05/21/2007 | nomen nescio

"Львівська газета", 18.05.2007 р., № 82 (152)

Оксамитова імперська ностальгія
-----------------------------------

Цього року виповнюється 235 років від часу, коли 1772 р. галицькі землі внаслідок поділу Польської держави приєднали до Австро-Угорської імперії.

На якусь згадку про цю подію, тим паче на офіційному рівні, годі сподіватися (це ж не чергова річниця Переяславської угоди). Тож у мене виникло бажання власними скромними силами об’єктивно розібратися в “австрійському” періоді Галичини – без геополітичних аналізів, розглядаючи лише побутову, утилітарну сферу.

Розкрийте будь-який підручник з історії – і там ви прочитаєте, що Галичина в Австро-Угорській імперії була найвідсталішим краєм, де майже не було промисловості, сільське господарство – низькопродуктивне та неконкурентоспроможне, народ – бідний, пригноблений і переважно неграмотний. Якщо з точки зору комуністичної ідеології така концепція подання інформації була виправданою (потрібно ж було показати, що тільки радянська влада принесла на західноукраїнські землі “культуру”, “свободу” та “соціальну справедливість”), то бездумне повторювання цих ідеологічних штампів українськими, а особливо галицькими істориками й авторами є для мене принаймні дивним. І не тому, що мені хочеться дивитися на цей період нашої історії крізь рожеві окуляри, а тому, що кожне явище потрібно оцінювати всебічно.

Почнімо з того, що в час перебування в складі Австро-Угорщини Львів за кількістю населення (70590 осіб на 1848 р.) посідав четверте місце в монархії, поступаючись за цим показником лише Відню, Празі та Трієсту. Для порівняння зазначу: приблизно такої ж кількості населення Київ досяг лише 1861-го, а населення Харкова цього ж таки року становило тільки 40560 осіб.

Із входженням Галичини до складу Австро-Угорщини однією з основних цілей тодішнього владного режиму було покращення економічного та соціального розвитку цієї провінції, яка й справді перебувала в украй занедбаному стані. Щоб підняти рівень сільськогосподарського виробництва, австрійський уряд сприяв поселенню на галицьких землях німецьких, австрійських і чеських колоністів, від яких місцеве населення переймало найновіші на той час аграрні технології, а також освоювало прийоми вирощування, переробки та застосування нових сільськогосподарських культур, таких як конюшина, люцерна, тютюн, цикорій тощо. Починаючи з кінця XVIII ст., основною харчовою культурою галицького села стала картопля. Крім усього іншого, ця культура виявилась ідеальною сировиною для виготовлення горілки, що приносило високі прибутки. Тож не дивно, що гуральні виростали в галицьких містах, містечках і селах, мов гриби після дощу. Хоча мало хто знає, що цісар Франц Йосиф був запеклим противником алкоголю і за час свого правління видав декілька “антиалкогольних” декретів.

Зі скасуванням 1848 р. кріпацтва (до речі, на 13 років раніше, ніж у царській Росії) ліквідували особисте підданство селян шляхті та дідичам – їм дозволяли йти до шкіл і займатися ремеслом. Задля підвищення загального освітнього рівня населення австрійський уряд запровадив у Галичині середні школи німецького типу. У Львові заснували університет, а також “Політехніку” й Аграрну академію.

Запроваджували реформи й у соціально-побутовій сфері – засновували нові шпиталі та лікарні, збільшувалася кількість лікарів. Протягом 1890-1907 рр. у Львові було докорінно модернізовано мережу водопостачання та водовідведення, а також удосконалено електропостачання. Саме в цей період на вулицях міста з’явився перший трамвай на електричній тязі та перша телефонна мережа. Не торкатимуся питань архітектури та будівництва, оскільки не є спеціалістом у цих галузях, але переконаний в одному – основою нинішнього історичного ландшафту Львова є будівлі й об’єкти, споруджені або засновані саме в цей час.

У цьому контексті необхідно дещо більше зупинитися на постаті самого цісаря Франца Йосифа. Період його правління (1848-1916) історики одностайно називають “золотою ерою” Австро-Угорщини. Попри всі інтриги з боку польської спільноти, галицькі українці мали своїх депутатів у австрійському парламенті. Цісар був симпатиком українців, адже цілком обґрунтовано вважав їх лояльнішими до Габсбургів, аніж тих же поляків чи угорців. 1848 р. він видав декрет про створення у Львівському університеті кафедри української мови та літератури. Зауважу, що на території українських земель, котрі входили до складу Російської імперії, таке навіть важко було уявити, оскільки там “…нєт і нє било нікакого украінского язика, только малоросійскоє нарєчіє“. І взагалі, в період між 1898 та 1914 рр. у Львові видавали понад 450 газет і журналів українською, польською, німецькою, російською (!) мовами, а також на ідиш.

