Літопис Самовидців. Продовження.
05/06/2007 | S4ur
Як уже було повідано про шинок «Хворум», що на Майданній Січі та про всілякий люд, що туди звик ходити, то я без довгого вступу продовжу опис тогочасних подій.
Ви пам’ятаєте, що в шинку, під дошками підлоги, наче у себе вдома жив щур. Той щур поцупив пергаментний сувій Літопису Самовидців та й згриз його. Але почала щура дошкуляти совість, мовляв, навіщо ти з’їв Літописа? Як тепер
нащадки козаків Майданної Січі довідаються про вчинки дідів-прадідів?
Отож, мучимий докорами сумління, подався щур на пошуки якихсь інших фрагментів Літопису. Почав нишпорити по ріжних закутках, льохах, горищах і таки знайшов одного зписка. Притяг до себе і вже не їв, а старанно зберігав. Хто автор зписку залишилось таємницею. Подаю оригінальний текст без змін і зкорочень.
---------------------------------------------------------------------
У важку але важливу для Краю добу Відродження почав правити над поспільством і козаками Генеральний Гетьман Хорунженко, на ім’я Переможець.
Однак часто бува, що імення людині дають батьки наче в насмішку. Так і наш гетьман-«переможець» насправді був людиною м’якою, поступливою, а таким провідник народу бути не повинен. Особливо коли країні загрожують вороги ззовні і зсередини.
Тож гетьман любив життя спокійне, тихе, любив писати універсали, бджіл розводити і дітей своїх бавити. А з ворогами старався домовлятись. Хоча про що можна домовлятися з тими, хто заніс сокиру над твоєю сім’єю? Щоб зарубали не сьогодні, а завтра? Ну, правда, коли нарід для тебе не є як твої власні діти, тоді так, можна домовлятись.
Улюбленою примовкою гетьмана було: хлопці, давайте жити дружньо. За те його люди прозвали Котом Леопольдом. І не вистачало Леопольдові пильності стерегти інтереси народні.
А вороги Леопольдові, миші, дивлячись на таке похоробрішали та зачали розтягувати майже прилюдно все те, що ще залишалось цінного в Краю.
Ба навіть не зачали, а продовжили. Зачали ще при попередникові Леопольдовім на ймення Рудий Собака.
Жив він тоді там же, де зараз за ним почав жити Леопольд, а саме в Стольному місті, у великій такій хаті на вулиці Склянковій.
Ох і лютий же був той собака! Нікому не давав пройти спокійно повз хату на Склянковій. Один добрий чоловік якось проходив близько хати, то собака вискочив, та накинувсь на чоловіка, та пошматував його, голову відгриз, а тіло відтягнув у ліс і закопав. І багато хто бачив це, але всі мовчать, бо досі бояться собаки. Леопольд, як обирався на гетьмана, обіцяв посполитим розплутати ту справу. Але вірно каже приказка: обіцянка – цяцянка, а дурневі радість.
Так от я й кажу, розтягали вороги Леопольдові і поспільства ( бо ж все-таки Леопольд по великім рахунку боронив інтереси посполитих) під ту катавасію, яка зачалась в Краю, все що погано лежало. Тягли і продавали за безцінь в Орду. А їм, злодіям, що, аби власні кишені набити народніми грошима.
Таким робом вкрали та продали ординцям одну факторію, яка виробляє самохідні тяглові машини, що ото по залізних коліях тягають валки чумацьких возів.
А ще намірились вкрасти та продати Орді крайовий стратегічний об’єкт, Водко-гінна труба називається.
Цю трубу спорудили посполиті ще тоді, як Край був під Ордою. Тоді на заході Краю ще були горілчані колодязя. Орда довідалась про таке, звеліла прокласти трубу від крайових колодязів до столиці ординської та зачала качати дармову горілку до своїх юрт.
Та через якийсь час горілка закінчилась. Тоді Орда розвідала про нові горілчані колодязя на сході від себе, у народів, що платили данину Орді. Погнала туди знов наших посполитих, щоб збудували нову трубу та з’єднали зі своєю. А тоді почали качати горілку по трубі до німців та продавати, а гроші звичайно залишати собі, даючи і східним під-даним і нашим посполитим яку дрібничку. І головним чином платили тою ж таки горілкою.
