стати якісно новою системою, або піти в небуття.

Отже, ми повинні зрозуміти першопричину кризи, знайти помилку, допущену в основному принципі організації Української держави. Лише такий підхід допоможе вийти з критичного стану.

Але спершу звернімо увагу на те, що, мовляв, лежить на поверхні. А саме: наявність разючого відставання соціального та гуманітарного розвитку суспільства від його науково-технічного прогресу. Здавалося б, що на планеті майже відмовилися від ідеї світового панування одного народу над іншим. Але дефіцит довіри все ж існує. Тут, мабуть, недостатньо сакраментальної фрази анімаційного кота Леопольда: “Живімо дружно!” Підозра залишається й тоді, коли ці слова виголошують на “найвищому рівні”. У чому ж криються першопричини дефіциту довіри?

За тисячоліття свого існування людство так і не зуміло позбутися такого способу спілкування, як насильство. Тут, очевидно, потрібно дати чіткіше визначення поняттю насильства. Існують чотири види насильства: політичне, економічне, ідеологічне та фізичне. Останнє є найпримітивнішою й кінцевою формою насильства, тому що перші три види неминуче зводяться до банального фізичного насильства. Є ще один вид насильства – це насильство проти насильства. Він притаманний будь-якій динамічній системі, що керується власними законами, і тому насильство над динамічною системою ніколи не можна завершити. Тобто що більше насильства застосовують до такої системи, то більшим стає опір цьому насильству. Насильство над такою системою можна завершити, лише зруйнувавши цю систему. Тільки в такому разі вона буде неспроможна чинити опір. Звідси два висновки. Перший: принципово не може існувати стійкої організації, яка базується на насильстві. Другий: якщо одна система чинить насильство над іншою, то внаслідок зростання опору перша система втрачає свободу вибору, оскільки її енергія спрямована на те, аби втримати досягнутий рівень насильства в умовах зростання опору.

Цю думку можна проілюструвати на такому прикладі. Спробуйте сильно стиснути пружину і намагайтеся втримати це стиснення на заданому рівні. Якщо ви достатньо вперті й поставите собі за мету якомога довше втримати стиснену пружину, то через деякий час переконаєтеся, що всі ваші думки спрямовані лише на цю операцію. Тобто ви втрачаєте свободу й уже складаєте єдиний комплекс із системою, над якою чините насильство.

Цей, здавалося б, примітивний приклад пояснює багато що. А саме: насильство має просторово-часові обмеження і поза ними втрачає будь-який сенс, оскільки призводить або до загибелі системи, над якою чинять насильство і, отже, зникнення об’єкта насильства, або до припинення насильства внаслідок виснаження системи, яка застосувала насильство.

З іншого боку, системний аналіз показує, що будь-яка сукупність взаємодіючих систем у деякому обмеженому просторі має тенденцію до збільшення ступеня взаємозв’язаності, диференціації, тобто тенденцію до тих процесів, які ми називаємо самоорганізацією. При цьому процеси самоорганізації не є деяким “бажаним чи небажаним” явищем. Вони просто життєво необхідні динамічній системі, оскільки становлять її сутність, і поза цією сутністю система не може існувати. Будь-яке придушення цих процесів призведе до її спотворення, деградації та загибелі.

Отож у нашому випадку потрібно шукати ефективніших варіантів розв’язання політичної суперечки між гілками влади та подолання стану невизначеності, в якому Україна перебуває останні шістнадцять років. Можливо, єдино правильний вихід з украй непростої ситуації, що склалася в державі, полягає в її федералізації. Визнаймо: Східний регіон України (йдеться насамперед про Донецьку, Луганську та Запорізьку області) надто різниться навіть від центральних, північних, південних регіонів, не кажучи вже про Західний – культурно, мовно, економічно, світоглядно, політично тощо. І жодними президентськими універсалами чи указами політичного об’єднання нації досягти не вдасться. Згадаймо політично-регіональне позиціонування нардепів у Верховній Раді: біло-сині та червоні прапорці, а також прапорці помаранчеві. Нинішній квітневий київський Майдан значною мірою підтверджує реальний поділ України. Влучно висловилася щодо цього Тетяна Коробова: “Единая Украина – это миф. И не простой миф – а миф злостный… Потому что народ, который сидит в голодном поносе, но со всей дури кричит “Ура!” и подставляет за нее голую грудь, – это не “омріяна” Украина… Это российское племя. Или азиатское. Что, впрочем, одно и то же. Этому племени не нужна демократия, не нужны свободы. Оно не встанет за свои гражданские права, но, как раб, подымется за интересы своего хозяина и проголосует за “порядок твердой руки”. “Кто шагает дружно в ряд? – Януковича отряд. Это мы, это мы – Януковича орлы!” Это ж не прикол – они так строем пытаются ходить по Киеву”.

Наміри силового вирішення культурного, ментального та політичного протистояння, безумовно, простежують. Але, як зазначали вище, це не вихід. На наш погляд, компромісом у подоланні проблеми ефективної самоорганізації України може стати якнайскоріше обговорення на найвищому рівні теми федералізації держави…

Олег Романчук, шеф-редактор журналу “Універсум”, кандидат філологічних наук, член Світової
організації періодичної преси (Брюссель), мешкає у Львові