05/12/2007 | ziggy_freud

от що мені кинули в мильницю. Прошу панство ознайомитись. Копілефт на термін "мовноязичіє" належить частково мені, частково аффтару. Можна вважати - навпіл.

КОСМІЧНЕ МОВНОЯЗИЧІЄ

Віктор Пушкар,
кандидат психологічних наук.

“Загострення мовноязичного питання, або комплекса питань, пов’язаних з мовноязичієм гуманоїдів на теренах України, має періодичність, наближену до циклу виборчих процесів, і флуктуації фази, близькі до випадкових.

Безперечна актуальність мовноязичного питання для українського політикуму, і дещо сумнівна його актуальність для більшості гуманоїдів поза політикумом, про яку свідчить цілий ряд соціологічних опитувань, утворюють своєрідну різницю потенціалів, між якими тече моцний струм наукових та паранаукових досліджень.”

Із нотаток анонімного космічного спостерігача. Авторизований переклад з інопланетної.

Чи можемо ми поставитись до мовноязичного питання настільки ж безсторонньо, як поставився б до нього анонімний спостерігач з космосу? Навряд, оскільки майже кожний з нас періодично уточнює для себе сферу вживання рідної (державної, іноземної) мови. Багато хто вважає, що мову не обирають. Як Батьківщину. Або - що вибір зроблено за нас злим підступним ворогом. “Они нам навязывают” = “Вони нам нав’язують”?

Чому цитований космічний спостерігач вживає саме термін “мовноязичіє”? Через свою підкреслену нейтральність щодо кожної з поширених в Україні мов. Там, де одні кажуть про “языковой вопрос”, а інші – про “мовне питання”, саме дослідження мовноязичія видається збалансованим щодо перших двох версій. Тож спробуємо і ми дотримуватись цієї міжпланетно коректної точки зору.

Чи вдасться комусь довести прибульцеві з іншої галактики виняткову космічність української мови так само переконливо, як Павло Мовчан у своєму ессеї “Мова – явище космічне” http://ukrlife.org/main/tribuna/univers.htm? Навряд; куди нам, скромним та поміркованим, до живого класика. Тим більш, ми вже чуємо ряд частково справедливих заперечень про російськомовність Юрія Гагаріна, радянських ракет в цілому та їх окремих частин, включно із зробленими в Україні.

Отже, катапультуймо си на грішну Землю, історичну батьківщину кожного гуманоїдного космонавта. І, попри дещо ушкоджений зірковими променями вступ, спробуємо взятись до справи серйозно.

Останнім часом в Україні вчергове актуалізується цілий комплекс питань мовної політики на державному та місцевому рівні. Рішення місцевих рад стосовно регіональної мови стали лише однією з багатьох зовнішніх ознак процесу. Сподіваємось, що науковий аналіз ситуації, виконаний методами психології та ряду суміжних дисціплін, допоможе розібратись, які проблеми з цього комплексу є ключовими.

Мова та ідентичність. Постановка проблеми.

Завданням нашої розвідки, крім власне аналізу поточної ситуації, є визначення принципової можливості формування самоідентифікації винятково за ознакою україномовності, російськомовності, або іншої –мовності.

З цією метою потрібно, насамперед, внести деякі уточнення щодо можливих варіацій ідентичності та її ролі як конструкту психічного. Безперечно, що групова ідентичність, або множина групових ідентичностей, які індивід вважає актуальними для себе, найчастіше відіграє позитивну роль у функціонуванні психіки; її роль як чинника соціалізації взагалі важко переоцінити. Поряд з тим зустрічаються варіанти розвитку патологічних, гротесково гіпертрофованих групових ідентичностей, що суттєво обмежують індивіда в контактах за межами умовно “своєї” групи.

Зауважимо, що стосовно поточної ситуації в Україні біосоціальні та релігійні чинники розглядаються нами як другорядні в процесі формування ідентичності порівняно із належністю до нації (як політичної спільноти) та етноса (як спільноти мовної та культурної).

Для отримання цілісної картини стосовно ідентичності, ми маємо розглянути більш загальний випадок великої групи населення (далі – велика група), стосовно якого і етнос (ми - українці), і політична нація (ми – громадяни України) є частковими випадками. Іноді ідентифікація з ними повністю або частково замінюється в індивіда релігійною (ми - християни) або надетнічною (ми – європейці).

Визначення себе як жителя певної місцевості, представника певної нації і громадянина в багатьох випадках позбавлено суперечностей. Деякі ідентичності можуть актуалізовуватись ситуативно. Наприклад, людина із слабким релігійним почуттям відвідує храм на свято. Або людина з слабкою локальною ідентичністю за збігом обставин приєднується до акції місцевої громади. В певних випадках набуває дещо неадекватно великого значення самоідентифікація любителя спортивних видовищ, поп-музики, телесеріалів, тощо.

Отже, ідентичність найчастіше є множинною, вона виступає як складний дінамічний конструкт психічного. Певні складові ідентичності можуть ситуативно вступати в конфлікт; також в середовищах ксенофобів, що таврують носія певних ознак як “меншовартого” з расової, національної або іншої точки зору, деякі складові ідентичності можуть приховуватись індивідом від оточуючих, і навіть поступово витіснятись з метою досягнення хоча б відносного психічного комфорту.

