04/26/2007 | Надія Банчик

24 квітня 2007 року. ...На Єреван опустилася ніч, укривши сотні тисяч вірмен, які щойно повернулися з скорботного мітингу біля пам’ятника на високому пагорбі. Побувавши на ньому уперше рівно чверть століття тому, я відкрила для себе, що уроки Історії не засвоюються якраз тими, хто впливає на її хід і визначає долі людей та цілих народів.

«Знищити вірмен до останнього, щоб жодного не залишилося... Зараз йде війна, другого такого зручного випадку більше не буде», - так записали ухвалу засідання вищих міністрів уряду «молодотурків» у лютому 1915. А 24 квітня почалося втілення - арештом і стратою понад 600 вірменських інтелігентів. Цей день вірмени, розсіяні по світах, відзначають як День пам'яті. Бо вирізати понад півтора мільйони вірмен у 1915 – 1923 і закріпити їх історичну територію за Туреччиною стало можливим тільки тому, що лідери провідних держав того часу мовчазно погодилися не протидіяти. Не помічати. І боронь Боже, не засуджувати...

Хоча у 1918, коли уряд молодотурків було розгромлено Антантою, суд таки відбувся, організаторам винесли смертний вирок. Заочно. Проте, коли при владі став Ататюрк, розслідуванню цих подій було покладено кінець. Що триває досі. Останній сполох – вбивство у Стамбулі редактора вірменської газети Гранта Дінка – за те, що він суто демократичними, ненасильницькими методами намагався наблизити турецьке суспільство до Західних вимог та обережно підняти це болюче питання, яке досі висить над вірменсько-турецькими відносинами, закриваючи одним і другим перспективи можливої співпраці...

За свідченням дослідника історії геноцидів ХХ ст. Вагана Дадріяна, уряд тодішньої Німеччини брав активну участь у «модернізації турецької армії» у 1913 – 1915. І головний організатор геноциду міністр внутрішніх справ у молодотурецькому уряді Талаат доповідав послу Німеччини: «Вірменського питання більше не існує». Дарма били на сполох пацифісти, письменники, церковні діячі Німеччини, Франції, Англії, Росії; дарма закликав міжнародне співтовариство втрутитися засновник Ліги Націй Фрітьоф Нансен... У вирі Першої світової війни, коли зіткнулися два глобальні альянси, розправа з 1,5 млн. мирних людей, спалених, втоплених, відправлених на повільну смерть у табір у пустелі Дейр-ес-Зор – не помітне.

Як непомітні тоді були і інтернування українців Галичини - військовополонених Австро-Угорщини, і боротьба й розгром УНР, і погроми євреїв по цілій Європі у той час. А потім – у 1933-му не помітили Голодомор в Україні, прихід Гітлера в Німеччині. У 1937-му – не помітили сталінського терору. 1938 – спробували втамувати Гітлера Мюнхенською змовою, віддавши йому на поталу Судети... 1939 – пакт Молотова – Ріббентропа... І – за крок – Голокост. Цілеспрямоване знищення шести мільйонів євреїв по цілій окупованій Європі. На одній виставці матеріалів Голокосту я побачила заголовок у New York Times за кінець квітня 1943 року: Jews in Warsaw Ghetto Used Excessive Force («Євреї Варшавського гетто застосували надмірну силу»).

19 квітня 1943 - коли жменька найвідважніших в' язнів, останніх з мешканців гетто, «застосувала надмірну силу» пляшок з запалювальною сумішшю проти нацистських танків – і утримували позиції 40 днів! Аж поки нацисти не вдалися до підпалу будинку за будинком, перетворивши гетто на груду попелу... День Голокосту. За юдейським релігійним календарем цей день не має сталої дати. Проте – завжди – у квітні. Цього року – 15 квітня...

За деякими свідченнями, Гітлер у 1939 р., приймаючи рішення напасти на Польщу, посилався на те, що «ніхто не пам'ятає знищення вірмен», а тоже, „будьте безжалісні, не звертайте уваги, якщо перед вами жінка чи дитина”. А Сталін під час війни вислав на повільну смерть, без права повернення на Батьківщину, з тавром „гітлерівських колаборантів” (хоча тисячі їх служили у Радянській Армії!) чеченців та інгушів, карачаївців, балкарців, калмиків, кримських татар, болгар, греків та вірмен Криму... Всіх, хто не міг пересуватися, - спалювали, розстрілювали, топили... Під час „подорожей” у товарних вагонах половина перевезених загинули від голоду, холоду, розриву сечового міхура. А в Україні, що опинилася на межі зіткнення двох геополітичних пластів, крім боротьби проти обох глобальних сил Зла, зіткнулися ще й сили, що репрезентували націоналізм український та польський... Результат – відомий.

