Останній прихисток президентів (афтар жжод!)
04/28/2007 | Автентичний медвед
Завдяки турботливим діянням ще Президента Кучми в Україні затверджено на віки панацею проти донецьких прокурорів. Якщо немає виходу, то в рукаві завжди знайдеться козирний Піскун.
Власне, новому-старому-новому-старому-новому Генпрокуророві після останнього указу Віктора Ющенка варто поміняти прізвище. Людині-сюрпризу, чиє судове поновлення на посаді традиційно збиває з набутого ритму певну політичну силу, дуже б личило звучне ім`я «Святослав Михайлович Превед!» Проте можна обійтися й без таких крайнощів, адже слово «Піскун» в Україні теж давно набуло статусу загальної назви й нерідко навіть писалося з маленької літери.
Отже, знову драстуйте, пане товаришу шевальє ордену св. Станіслава! Чесне слово, приємно бачити Вашу веселу хитру фізіономію в глибині цього веселого хитрого крісла. Тим паче після невиразно-сірого Медведька, чиєї відсутності в ефірі не помічаєш навіть після звісток про термінову госпіталізацію. Адже на відміну від ширвжиткової бюрократичної ляльки, що нині лікується від синдрому загострення політичної ситуації, Піскун ніколи не був зовнішньо-компромісною ширмою для власних заступників. Він самодостатній. Піскун – це не посадова особа, це особиста посада. А також конкретний стан душі структури на ймення ГПУ – точніше, стиль її життедіяльності. Прокуратура Медведька була лише сумним бездушним зомбі. ГПУ Піскуна – це полтергейст! Такий собі відчайдушний непередбачуваний барабашка, зрівнятися з яким за потужністю вихлопу і мізерністю ККД може хіба що Секретаріат Президента-2005 під керівництвом Олега Рибачука.
Якщо депутати-нашоукраїнці праві, коли називають головною метою поновлення «Ваньки-Піскуньки» розкручення кримінальної справи про квартирне питання Станік, то Сюзанні Романівні не позаздриш. Це нещасного «гебіста» Наливайченка чоловік судді КС міг обливати субстанцією, що її накопичив із пріснопам`ятних «7 днів», і не боятися гідної відповіді. Із Піскуном таке не пройде: проти вітру Вадиму Долганову краще рота не розкривати. Хоча загалом пресу Святослав Михайлович любить. Він же сам фактично народжений для газетних шпальт, причому для будь-якої рубрики: «Політика», «Економіка», «Кримінал», «Гумор» і, звісно ж, «Порнографія».
Відтак ми, журналісти, Віктору Андрійовичу і Шевченківському судові мусимо бути дуже вдячні – від 2005 року, крім Черновецького, і посміятися з кого не було. Та й набрид уже цей пророк Сандея. Тепер замість Льоні-Космоса нас і наших читачів буде тішити Слава-Всесвіт. Його мислення хоч і набагато логічніше, зате значно вигадливіше й метафоричніше за суттю.
Що завжди вражало в Піскунові – це його необмежений термін використання. Тому ж Медведькові після відставки ніяка серйозна кар`єра не загрожує (власне, не загрожувала і до призначення, але так уже склалися зірки та злетілися бджоли). Геннадій Васильєв, що встромився між Піскуном Першим і Піскуном Другим, по завершенні свого спілкування з прокуратурою в позі «згори» взагалі зник із політичної арени, хоч до того вважався одним із головних небесних тіл орбіти Януковича. Довелося якось бачити цього діяча під час пікетування скаженими маргіналами переїзду штабу УГКЦ до Києва – колись грізний прокурор перетворився на святошу, що, жалісно склавши руки на грудях, лагідно ганив уніатів із інтонацією та мімікою Георгія Віцина.