І так посполиті звикли дудлити горілку, що вже більш не могли без неї жити. А Орді тілько того і треба. Каже Орда: «Хочете водкі? Платіть вдвоє проти колишнього. А як хочете платити дешевше, то продайте нам трубу».
Ну, посполиті звичайно зачали кричати: грабунок! Але друзі Леопольдові порадили йому: плати, а то зовсім без горілки залишимось.
А тут іще Орда перекрила водко-провід та ще й на самий Новий рік. Уявляєте, що б це були за Новорічні, а мо й Різдвяні свята без горілки?! Та де таке чувано серед людства християнського! Так тілько погани і можуть вчинить.
Отже відправив Леопольд до Орди уже домовлятися з ними свого головного урядника Ханурка, хрещеного бусурменина. І Ханурко таки домовився, і почав таки Край платити вдвічи за горілку. Правда хтось розводив чутки, що якісь посполиті вночі підкрадались до водко-проводу, та свердликами дірявили трубу, та підставляли відра, та й тягали до себе в хати. Але я привселюдно заявляю, що це зухвала брехня!
Відтоді нарід трохи втихомирився та зачав жити більш-менш спокійно. Бо до всього люде звикають.
Але Юлька Богуславка вона ж така, що не може спати, аби не збурити сірому. Їй тільки дай привід.
Каже вона урядникам: «Дурні ви! Треба було дочекатися суду. Тоді не ми Орді, а Орда нам платила би». І таки почасти права була Богуславка. Бо ж ординці, перекривши крана, припинили постачання горілки і німцям і з того міг вийти шкандаль.
Бо й німці теж уже звикли до водкі і не мислили себе без неї. Вже власний шнапс їм не до вподоби, ані варяжський «абсолют», або кавказська чача. Тільки водка і край! Кажуть, що ординський хан Путятя якось на бенкеті опоїв німецького кайзера Дрестера особливою водкою, зробленою спеціяльно для того ханськими опричниками. З того часу Дрестер став наче не свій, а путятін.
Отже зачала Богуславка кричати: «Тілько спробуйте продати трубу! Я вас тоді оголошу на весь край зрадниками і прокляну!»
Та й налякались же і друзі Леопольдові і вороги тих слів Богуславки. Та принишкли, але до часу.
Урядників Ханурка змінили урядники квазі-гетьмана Пацановича, а нові урядники доводили посполитим з цифірами в руках, що їм (посполитим, а не урядникам) тепер живеться краще, ніж раніше. Правда посполиті покращання свого життя на зростанні окружності свойого пояса не відмічали. Але ж хіба можна щось заперечити проти наукового ряду цифір?
Отже до цього обивателі теж звикли. Лиш частіше стали потилиці чухати, промовляючи при тім: «Аби не було війни».
Налагодивсь тоді фальшивий гетьманок Пацанович помаранчево-синю Раду тихцем перефарбовувати на синю, а скоріш на чорну. А що йому було важко це робити самому, то зачав переманювати Леопольдових та Юльчиних побратимів до свого гнізда, улещуючи їх дорогими дарунками.
Тоді бачить, діло іде та й зовсім знахабнів. Каже: «Оце зафарбую триста вікон в Раді і стану повним хазяїном Краю. Трубу Орді продам, а заразом з трубою і Кота Леопольда і всіх посполитих продам на ординську шкуродерню. За все помщуся, і за яйця теж!»
Бо треба вам сказати, що хворів Пацанович на одну негарну хворобу, яйцефобія називається. Щойно він побачить де яйце, то відразу йому памороки одбирає. А було одного дня якийсь хлопець, не знавши того, пожбурив в Пацановича яйцем. Ледве відкачали доброго молодця Яника.
Подививсь на все це Леопольд та й каже собі: «Гетьман я, чи не гетьман? - Та як торохне по столі кулаком, аж універсальна чорнильниця підскочила та полумиски з медом порозлітались. - Зараз же мені розігнати цю фарбовану Раду! Призначити новий зхід всенародній та обрати нову!»
Казали злі язики, що Юлька Богуславка підсипала до їжі Леопольдової зілля, «озвірин» зветься.
Чи так, чи ні, хто зна. Але з того часу знов зачали поважати в народі Леопольда, стали звати не Леопольдом, але Переможцем Хорунженком і Генеральним Гетьманом.
