"Антидержавні медитації" (/)
05/22/2007 | nomen nescio
Львівська газета, 22.05.2007 р., № 84 (154)
Антидержавні медитації
===============================
Світ, далебі, вигадали не ми. Втім, незважаючи на цей сумний факт, ми не тільки намагаємося жити в ньому, а час од часу легковажно беремо на себе повноваження змінити суспільне довкілля.
Щоразу, доклавши певну дещицю зусиль і зазнавши невдачі, розчаровуємося, депресуємо, але позаяк потреба й обов’язок нашіптують нам, що так далі не можна, забуваємо про вчорашні прорахунки і знову беремося за сізіфів труд. Самокритичний народ називає схожу поведінку танком на граблях, однак не варто забувати, що кожне влучне визначення стосується насамперед його авторів.
Наше намагання переписати історію виглядає карикатурним і дріб’язковим, оскільки ні Президент, ні кволий ветеран не усвідомлюють своєї малості перед її плином. Еклезіастове “ви кажете: час минає? Час стоїть – минаєте ви” забуто, в ліпшому разі його вживають стосовно політичних опонентів. Чомусь спадає на гадку звістка з Гонконгу, вичитана нещодавно у всесвітній павутині. Там місцеві фіскали надіслали до філармонії припис негайно сплатити податки за… Баха і Сенсанса. Вони знайшли ці імена… на афішах. Мені видається, що власну історію наші владоможці читають, як прейскурант у дорогому ресторані, як банальне меню розваг – зауважуючи титли, але аж ніяк не ціну.
Сатанинська примха одного диктатора, якому раптом забаглося возз’єднати два етноси з протилежних берегів Збруча, з різним життєвим досвідом, історією, а отже, й кардинально різною ментальністю, завдала труду багатьом його наступникам. Особливо тим, кому призначено втілювати давню та солодку фата моргану про державність. Іосіф не запитував у “западенців”, чи кортить їм “бути разом”, рівно ж як не питав дозволу в “східняків”. Зрештою, кого там було питати після жахів 1933-го? А чи запитують зараз у нас ті, кого ми вряди-годи виряджаємо на “державницьку працю”, чи цікавляться нашою думкою про перспективи спільного співжиття? Чи, може, банально користають із нашого славолюбства, з наших ілюзорних сподівань на “Велику Україну”? Пригадуєте, як напередодні грудневого референдуму 1991 року купка політичних фантастів годувала нас “об’єктивками” Дойчебанку про перспективи самостійної України? Якби бодай одна циферія з тієї арифметики справдилася, то нині я не писав би цих не надто оптимістичних нотаток. І, знаєте, я досі схильний вірити ретельним німцям. Лише діймає сумнів: ті, хто тиражував ту агітаційну макулатуру, ліпше знали, як скористатися досі небаченим шансом…
Це, зрештою, можна їм вибачити, зрозумівши побутову людську жагу до вищості. Але дозволяти їм збиткуватися з “осібної історії” кожного окремо взятого “регіону” – це вже занадто. Причому роблять це з особливо наголошеним поясненням – в інтересах держави, задля нас із вами. Як там в о’Генрі? “Чому б нам не зробитися філантропами? Ця думка рано чи пізно приходить до голови кожному пройдисвіту і шахраю”.
Молоді нації взагалі схильні абсолютизувати цей іще один винахід не нашого авторства – державу. Вона для них (читай – і нас) постає таким собі гарантійним талоном від зазіхань чужинців, проте дуже часто під дашком урядів і парламентів знаходять прихисток акурат найактивніші з потенційних “воріженьків”. Побіжний аналіз персонального складу української Верховної Ради дуже яскраво засвідчує її бутафорну “українськість”. Я не закликаю тут до запровадження цензу за “п’ятою графою”, просто звертаю увагу зацікавленого виборця на цей, як на мене, доволі прикрий факт.
А ще державу чомусь асоціюють із Великим Татом, недремне око якого визирає нас з усіх кутків навіть приватного помешкання, зауважуючи наші потреби і наші дрібні грішки. У кишені цього Татуся дзвенять мідяки – для чемних, а в руці замашна ременяка – для неслухів. Але чомусь не для наших мізків той очевидний факт, що і подарунки, і, зрештою, батіг – то наші з вами податки, віддані на заздалегідь призначену справу – задля “народного добра”. І коли уряд дозволяє собі фривольності на кшталт: “Не дам на вибори”, то чи не вправі охочі до електорального акту спитати марнославних прожектерів: “Лєбовскі, де грошва?” Що скаже на це Біґ Лєбовскі?