Мова і комунікація

Однією з крайніх точок зору є розгляд мови виключно як засобу вербальної комунікації; згідно з нею кожне повідомлення має поверхневу структуру, що передається специфічними для певної мови засобами, і глибинну, що є незалежною від мови повідомлення. Однак, прийнявши цю гіпотезу “раннього” Ноама Хомскі, ми практично заперечуємо наявність зворотнього зв’язку між повідомленням і способом передачі повідомлення. З нею також дуже важко узгодити складнощі, що виникають при перекладі деяких текстів, насичених ідіомами, неологізмами чи сленгом.

Натомість, більшість сучасних дослідників висловлюється на користь гіпотези Сепіра-Ворфа щодо впливу мови на спосіб мислення. Предметом подальших досліджень стає скоріше характер цього впливу та зворотніх зв’язків між процесами різного рівня, що мають відношення до вербальної поведінки. За Мацумото “циклічна природа взаємовідносин між культурою та мовою дозволяє зробити висновок, що жодну культуру неможливо зрозуміти без мови, як і навпаки… Розуміння того, як впливає на мову культура, має своє важливе застосування щодо розуміння культурних розбіжностей у поглядах на світ”.

Повідомлення структурує досить велика кількість чинників, що створюють контекст комунікації. Інформація, передана виключно в текстовому режимі, за визначенням втрачає частину повідомлення, кодовану інтонаціями і фразуванням в аудіальному каналі, або жестами та мімікою - у візуальному. Повідомлення, передане при наявності двобічного зв’язку в реальному часі, суттєво відрізняється від надісланого поштою, тощо.

Визначаючи певну мову як “сільську”, “солов’їну”, “командирську”, або “мову попси і блатняка”, ми вказуємо на контекст застосування, що досить явним чином структурує форму, а також менш очевидно впливає на зміст. Звідси – інша крайня точка зору: media is a message (англ. – носій є повідомленням; тобто спосіб передачі інформації визначає саму інформацію). Важко погодитись з твердженням, що всі програми ТБ, опери чи дискотеки однакові. Їх об’єднують лише спільні закони структурування повідомлень, визначені як фізичною структурою канала комунікації, так і сталими традиціями його використання.

Досить просто зняти відеоролік, який, відповідаючи технічним вимогам, викличе гостру реакцію відторгнення у більшості співробітників телевізійних каналів і, внаслідок, матиме досить низькі шанси потрапити в ефір. Так само просто сконструювати повідомлення, коректне з точки зору української філології, яке ми напевне не почуємо від носія мови в жодній реальній комунікативній ситуації. Однак у театрі абсурду ми можемо побачити цілу виставу, побудовану на подібних “нереальних” чи “неправильних” повідомленнях.

Оцінюючи сучасні медіа-продукти, іноді досить складно визначити, які саме ознаки є “головними”. Наскільки відносно важливою є текстова складова фільму щодо роботи оператора, монтажу і спецефектів? Наскільки важлива наявність тексту певною мовою, або тексту взагалі, щоб віднести твір мистецтва або продукт маскульту до певної культури? Якою мовою грають оркестрову музику або пишуть картини? Однак навіть пересічні споживачі маскульту в багатьої випадках здатні розрізнити “своє” і “чуже” за невербальними ознаками, віддаючи перевагу добре відомим їм формам.

Отже, використання мови як засобу комунікації структурується культурним контекстом. Успішне засвоєння мови можливе лише у випадку засвоєння хоча б найважливіших базових відомостей про цей контекст; в першу чергу – характерних для неї комунікативних ритуалів, що починаються з типових форм ввічливості або повідомлення про свій соціальний статус, однак далеко не обмежуються ними.

У випадку сучасної України культурний контекст скоріше співпадає для громадян різних національностей, ніж залишається окремим для різних етнічних спільнот. Хоча, звичайно, можна відстежити певні явища маскульту, що пропагують ксенофобію, і навіть констатувати факт деякого збільшення дистанції між представниками різних етносів, зафіксований кількома взаємонезалежними дослідженнями.

Мова з необхідністю відбиває реалії життя. Перехід людини з відносно однорідного культурно-мовного середовища в багатокультурне і багатомовне можна порівняти з втратою цнотливості, що може стати як позитивним досвідом, так і психічною травмою з тривалими негативними наслідками.

Яким чином в цьому сенсі сприйняти певні твердження В. Гонського
[“Мова як чинник формування людини і нації” http://www.pravda.com.ua/news/2007/5/6/58378.htm]? На власний розсуд шановного панства. Для початку автору варто було б навести приклади висвітлення комунікативних аспектів мови з вітчизняної літератури. Хоча космічні аспекти мовноязичія в літературі розкрито значно глибше. Щоб уникнути звинувачень з боку п.Гонського у “зацікленості на комунікативних функціях мови”, пропоную шановному автору не вступати в дискусію, та обмежитись винятково когнітивним аспектом даної статті. Саме так в науковій літературі зветься пізнавальна складова повідомлення. Хоча в паранауковому тексті вона цілком може іменуватись гносеологічною (за В.Гонським), гностичною чи навіть трансцедентно-ентатично-медитативною.