04/18/2007 | Сепаратор

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/04/16/22923
Лєнінське танго

Днями кореспондент Російської служби ВВС Джеймс Роджерс вразив мене своїм очевидним висновком: “Тоді, як і тепер, президента США звали Джордж Буш, американська армія воювала в Іраку, а Україна обирала майбутнє.

Тільки було це в серпні 1991 року. Відтоді я не їздив в Україну. І ось знову побував у Києві після 16-річної перерви. Країна досі шукає відповіді на запитання, які ставила перед собою тоді”.

А й справді, що змінилося під благословенним українським небом за час, коли в Америці до влади встиг прийти представник наступного покоління Бушів? Практично – нічого, коли брати до уваги ротацію вітчизняної еліти: в парламенті досі засідають сивочолі секретарі ЦК, їхні колишні спічрайтери з офіційних комуністичних газет, господаркою керують фахівці, в дипломах яких – оцінки з основ радянської планової економіки, істмату та короткого курсу ВКП(б). Юнаки та юнки із закордонною освітою, високоінтелектуальні “кіндерсюрпризи” далі вдовольняються роллю “козачків” у передпокоях цих патріархів, а ті, що наважилися розпочати власну справу, тремтять перед засиллям твердолобих фіскалів і дільничних міліціонерів, які ледь спромоглися освоїти недолугу та недосконалу програму загальноосвітньої школи.

Із часу “блакитної” реконкісти Україна мовби занурилась у власне минуле 16-річної давності, в макабричний світ пізнього перезрілого соціалізму з Валтасаровими гульками властьімущих і тотальною апатією сірої спільноти. Ця сірість і злидні вражають найбільше на тлі крикливої реклами світових брендів із захмарними для пересічного українця цінами, на тлі формування так званого “нового стилю життя” з його технологічними прибамбасами, інформаційними технологіями та рештою небачених досі аксесуарів. Ви пробували бодай трохи поспостерігати за нинішніми мешканцями Майдану, які десантували з регресивних шахтарських містечок у центр столичної пишноти? Я спробував і виснував для себе дуже невтішне: вони нічим не відрізняються від безпритульних дітей під яскравими вітринами супермаркетів – такі ж затуманені дивом погляди, в яких поєднується і захоплення від банальних здобутків цивілізації, і розпач від того, що на милостиво видані добові можна від сили раз пообідати десь у районі Хрещатика… На обличчях цих людей я зауважив тінь глибокої прірви середини 90-х минулого століття, коли, либонь, три чверті українців поневірялися через безробіття та безгрошів’я.

Я не знаю, яке прокляття тяжіє над цією країною, яка веде свій дивний танець, – “лєнінське танго” (крок уперед, два задкуючи), якими мотивами послуговуються її провідники, на підставі яких аналізів вони формують своє враження про потреби тих, хто внизу, хто здебільшого й досі не позбувся наївних ілюзій про патерналізм держави. Це – танці без зірок, бо всі партнери в них скомпрометовані не раз і не двічі, іноді диву даєшся, в яких сірків вони позичають очі, коли виходять на публіку після чергових скандалів, невиконаних обіцянок, невиправданих надій. Лушпиння їхньої позолоти тьмяніє перед двозначністю, цинічністю їхніх вчинків, перед вервицею зрад, крадіжок і брехні.

Головне – вони прикриваються нами, ім’ям народу, легковажно вважаючи, що в разі потреби ми підтвердимо їхні повноваження; вони ж вимагають оплесків після своїх неоковирних па; а в разі невдачі, їм, як невмілим танцюристам, завжди щось заважає… Вони кажуть, що виведуть нас на вулиці, але скажіть-но мені, чи можна силоміць змусити самодостатню людину робити те, що їй не до смаку? Тому головним завданням їхньої політики було та залишається формування таких умов, за яких ми вважали б себе залежними, підлеглими й упослідженими. Але ж цей танець не може тривати вічно…

Ігор Гулик
"Львівська газета"