Ігор Гулик
Антидержавні медитації
===============================
Світ, далебі, вигадали не ми. Втім, незважаючи на цей сумний факт, ми не тільки намагаємося жити в ньому, а час од часу легковажно беремо на себе повноваження змінити суспільне довкілля.
Щоразу, доклавши певну дещицю зусиль і зазнавши невдачі, розчаровуємося, депресуємо, але позаяк потреба й обов’язок нашіптують нам, що так далі не можна, забуваємо про вчорашні прорахунки і знову беремося за сізіфів труд. Самокритичний народ називає схожу поведінку танком на граблях, однак не варто забувати, що кожне влучне визначення стосується насамперед його авторів.
Наше намагання переписати історію виглядає карикатурним і дріб’язковим, оскільки ні Президент, ні кволий ветеран не усвідомлюють своєї малості перед її плином. Еклезіастове “ви кажете: час минає? Час стоїть – минаєте ви” забуто, в ліпшому разі його вживають стосовно політичних опонентів. Чомусь спадає на гадку звістка з Гонконгу, вичитана нещодавно у всесвітній павутині. Там місцеві фіскали надіслали до філармонії припис негайно сплатити податки за… Баха і Сенсанса. Вони знайшли ці імена… на афішах. Мені видається, що власну історію наші владоможці читають, як прейскурант у дорогому ресторані, як банальне меню розваг – зауважуючи титли, але аж ніяк не ціну.
Сатанинська примха одного диктатора, якому раптом забаглося возз’єднати два етноси з протилежних берегів Збруча, з різним життєвим досвідом, історією, а отже, й кардинально різною ментальністю, завдала труду багатьом його наступникам. Особливо тим, кому призначено втілювати давню та солодку фата моргану про державність. Іосіф не запитував у “западенців”, чи кортить їм “бути разом”, рівно ж як не питав дозволу в “східняків”. Зрештою, кого там було питати після жахів 1933-го? А чи запитують зараз у нас ті, кого ми вряди-годи виряджаємо на “державницьку працю”, чи цікавляться нашою думкою про перспективи спільного співжиття? Чи, може, банально користають із нашого славолюбства, з наших ілюзорних сподівань на “Велику Україну”? Пригадуєте, як напередодні грудневого референдуму 1991 року купка політичних фантастів годувала нас “об’єктивками” Дойчебанку про перспективи самостійної України? Якби бодай одна циферія з тієї арифметики справдилася, то нині я не писав би цих не надто оптимістичних нотаток. І, знаєте, я досі схильний вірити ретельним німцям. Лише діймає сумнів: ті, хто тиражував ту агітаційну макулатуру, ліпше знали, як скористатися досі небаченим шансом…
Це, зрештою, можна їм вибачити, зрозумівши побутову людську жагу до вищості. Але дозволяти їм збиткуватися з “осібної історії” кожного окремо взятого “регіону” – це вже занадто. Причому роблять це з особливо наголошеним поясненням – в інтересах держави, задля нас із вами. Як там в о’Генрі? “Чому б нам не зробитися філантропами? Ця думка рано чи пізно приходить до голови кожному пройдисвіту і шахраю”.
Молоді нації взагалі схильні абсолютизувати цей іще один винахід не нашого авторства – державу. Вона для них (читай – і нас) постає таким собі гарантійним талоном від зазіхань чужинців, проте дуже часто під дашком урядів і парламентів знаходять прихисток акурат найактивніші з потенційних “воріженьків”. Побіжний аналіз персонального складу української Верховної Ради дуже яскраво засвідчує її бутафорну “українськість”. Я не закликаю тут до запровадження цензу за “п’ятою графою”, просто звертаю увагу зацікавленого виборця на цей, як на мене, доволі прикрий факт.
А ще державу чомусь асоціюють із Великим Татом, недремне око якого визирає нас з усіх кутків навіть приватного помешкання, зауважуючи наші потреби і наші дрібні грішки. У кишені цього Татуся дзвенять мідяки – для чемних, а в руці замашна ременяка – для неслухів. Але чомусь не для наших мізків той очевидний факт, що і подарунки, і, зрештою, батіг – то наші з вами податки, віддані на заздалегідь призначену справу – задля “народного добра”. І коли уряд дозволяє собі фривольності на кшталт: “Не дам на вибори”, то чи не вправі охочі до електорального акту спитати марнославних прожектерів: “Лєбовскі, де грошва?” Що скаже на це Біґ Лєбовскі?