Аби тільки «озвірин» не перестав діяти до всенароднього зходу.
Ви пам’ятаєте, що в шинку, під дошками підлоги, наче у себе вдома жив щур. Той щур поцупив пергаментний сувій Літопису Самовидців та й згриз його. Але почала щура дошкуляти совість, мовляв, навіщо ти з’їв Літописа? Як тепер
нащадки козаків Майданної Січі довідаються про вчинки дідів-прадідів?
Отож, мучимий докорами сумління, подався щур на пошуки якихсь інших фрагментів Літопису. Почав нишпорити по ріжних закутках, льохах, горищах і таки знайшов одного зписка. Притяг до себе і вже не їв, а старанно зберігав. Хто автор зписку залишилось таємницею. Подаю оригінальний текст без змін і зкорочень.
---------------------------------------------------------------------
У важку але важливу для Краю добу Відродження почав правити над поспільством і козаками Генеральний Гетьман Хорунженко, на ім’я Переможець.
Однак часто бува, що імення людині дають батьки наче в насмішку. Так і наш гетьман-«переможець» насправді був людиною м’якою, поступливою, а таким провідник народу бути не повинен. Особливо коли країні загрожують вороги ззовні і зсередини.
Тож гетьман любив життя спокійне, тихе, любив писати універсали, бджіл розводити і дітей своїх бавити. А з ворогами старався домовлятись. Хоча про що можна домовлятися з тими, хто заніс сокиру над твоєю сім’єю? Щоб зарубали не сьогодні, а завтра? Ну, правда, коли нарід для тебе не є як твої власні діти, тоді так, можна домовлятись.
Улюбленою примовкою гетьмана було: хлопці, давайте жити дружньо. За те його люди прозвали Котом Леопольдом. І не вистачало Леопольдові пильності стерегти інтереси народні.
А вороги Леопольдові, миші, дивлячись на таке похоробрішали та зачали розтягувати майже прилюдно все те, що ще залишалось цінного в Краю.
Ба навіть не зачали, а продовжили. Зачали ще при попередникові Леопольдовім на ймення Рудий Собака.
Жив він тоді там же, де зараз за ним почав жити Леопольд, а саме в Стольному місті, у великій такій хаті на вулиці Склянковій.
Ох і лютий же був той собака! Нікому не давав пройти спокійно повз хату на Склянковій. Один добрий чоловік якось проходив близько хати, то собака вискочив, та накинувсь на чоловіка, та пошматував його, голову відгриз, а тіло відтягнув у ліс і закопав. І багато хто бачив це, але всі мовчать, бо досі бояться собаки. Леопольд, як обирався на гетьмана, обіцяв посполитим розплутати ту справу. Але вірно каже приказка: обіцянка – цяцянка, а дурневі радість.
Так от я й кажу, розтягали вороги Леопольдові і поспільства ( бо ж все-таки Леопольд по великім рахунку боронив інтереси посполитих) під ту катавасію, яка зачалась в Краю, все що погано лежало. Тягли і продавали за безцінь в Орду. А їм, злодіям, що, аби власні кишені набити народніми грошима.
Таким робом вкрали та продали ординцям одну факторію, яка виробляє самохідні тяглові машини, що ото по залізних коліях тягають валки чумацьких возів.
А ще намірились вкрасти та продати Орді крайовий стратегічний об’єкт, Водко-гінна труба називається.
Цю трубу спорудили посполиті ще тоді, як Край був під Ордою. Тоді на заході Краю ще були горілчані колодязя. Орда довідалась про таке, звеліла прокласти трубу від крайових колодязів до столиці ординської та зачала качати дармову горілку до своїх юрт.
Та через якийсь час горілка закінчилась. Тоді Орда розвідала про нові горілчані колодязя на сході від себе, у народів, що платили данину Орді. Погнала туди знов наших посполитих, щоб збудували нову трубу та з’єднали зі своєю. А тоді почали качати горілку по трубі до німців та продавати, а гроші звичайно залишати собі, даючи і східним під-даним і нашим посполитим яку дрібничку. І головним чином платили тою ж таки горілкою.
І так посполиті звикли дудлити горілку, що вже більш не могли без неї жити. А Орді тілько того і треба. Каже Орда: «Хочете водкі? Платіть вдвоє проти колишнього. А як хочете платити дешевше, то продайте нам трубу».