...В Америці громадяни японського походження були інтерновані у табори, без вигод, без роботи, без перспектив...

...На першому у світі Міжнародному суді над військовими злочинцями - Нюрнберзькому процесі 1946-го - нацисти понесли заслужену кару. Але це був суд Справедливості лише почасти. Другою своєю частиною це був суд переможців над переможеними. І злочини Сталіна, і інтернування японців, і атомне бомбардування Хіросіми й Нагасакі за наказом президента США Трумена залишилися поза судом. І Європа лишилася розколотою – ще на півстоліття. 1946 – операція „Вісла” та трансфер поляків з Західної України. Обидві трагічні події – під тіньовим проводом Сталіна. Відновлення Великого Терору, голодомор українців, кампанії одна безглуздіша від одної... Корея... Будапешт... В’єтнам... Прага... Китай... Червоні кхмери... Чілі... „Мирний атом”.

26 квітня 1986. Все ж дечого навчилися. Чорнобиль привернув всесвітню увагу. Та чи збагнули всі його трагічні уроки?! Чи збагнули трагічні уроки пунктирного зв’язку між усіма подіями, які зараз постали мені ніби з „літака Історії”?

Але ж Карабах, криваві сутички 1989 – 1991, війни на Кавказі 1991 – 1993, Апокаліпсис у колишній Югославії – це вже після Дейр-Зору, Голокосту, Чорнобиля?! І скільки ще бити на сполох всім чесним правозахисникам, щоб, нарешті, побачили, що „чеченське питання ще існує”?

А американці хіба не знають, що таке „Північний Альянс” в Афганістані? Чи вже забули, хто був проти кого?! На що ж розраховують борці з Талібаном, вступаючи в альянс з Північним Альянсом – пов’язаним з наркомафією, утвореною під сінню радянських „визволителів”? На що сподіваються борці проти Саддама Хусейна та екстремістів в Іраку, так ретельно заховавши сліди радянської та пострадянської зброї масового знищення, - вже самі не вірять, що вона таки була й причина для міжнародного втручання існувала? Чи не той самий трюк збираються повторити з Іраном? Нечесна політика, коли одні мотиви тих чи інших дій старанно приховують, а інші навмисне спрощують, створюючи образ ворога, - дезорієнтує суспільство. Історичний ряд дат чорним пунктиром прорізає квітень через всю історію ХХ і початку ХХІ століть, охоплюючи, тією чи іншою мірою, більшість масових трагедій: геноцид вірмен – початок Голодомору-32 – кульмінація Голокосту (повстання у Варшавському гетто та його повне знищення) – операція „Вісла” – розстріляна Празька Весна – „квітнева революція” в Афганістані (початок радянської агресії) – Чорнобиль – розстріл мітингу в Тбілісі у 1989, розстріл демонстрації студентів на Тянь-еньмень (Пекін, 1989) – вбивство Джохара Дудаєва – розстріл чеченського села Самашки (1995, загинуло понад сто мешканців)...

Чому все це стало й далі стає можливим? Моя відповідь – така: подібно до землетрусів під час зсувів пластів земної кори, відбуваються геополітичні „землетруси” під час „зсувів” геополітичних „пластів”. І подібно до того, як під час землетрусів руйнується („струшується”) все, що на поверхні, так „струшується” все, що опиниться між геополітичними пластами, які зіткнулися. Під час глобальних зіткнень геополітичних пластів „маленькі” народи, що опинилися на межі, „провалюються” у „щілину”: провідники глобального землетрусу – „не помічають” їх зникнення. Жодна сила, яка впливає на глобальні події, не може захистити тих, які опинилися на історичному розломі і провалюються у нього – це і є сутність геноциду. Це – не просто злочин, але злочин міжнародного масштабу, який жодна політична сила, жодна країна, жодна цивілізація ще не навчилася приборкувати. Злочин, зумовлений фатальним збігом історичних обставин і, отже, невідворотний. Проте, останнім часом наука навчилася землетруси прогнозувати і дещо контролювати на ранніх стадіях зародження обставин, які їх спричинюють. Так само, можна прогнозувати і дещо контролювати геноцид.

Основна передумова для такої можливості – міцні моральні засади суспільства, чіткий напрямок його діяльності, екзістенціальна мета. У тоталітарних суспільствах все це визначається владою (партією, особою, „колективним розумом”). Здавалося б, у такому разі можна обрати „розумного диктатора” – і суспільству гарантовано рай.

