04/21/2007 | Сепаратор

Незапланована післямова
-------------------------

Замість демократичного мегаблоку на ймовірних виборах-2007 ми знову спостерігатимемо взаємне поборення численних національно-демократичних потуг... Основу кандидатського списку НСНУ становлять висуванці кількох бізнесових кланів...


Після масової зради бютівських нардепів новий список beauty майже не відрізнятиметься від попереднього... Попри клятовні запевнення в протилежному, луценківська “Самооборона” виявилася не громадянським, а таки елекційним проектом...

Для мислячих демократів підбірка останніх політичних новин звучить як “сводки Совинформбюро” зразка осені 1941-го. Висновки очевидні: по-перше, єдиною метою наших демократичних політиків була й залишається влада як така, а по-друге – вони хронічно неспроможні будь-чого вчитися.

Послідовне протягом багатьох років зрадництво цілого “патріотичного” крила національного політикуму мусить мати під собою глибинні причини, які потребують ґрунтовних пояснень. Що можна сказати про них у стислому форматі газетної публікації? Небагато, та все ж...

“Батько націоналізмів” Й. Гердер поділяв народи на історичні та позаісторичні, і як приклад останніх наводив... фінів. Адже за часів Гердера типовий фін був темним селюком із лісового хутора, чия національна самобутність завжди товаришувала зі злиднями та безкультур’ям. У країні панували чужинці; вельможні й освічені люди розмовляли шведською або російською, фінові можна було потрапити в їхнє коло лише ціною розриву зі своїм національним корінням...

Фіни не здійснили національної революції. Натомість протягом ХІХ ст. вони послідовно підносилися з відсталості, підносячи відтак і статус своєї мови та культури. У донедавна однорідно селянській національній спільноті з’явилися свої вчені, підприємці, журналісти, митці, однак таке розшарування спільноти тепер не призводило до розпаду, а, навпаки, надавало їй стійкості та відпірності. Нація опановувала мистецтво розв’язання своїх проблем силами громадянських структур, а політичні організації постали згодом “на плечах” цих структур і під їхнім потужним впливом... Симптоматично, що в перші десятиліття державності більшість політичних і військових чільників Фінляндії не належали до титульної нації й фінську мову мусили вивчати вже в зрілому віці. Попри це, вони послідовно відстоювали свободу й поступ своєї країни та її національний характер.

У всьому світі національно-державні проекти були успішними лише там, де вони завершували тривалі процеси етноконсолідації та розбудови громадянського суспільства. “Правильна” послідовність має бути такою, а не зворотною, як то торочать наші патріоти-державотворці!.. Ось, приміром, побував Д. Павличко в Ізраїлі – і, зобачивши довкруги тільки піски та каміння, заволав у розпачі: “О Ізраїлю, чим ти живеш?// Де твоя ораниця?” А потім, порівнявши щедрий ужинок тамтешніх землеробів зі злиденними статками своєї чорноземної батьківщини, зробив висновок: “Обертає державний народ// Навіть камінь в хлібину”. Та чи справді секрет “ізраїльського дива” полягає в державності як такій? Оскільки національну державу мають навіть ефіопи – проте не кожен народ побудував її на такому міцному фундаменті, як Гагана (єврейська УПА), Гістадрут (профспілки), кібуци, Керен каемет (земельний фонд) та інші потужні структури громадянської самоорганізації, які виникли задовго до незалежності й представляють інтереси широких верств активного громадянства... Ех, Дмитре Васильовичу, дурно же тринькала держава свої гроші на ваші вояжі в далекі палестини, якщо головного ви якраз і не зауважили!

Зі зрозумілих причин новітня українська державність не могла мати міцного громадянського коріння. Ні галицька демократична традиція, ні пізніший досвід шістдесятництва не дістали розвитку й не заторкнули основного масиву українства. Те, що на схилку ІІ тисячоліття для більшості українців поняття “демократія” й “національне відродження” були в кращому разі синонімами “дешевої ковбаси” – не провина, а радше біда тих діячів і структур, котрим випала доля очолити процес суверенізації такої нації. Але безперечна їхня провина полягає в тому, що пропущене нацвідродження вони навіть не спробували якось надолужити, без вагань замінивши його “державотворенням” і поринувши з головою в каламутний вир політики.

У негромадянському ж суспільстві національна держава закономірно стає державою митарів і фарисеїв, знаряддям експлуатації та гноблення, агентом торгівлі національними інтересами та суб’єктом розколу суспільства. Участь у державотворенні окремих груп інтелектуалів, патріотів, навіть нещодавніх “в’язнів сумління” не змінює цієї суті держави, оскільки не годна підмінити собою брак громадянських структур, громадянської свідомості, громадянського тиску на владу.

Відтак саме на розбудову цих структур має бути кинуто нині всі ресурси патріотизму, інтелекту, активності українців. Політику потрібно полишити політикам, бо ближчим часом зробити там щось путяще й корисне все одно буде годі.

Робімо ж кожен свою справу – й не даймо політичним банкрутам укотре зробити нас співучасниками своїх запрограмованих поразок!

Володимир Вітковський

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/04/20/23048