Ну, посполиті звичайно зачали кричати: грабунок! Але друзі Леопольдові порадили йому: плати, а то зовсім без горілки залишимось.
А тут іще Орда перекрила водко-провід та ще й на самий Новий рік. Уявляєте, що б це були за Новорічні, а мо й Різдвяні свята без горілки?! Та де таке чувано серед людства християнського! Так тілько погани і можуть вчинить.
Отже відправив Леопольд до Орди уже домовлятися з ними свого головного урядника Ханурка, хрещеного бусурменина. І Ханурко таки домовився, і почав таки Край платити вдвічи за горілку. Правда хтось розводив чутки, що якісь посполиті вночі підкрадались до водко-проводу, та свердликами дірявили трубу, та підставляли відра, та й тягали до себе в хати. Але я привселюдно заявляю, що це зухвала брехня!
Відтоді нарід трохи втихомирився та зачав жити більш-менш спокійно. Бо до всього люде звикають.
Але Юлька Богуславка вона ж така, що не може спати, аби не збурити сірому. Їй тільки дай привід.
Каже вона урядникам: «Дурні ви! Треба було дочекатися суду. Тоді не ми Орді, а Орда нам платила би». І таки почасти права була Богуславка. Бо ж ординці, перекривши крана, припинили постачання горілки і німцям і з того міг вийти шкандаль.
Бо й німці теж уже звикли до водкі і не мислили себе без неї. Вже власний шнапс їм не до вподоби, ані варяжський «абсолют», або кавказська чача. Тільки водка і край! Кажуть, що ординський хан Путятя якось на бенкеті опоїв німецького кайзера Дрестера особливою водкою, зробленою спеціяльно для того ханськими опричниками. З того часу Дрестер став наче не свій, а путятін.
Отже зачала Богуславка кричати: «Тілько спробуйте продати трубу! Я вас тоді оголошу на весь край зрадниками і прокляну!»
Та й налякались же і друзі Леопольдові і вороги тих слів Богуславки. Та принишкли, але до часу.
Урядників Ханурка змінили урядники квазі-гетьмана Пацановича, а нові урядники доводили посполитим з цифірами в руках, що їм (посполитим, а не урядникам) тепер живеться краще, ніж раніше. Правда посполиті покращання свого життя на зростанні окружності свойого пояса не відмічали. Але ж хіба можна щось заперечити проти наукового ряду цифір?
Отже до цього обивателі теж звикли. Лиш частіше стали потилиці чухати, промовляючи при тім: «Аби не було війни».
Налагодивсь тоді фальшивий гетьманок Пацанович помаранчево-синю Раду тихцем перефарбовувати на синю, а скоріш на чорну. А що йому було важко це робити самому, то зачав переманювати Леопольдових та Юльчиних побратимів до свого гнізда, улещуючи їх дорогими дарунками.
Тоді бачить, діло іде та й зовсім знахабнів. Каже: «Оце зафарбую триста вікон в Раді і стану повним хазяїном Краю. Трубу Орді продам, а заразом з трубою і Кота Леопольда і всіх посполитих продам на ординську шкуродерню. За все помщуся, і за яйця теж!»
Бо треба вам сказати, що хворів Пацанович на одну негарну хворобу, яйцефобія називається. Щойно він побачить де яйце, то відразу йому памороки одбирає. А було одного дня якийсь хлопець, не знавши того, пожбурив в Пацановича яйцем. Ледве відкачали доброго молодця Яника.
Подививсь на все це Леопольд та й каже собі: «Гетьман я, чи не гетьман? - Та як торохне по столі кулаком, аж універсальна чорнильниця підскочила та полумиски з медом порозлітались. - Зараз же мені розігнати цю фарбовану Раду! Призначити новий зхід всенародній та обрати нову!»
Казали злі язики, що Юлька Богуславка підсипала до їжі Леопольдової зілля, «озвірин» зветься.
Чи так, чи ні, хто зна. Але з того часу знов зачали поважати в народі Леопольда, стали звати не Леопольдом, але Переможцем Хорунженком і Генеральним Гетьманом.
Аби тільки «озвірин» не перестав діяти до всенароднього зходу.