Проте, історія ХХ ст. показала, що тоталітаризм рано чи пізно кінчає геноцидом, яка б прекрасна мета не проголошувалася, – винятків немає. Мені здається, „розумний диктатор” – явище взагалі неможливе (для диктаторства треба мати певні розумові відхилення, що не дозволяють „розумно” керувати), чи диктатура як метод нездатна узгодити суспільні різниці та конфлікти. Так чи інакше, але диктатура сталінського чи гітлерівського зразка, напевне, вже не повернеться. Інша епоха. Інші геополітичні зіткнення. Дещо інші форми геноциду. Чому ж і в епоху демократії знову, як століття тому, цілі народи провалюються у геополітичні „щілини” під час „землетрусу”? І так само, як тоді, - цього „не помічають”?

А чи є в нашому суспільстві розвинутої демократії чіткі моральні засади? Чи визначений напрямок його діяльності? Чи маємо екзистенціальну мету? І як це все має виглядати в умовах свободи, етнокультурного розмаїття та ринкової економіки?

Наскільки спостерігаю за американським та європейським суспільствами, бачу тенденцію: ринкова економіка поступово підкорює собі всі інші цінності і стає самоцінністю і самоуправною силою. Той самий Жовтий Диявол, якого століття тому перемогла комуністична революція найстрашнішим насильством у людській історії, - перемігши комунізм наприкінці ХХ ст. з допомогою деяких механізмів запобігання масовому насильству (свободі, правам людини, етнокультурному рівноправ’ю, цінності життя та його принад і спокус, комфорту та розмаїтості, механізмам мирного розв’язання конфліктів), дедалі більше підкорює собі всі ці механізми, дедалі настійніше вимагає їх грошового виміру, дедалі потворніше знищує моральні засади суспільства, розмиваючи межу між позитивним і негативним.

Заробляти на прожиття працею – позитивно. А якщо ця праця – повії? Кіллера? А бути солдатом – позитивно чи негативно, якщо причини війни дедалі менше зрозумілі? А солдат немало заробляє. Якщо не вб’ють… І взагалі – навіщо жити?

Мені здається, у 60-і роки не задавали собі такі питання учасники багатотисячних мітингів, протестуючи проти війни у В’єтнамі, проти нерівності рас і націй, проти злиденності та соціальної незахищеності. Та – проти ханжества й потворного лицемірства – сексуальною революцією. Епатажем – проти застарілого.

Але запальний заряд 60-х втілився у низку засад, на яких тримається сучасна західна цивілізація. Основні: економічна самостійність людини, забезпечена заробітком; невідчужувана приватна власність; обмежене державне регулювання економічних процесів; рівноправ’я рас, націй, релігій; свобода людини й повага до свободи; закон для людини, а не людина для закону; соціально-економічна захищеність засадничих необхідних потреб існування (прожитковий мінімум) для непрацездатних; гуманізм. Рух 60-х заклав основи безлічі громадських організацій, які оформили ці засади у структуру громадянського суспільства та до деякої міри впливають на політику, контролюють владних осіб та запобігають надмірній концентрації влади.

Переваги Західної цивілізації в її сучасному вигляді – розвиток засад, визначених у 60-і. Вади системи – продовження її переваг та результати зіткнення внутрішньо суперечливих засад. І дедалі більше розвиток сильних рис Західної цивілізації переходить у вади.

Вільний ринок перетворюється на поле постійних і безперервних зіткнень економічно сильніших і поглинання економічно слабших, це стимулює прогрес, але й сприяє моральному утвердженню безжалісності як риси суспільної моралі; соціально-економічна захищеність зменшується у міру зростання грошового виміру основних необхідних товарів та послуг; на етнокультурне рівноправ’я дедалі більше атак, особливо у зв’язку з новими стереотипами ворогів („ісламських терористів”); виконання закону для людини часто стикається з грошовим (адвокатські послуги) та політичним вимірами. Так поступово суспільство звикає до „подвійних стандартів”, „вибіркової дії законів”, „почесності будь-якої праці”, „всевладдя грошей” – і, кінець кінцем, до „баналізації Зла” у масовому вимірі, за висловом Ханни Арендт. Але баналізоване Зло розвивається як ланцюгова реакція. Не захистили вірмен – отримали Леніна, Сталіна й Гітлера; не зупинили Сталіна – одержали добу атомної зброї; не навчилися понад усе цінувати життя – через граничне недбальство й безвідповідальність допустили Чорнобиль; не стримали пострадянську мафію – отримали чеченську війну і знищення паростків російської демократії, а також – утворення міжнародних мафіозних угруповань...