А от на Піскунові вимушені перерви в романі з ГПУ ніяк не відбиваються. Він залишається таким самим веселим і готовим щомиті використати свого невтомного язика на благо профанації Верховенства Права. Саме тому, певно, українські президенти і звільняють його винятково всупереч закону, щоб, коли поточна ситуація з прокуратурою допече, мати можливість через суд повернутися до вусатого нульового варіанту. Адже одна з найкращих рис Святослава Михайловича – невміння довго ображатися та тримати зло на колишніх ворогів. Тим паче, коли йдеться про повернення до улюбленої точки сидіння.
І так уже складається життя Піскуна, що про нього згадують при потребі вивести Генпрокуратуру з-під донецького валянка (хоч і пройшов він у Раду за списком Партії регіонів). Бо чомусь так уже складається життя країни, що вивести Генпрокуратуру з-під донецького валянка можна лише в обхід Верховної Ради. І ось тут на допомогу приходить любий Кодекс законів України про працю з його хтивою вусатою посмішкою.
Отже, немає жодних сумнівів, що наступне звільнення Святослава Михайловича так само залишатиме йому можливість звернутися до Шевченківського місцевого суду міста Києва. Питання лише в тому, коли Віктор Андрійович знову поставить свій підпис під до болю знайомими словами. На скільки вистачить його терпіння? Поки що Піскун демонструє наміри дуже ретельно здійснювати забезпечення (інформаційне, як завжди, не правове ж, йолкі-палкі!) політики Президента. Ось, стурбувався освітнім рівнем студентів, що їх позвозили до Києва мітингувальники (хоча, судячи з облич на Майдані, вища освіта їх торкнутися не наважувалась). Пообіцяв «Ай-яй-яй!» усім, хто не виконує указ Ющенка про розпуск Верховної Ради. Коротше, імітація діяльності починається бурхливо. І, певно, більшого Віктору Андрійовичу зараз не потрібно – тим паче, що він не може не розуміти з власного досвіду: з Піскуна молока особливо не видоїш. Піскун – це не хліб, Піскун – це, насамперед, видовища.
А отже, шановні глядачі, розслабтеся й насолоджуйтеся – на арені цирку знову знаменита людина-бумеранг!
Юрко КОСМИНА, спеціально для І-РЕПОРТЕРА
http://rep-ua.com/68110.html
Власне, новому-старому-новому-старому-новому Генпрокуророві після останнього указу Віктора Ющенка варто поміняти прізвище. Людині-сюрпризу, чиє судове поновлення на посаді традиційно збиває з набутого ритму певну політичну силу, дуже б личило звучне ім`я «Святослав Михайлович Превед!» Проте можна обійтися й без таких крайнощів, адже слово «Піскун» в Україні теж давно набуло статусу загальної назви й нерідко навіть писалося з маленької літери.
Отже, знову драстуйте, пане товаришу шевальє ордену св. Станіслава! Чесне слово, приємно бачити Вашу веселу хитру фізіономію в глибині цього веселого хитрого крісла. Тим паче після невиразно-сірого Медведька, чиєї відсутності в ефірі не помічаєш навіть після звісток про термінову госпіталізацію. Адже на відміну від ширвжиткової бюрократичної ляльки, що нині лікується від синдрому загострення політичної ситуації, Піскун ніколи не був зовнішньо-компромісною ширмою для власних заступників. Він самодостатній. Піскун – це не посадова особа, це особиста посада. А також конкретний стан душі структури на ймення ГПУ – точніше, стиль її життедіяльності. Прокуратура Медведька була лише сумним бездушним зомбі. ГПУ Піскуна – це полтергейст! Такий собі відчайдушний непередбачуваний барабашка, зрівнятися з яким за потужністю вихлопу і мізерністю ККД може хіба що Секретаріат Президента-2005 під керівництвом Олега Рибачука.