Особливі сентименти мав цісар до Карпат і, зокрема, до Гуцульщини та її мешканців, яких називав не інакше, як “тірольцями Сходу”. Подейкують, ніби серед особистої охорони імператора було чимало вихідців із цього краю. Франц Йосиф особисто сприяв інвестиціям у розвиток Галицьких Карпат, бо був офіційним патроном Косівщини, Коломийщини та Надвірнянщини. Це стало запорукою швидких темпів розвитку туризму та курортно-оздоровчої інфраструктури краю. На Стрийщині, Сколівщині, Дрогобиччині та Турківщині найбільшими інвесторами в галузі карпатського туризму були фірми “Газоліна” та “Годуля”. Розпочали серйозні дослідження лікувальних властивостей карпатських мінеральних вод і спорудження на їх базі здравниць – у Лімні (1881 р.), Солянуватці (1904 р.), Сприні (1911 р.), Розлучі (1912 р.), Івашківцях (1906 р.) та багатьох інших місцевостях.

Між 1870 і 1914 рр. збудували більшість із нині діючих залізничних колій, що поєднують Львів не лише з іншими містами області (Самбір, Стрий, Трускавець, Хирів), а й із віддаленими гірськими селами (Старява, Сянки, Ужок, Лавочне). 1882-го в Карпатах розпочали інтенсивне будівництво вузькоколійних залізничних колій, призначених здебільшого для транспортування заготовленої деревини. Першу з них – Делятин-Погранична-Орява, протяжністю 40 км – звели протягом 1892-1893 рр. Пізніше мережа цих доріг зростала у 20-30-х роках минулого століття, вже після падіння Австро-Угорщини. Лісогосподарникам радянської доби цей “пережиток капіталізму” чомусь дуже муляв очі, тому до кінця 1960-х років на теренах Львівщини майже всі їх демонтували. А даремно! У польських Бескидах ці колії з успіхом використовують для туристських мандрівок, що на нині є чи не найбільшою атракцією “Бєщадського парку народового”.

Скільки разів Франц Йосиф Габсбург за час свого правління відвідував Галичину – достеменно не відомо. В історичних хроніках згадано принаймні про три такі візити. У жовтні 1851-го він відвідав мисливське господарство в околицях Болехова, де під час полювання підстрелив дикого кабана. До речі, при цьому господарстві з 1860-го по 1914 рік функціонував відомий у всій Європі музей мисливських трофеїв. Під час Першої світової війни музей пограбували російські війська. 1885-го та 1903-го цісар відвідував Львів. Перебігу цих візитів не описуватиму, оскільки їх докладно висвітлено в тогочасних історичних хроніках та іншій історичній літературі (зокрема, в “Історичних проходах по Львові” І. Крип’якевича).

Вище наведено лише дещицю з того, що було зроблено в економічній і гуманітарній сферах Галичини за “австро-угорського панування”. А яку ж лінію провадив цісар у царині державної політики щодо Галичини? Сконсолідовані дії польської аристократичної верхівки були спрямовані на те, щоб дискредитувати галичан-українців в очах імператорського двору. І потрібно визнати, що часто їм це вдавалося. Ні для кого не є таємницею, що українсько-польські відносини в Галичині споконвіку були вкрай конфліктними. Щоб уникнути ескалації напруженості між двома спільнотами, австрійський парламент неодноразово порушував питання про поділ Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), з подальшим утворенням “Коронного краю Східна Галичина”. Тричі австрійський уряд давав на це згоду, але цісар унаслідок закулісних інтриг польських політиків тричі (!) відмовлявся підписувати декрет. Поляки були категорично проти такого розвитку подій, адже розглядали Галичину як плацдарм для відновлення в майбутньому Польської держави.

Наприкінці свого правління проблема українсько-польських стосунків знову стала пріоритетною для Франца Йосифа. У повітрі запахло війною з Росією, а за таких обставин внутрішня нестабільність могла занадто дорого коштувати. Тому було здійснено чергову спробу примирити обидві спільноти. 22 січня 1914 р. українська та польська делегації австрійського парламенту підписали відповідну угоду, але початок Першої світової так і не дозволив її реалізувати. Зруйнована Австро-Угорська імперія поховала під своїми уламками надію на примирення двох народів на довгі роки.

Зараз в Україні, особливо на її східних і південних околицях, панує мода на дещо іншу “імперську ностальгію”, і не “оксамитову”, а навпаки – агресивно-войовничу. Лідери різноманітних проросійських партійок та об’єднань марять “відродженням” недоруйнованої євразійської імперії. Вершиною цього політичного мазохізму можна вважати намір спорудити в одному з південноукраїнських міст пам’ятник імператриці Єкатєрінє ІІ.

Десь вісім-десять років тому якась маловідома екзотична громадська організація висловила на сторінках преси ідею про спорудження у Львові пам’ятника Францові Йосифу Габсбургу. Цю пропозицію сприйняли по-різному, а потім про неї дружно забули. Я не належу до числа переконаних монархістів і особливих симпатиків Габсбургів і не вважаю, що це була вдала ідея. Однак меморіальна дошка на честь візиту до нашого міста австрійського цісаря була б, на мою думку, дуже доречною. Благо, у Львові ще вціліли споруди, які його пам’ятають.

Іван Великий