У суспільстві баналізованого Зла моральні засади розмиті. В умовах свободи (сама по собі вона є невідчужуваною цінністю!) невизначеність моральних засад веде до моральної дозволеності розпусти, а з пануванням грошового виміру утворюється „культура”, заснована на удаваній „свободі відносин”, а насправді – на культі осіб (творців та користувачів) – бездумних, безсовісних, безвідповідальних. Епатаж 60х, змістом якого був бунт проти застарілих норм, зараз перетворився на бунт проти засадничих моральних цінностей, без яких суспільство руйнується і стає дозволеним все.

Цей бунт сучасного мас-культу спрямований проти сімейного тепла і родинних зв’язків. Проти „розкоші людського спілкування” (А.Сент-Екзюпері). Проти краси і таїни кохання... Проти подружньої вірності... Проти допомоги ближньому... Проти самоцінності життя...

І все це - сучасне суспільство західної цивілізації. Вільний ринок – з диктатурою грошей над всіма галузями життя. Приватна власність – з безперервною боротьбою сильних і поглинанням слабких. Права людини – з безжалісністю боротьби за існування та лицемірством політиків, керованих егоїстичним прагматизмом. Свобода – з руйнівною аморальністю, що закріплюється і виправдовується у свідомості антикультурою. Влада закону – і влада грошей. Цінність життя – з ослабленими гарантіями виживання, з відсутністю життєвого ентузіазму, з невизначеністю екзістенціальної мети. І з мовчазною напівдозволеністю вбивства, бо йде „напіввійна” з нечітко сформульованими і не обгрунтованими причинами й цілями. Дезорієнтація – від дитинства.

Коли збереш усе разом, не дивуєшся, звідки береться так багато божевільних підлітків, які з такою легкістю беруть зброю й розстрілюють своїх однолітків. Так, вони божевільні. Але їхнє божевілля значною мірою спричинене й спрямоване глибокими хворобами сучасного суспільства, що втрачає „правила руху”, дедалі нарощуючи швидкість. Одиниці божеволіють. А маси здорових - стають інертними, байдужими до біди ближнього – бо одні не в змозі допомагати, а інші не вважають це за потрібне. З легкістю зустрічаються – з легкістю розлучаються. Здають батьків у будинки літніх людей – і навіть не дзвонять до них, бо невідкладні справи. Голосують за політиків, хто більше сподобається, не замислюючись, чи здатний він (вона) керувати державою...

Такі суспільства не зреагують на жодну всесвітню біду, яка їх безпосередньо у дану мить не торкнеться. Такі суспільства не реагували на жоден з геноцидів ХХ ст., не реагують (у масі) і зараз. За відсутності чітких критеріїв моралі визначальним імперативом виживання стає прагматизм. І мало хто звертає увагу на те, що він – самовбивчий.

„А навіщо нам захищати чеченців? Навіщо прямо й непорушно підтримувати прагнення чесних українців проти мафії? Що ми матимемо з того? Хто нам за це заплатить? А від Росії ми матимемо нафту й газ!” ХХ століття на цілій низці трагічних прикладів довело самовбивчу суть подібних „засад”: Зло баналізується й росте, розповзається. З цього закону немає винятків.

Напевне, уроки Історії знову не навчили нас, якщо це відбувається на наших очах, а ми „не бачимо”. Тоді облишмо наївні питання на кшталт: „Чому це стало можливим?” і припинимо повторювати мантру „Ніколи більше!”. Не тішмо себе ілюзіями. Геноцид відвертати ми не навчились і від божевільних типу студента Політехнічного університету в Вірджінії не застраховані. Не навчились берегти один одного. Як не навчились покищо керувати землетрусами... Е, ні, ситуація ще трагічніша. Теоретично ми вже вміємо розв’язувати конфлікти найвищої складності, не допускати війн і зупиняти їх. Просто – ті, хто керує такими подіями, не застосовують знань на практиці. Бо це – тяжче, ніж відсахнутися. Бо за це – «не заплатять». Бо у керма держав – не ті, хто розробляє й застосовує теорії розв'язання конфліктів. Бо ті, хто розробляє, керуються відповідальністю за своє власне майбутнє як часточки єдиного людства, а ті, хто визначає політику держав, - страхом втратити підтримку виборців, що й грунтується на прагматизмі. А в сучасному суспільстві, на яке перетворилася Західна цивілізація, такий прагматизм стає самовбивчим. Як і століття тому.

Найкращі ліки від нього – історія. Хоча б ХХ століття.