Ігор Гулик
Відповіді
2007.05.22 | сябр
Re: "Антидержавні медитації" (/)
то про що стаття? а ні про що! так, набір різнокаліберних думок, погано допасованих одна до одної...2007.05.23 | Hoja_Nasreddin
Re: "Антидержавні медитації" (/)
>Наше намагання переписати історію виглядає карикатурним і дріб’язковим, оскільки ні Президент, ні кволий ветеран не усвідомлюють своєї малості перед її плином.Якби так само мислив приміром Бандера, то де би була зараз Західна Україна, а з нею і ціла Україна взагалі. Отже, хтось кволий блазнює, а хтось потужний – переписує. Але то до біса складно й страшно.
>Сатанинська примха одного диктатора, якому раптом забаглося возз’єднати два етноси з протилежних берегів Збруча, з різним життєвим досвідом, історією, а отже, й кардинально різною ментальністю, завдала труду багатьом його наступникам.
Е, так можна вирішити, що Сталін дбав за Україну а не “дбав” за неї. Тут рухав значно простіший інстинкт, куди приземленіший, який називається “Хочу ще”. Чей-же, не забули про його ідею-фікс виселити ВСІХ українців з Західної України? То не називається возз’єднанням. То ся називає злочинна захланність.
>Чи, може, банально користають із нашого славолюбства, з наших ілюзорних сподівань на “Велику Україну”?
Тут жарти чи кпини – недоречні. Надто багато людей поклало життя за цю ідею.
>Молоді нації взагалі схильні абсолютизувати цей іще один винахід не нашого авторства – державу.
А як Ви пропонуєте зберегти свою ідентичність, та своїх дітей? Ви знаєте інший спосіб?
>Вона для них (читай – і нас) постає таким собі гарантійним талоном від зазіхань чужинців, проте дуже часто під дашком урядів і парламентів знаходять прихисток акурат найактивніші з потенційних “воріженьків”.
Власне. Дозволю собі “повторитись”. Я не розумію тих українців, які обожнюють, ну просто умлівають, коли мова заходить за футболіста Шевченка чи артиста Данилка. “Як? Ви не вболіваєте за Челсі? Не радієте за нашого Андрійка, коли той забиває гола? Не обурютесь, коли цей покидьок Моурінью не випускає нашого Андрія на поле?”
Або “Ви не вболівали за Вєрку на Євробаченні? Ви не радієте, що вона здобула друге місце, а мала б взяти перше, якби ті югослави ся не змовили! У-у, потвори.”
І коли я їм кажу, що, Шевченко й Данилко – то не Україна, то їхні вочка набувають квадратних обрисів. І коли я їм пояснюю, що якби всі українці були як Шевченко чи Данилко, то України б просто НЕ БУЛО, вони відмовляються це розуміти. Я це кажу до того, що українська держава – це втілення інстинкту самозбереження української нації. Отож, питання української держави якось не надається на легковажне чи жартівливе до неї ставлення.
>І коли уряд дозволяє собі фривольності на кшталт: “Не дам на вибори”, то чи не вправі охочі до електорального акту спитати марнославних прожектерів: “Лєбовскі, де грошва?” Що скаже на це Біґ Лєбовскі?
А тут автор демонструє типову посередню банальність. Всі про це знають. Більше того, більшість "вивертає", коли вкотре чує бачить чи читає отакі сентенції. А вся то справа у відповіді на питання ЯК?
Як спитати? Як вийти? Як подолати ворога, що живе у мільйонах іпостасях? Як опертися спокусі зробити “як роблять усі”?
Передбачаючи почути критику українців та української нації – пропоную такий діалог:
-Чому українці живуть не так як сусіди (європейські)?
-Бо відрізняються від сусідів.
-А якби були схожі на них (або доклали зусиль змінитися)?
-Не було б України.
2007.05.23 | stefan
була би Україна, але, трохи не така
Hoja_Nasreddin пише:> >Наше намагання переписати історію виглядає карикатурним і дріб’язковим, оскільки ні Президент, ні кволий ветеран не усвідомлюють своєї малості перед її плином.