Якщо депутати-нашоукраїнці праві, коли називають головною метою поновлення «Ваньки-Піскуньки» розкручення кримінальної справи про квартирне питання Станік, то Сюзанні Романівні не позаздриш. Це нещасного «гебіста» Наливайченка чоловік судді КС міг обливати субстанцією, що її накопичив із пріснопам`ятних «7 днів», і не боятися гідної відповіді. Із Піскуном таке не пройде: проти вітру Вадиму Долганову краще рота не розкривати. Хоча загалом пресу Святослав Михайлович любить. Він же сам фактично народжений для газетних шпальт, причому для будь-якої рубрики: «Політика», «Економіка», «Кримінал», «Гумор» і, звісно ж, «Порнографія».
Відтак ми, журналісти, Віктору Андрійовичу і Шевченківському судові мусимо бути дуже вдячні – від 2005 року, крім Черновецького, і посміятися з кого не було. Та й набрид уже цей пророк Сандея. Тепер замість Льоні-Космоса нас і наших читачів буде тішити Слава-Всесвіт. Його мислення хоч і набагато логічніше, зате значно вигадливіше й метафоричніше за суттю.
Що завжди вражало в Піскунові – це його необмежений термін використання. Тому ж Медведькові після відставки ніяка серйозна кар`єра не загрожує (власне, не загрожувала і до призначення, але так уже склалися зірки та злетілися бджоли). Геннадій Васильєв, що встромився між Піскуном Першим і Піскуном Другим, по завершенні свого спілкування з прокуратурою в позі «згори» взагалі зник із політичної арени, хоч до того вважався одним із головних небесних тіл орбіти Януковича. Довелося якось бачити цього діяча під час пікетування скаженими маргіналами переїзду штабу УГКЦ до Києва – колись грізний прокурор перетворився на святошу, що, жалісно склавши руки на грудях, лагідно ганив уніатів із інтонацією та мімікою Георгія Віцина.
А от на Піскунові вимушені перерви в романі з ГПУ ніяк не відбиваються. Він залишається таким самим веселим і готовим щомиті використати свого невтомного язика на благо профанації Верховенства Права. Саме тому, певно, українські президенти і звільняють його винятково всупереч закону, щоб, коли поточна ситуація з прокуратурою допече, мати можливість через суд повернутися до вусатого нульового варіанту. Адже одна з найкращих рис Святослава Михайловича – невміння довго ображатися та тримати зло на колишніх ворогів. Тим паче, коли йдеться про повернення до улюбленої точки сидіння.
І так уже складається життя Піскуна, що про нього згадують при потребі вивести Генпрокуратуру з-під донецького валянка (хоч і пройшов він у Раду за списком Партії регіонів). Бо чомусь так уже складається життя країни, що вивести Генпрокуратуру з-під донецького валянка можна лише в обхід Верховної Ради. І ось тут на допомогу приходить любий Кодекс законів України про працю з його хтивою вусатою посмішкою.
Отже, немає жодних сумнівів, що наступне звільнення Святослава Михайловича так само залишатиме йому можливість звернутися до Шевченківського місцевого суду міста Києва. Питання лише в тому, коли Віктор Андрійович знову поставить свій підпис під до болю знайомими словами. На скільки вистачить його терпіння? Поки що Піскун демонструє наміри дуже ретельно здійснювати забезпечення (інформаційне, як завжди, не правове ж, йолкі-палкі!) політики Президента. Ось, стурбувався освітнім рівнем студентів, що їх позвозили до Києва мітингувальники (хоча, судячи з облич на Майдані, вища освіта їх торкнутися не наважувалась). Пообіцяв «Ай-яй-яй!» усім, хто не виконує указ Ющенка про розпуск Верховної Ради. Коротше, імітація діяльності починається бурхливо. І, певно, більшого Віктору Андрійовичу зараз не потрібно – тим паче, що він не може не розуміти з власного досвіду: з Піскуна молока особливо не видоїш. Піскун – це не хліб, Піскун – це, насамперед, видовища.
А отже, шановні глядачі, розслабтеся й насолоджуйтеся – на арені цирку знову знаменита людина-бумеранг!
Юрко КОСМИНА, спеціально для І-РЕПОРТЕРА
http://rep-ua.com/68110.html