> Якби так само мислив приміром Бандера, то де би була зараз Західна Україна, а з нею і ціла Україна взагалі. Отже, хтось кволий блазнює, а хтось потужний – переписує. Але то до біса складно й страшно.
>
> >Сатанинська примха одного диктатора, якому раптом забаглося возз’єднати два етноси з протилежних берегів Збруча, з різним життєвим досвідом, історією, а отже, й кардинально різною ментальністю, завдала труду багатьом його наступникам.
"кардинально різною ментальністю" - це далеко не точний(не об"єктивний) науковий термін по відношенню до української нації.
Треба тільки згадати,
1.хто будував Юзівку
2.скільки було сіл і містечок в Східній Україні, де жили українці споконвіку або після ліквідації Запорізької Січі.
НМД, Хоружівка є одним з таких сіл.
> Е, так можна вирішити, що Сталін дбав за Україну а не “дбав” за неї. Тут рухав значно простіший інстинкт, куди приземленіший, який називається “Хочу ще”. Чей-же, не забули про його ідею-фікс виселити ВСІХ українців з Західної України? То не називається возз’єднанням. То ся називає злочинна захланність.
>
>
> >Чи, може, банально користають із нашого славолюбства, з наших ілюзорних сподівань на “Велику Україну”?
> Тут жарти чи кпини – недоречні. Надто багато людей поклало життя за цю ідею.
Це - абсолютна істина.
> >Молоді нації взагалі схильні абсолютизувати цей іще один винахід не нашого авторства – державу.
Державу не Європа придумала.
Тай, взагалі, державу ніхто не придумував.
Вона створювалася сама по собі, як тільки розвиток суспільних відносин
ускладнювався в зв!язку з:
1.ростом населення
2.ростом матеріально-технічної бази суспільства(кількісно і якісно).
3.точної хронологічної дати утворення держави замість родових(племінних союзів та ін. додержавних утворень) не можна вказати ні для одного самоорганізованого етносу, чи групи близьких етносів.
Бо це був завжди диференційний процес.
> А як Ви пропонуєте зберегти свою ідентичність, та своїх дітей? Ви знаєте інший спосіб?
>
> >Вона для них (читай – і нас) постає таким собі гарантійним талоном від зазіхань чужинців, проте дуже часто під дашком урядів і парламентів знаходять прихисток акурат найактивніші з потенційних “воріженьків”.
> Власне. Дозволю собі “повторитись”. Я не розумію тих українців, які обожнюють, ну просто умлівають, коли мова заходить за футболіста Шевченка чи артиста Данилка. “Як? Ви не вболіваєте за Челсі? Не радієте за нашого Андрійка, коли той забиває гола? Не обурютесь, коли цей покидьок Моурінью не випускає нашого Андрія на поле?”
> Або “Ви не вболівали за Вєрку на Євробаченні? Ви не радієте, що вона здобула друге місце, а мала б взяти перше, якби ті югослави ся не змовили! У-у, потвори.”
> І коли я їм кажу, що, Шевченко й Данилко – то не Україна, то їхні вочка набувають квадратних обрисів. І коли я їм пояснюю, що якби всі українці були як Шевченко чи Данилко, то України б просто НЕ БУЛО, вони відмовляються це розуміти.
цей факт не зразу сприймається...
> Я це кажу до того, що українська держава – це втілення інстинкту самозбереження української нації. Отож, питання української держави якось не надається на легковажне чи жартівливе до неї ставлення.
Вірне твердження.
> >І коли уряд дозволяє собі фривольності на кшталт: “Не дам на вибори”, то чи не вправі охочі до електорального акту спитати марнославних прожектерів: “Лєбовскі, де грошва?” Що скаже на це Біґ Лєбовскі?
> А тут автор демонструє типову посередню банальність. Всі про це знають. Більше того, більшість "вивертає", коли вкотре чує бачить чи читає отакі сентенції. А вся то справа у відповіді на питання ЯК?
> Як спитати? Як вийти? Як подолати ворога, що живе у мільйонах іпостасях? Як опертися спокусі зробити “як роблять усі”?
>
> Передбачаючи почути критику українців та української нації – пропоную такий діалог:
> -Чому українці живуть не так як сусіди (європейські)?
> -Бо відрізняються від сусідів.
Факт.
> -А якби були схожі на них (або доклали зусиль змінитися)?
> -Не було б України.
була би Україна, але, мінімум, трохи не така.