Коротке есе про відповіді (/)
05/24/2007 | nomen nescio
"Львівська газета", 24.05.2007, № 86 (156)
Коротке есе про відповіді
===========================
Серед сучасної української спільноти нагромадилося стільки запитань до чинної влади, що вона фактично не встигне відповісти на них, навіть якщо, не дай Боже, збережеться статус-кво, себто з якоїсь незнаної та незрозумілої причини житимемо з цими провідниками відведену їм каденцію.
Причому, на моє глибоке переконання, загал уже й не надто потребує, аби саме нинішні діячі вивели його з незнання чи нерозуміння ситуації, позаяк уся попередня практика комунікації між “верхами” та “низами” скомпрометована, м’яко кажучи, нещирістю перших. А вже як вони беруться щось пояснювати, то це радше скидається на сварку базарних перекупок.
Коли Леон Фейтвангер писав, що “весь світ складається не із запитань, а з відповідей, потрібно тільки здогадатися, на що конкретно вони відповідають”, він, вочевидь, мав на увазі неукраїнський світ. Оскільки його, цей специфічний закуток цивілізації, досі переповнюють запитальні конструкції, натомість за ось уже 16 років незалежного існування держави її мешканці не отримали від своїх провідників ні чітких орієнтирів, ні бодай проміжних віх на шляху до стратегічної мети, ні методологічного інструментарію подолання перешкод, взагалі – нічого…
Як на мене, жоден народ у світі, зважаючи на тотальну нелюбов до влади, не має таких підстав зневажати владоможних нероб, як українці. Понад те, всі більш-менш помітні досягнення на терені від Карпат до хутора Михайлівського, всі спроби поступу тут відбулися саме всупереч владним намаганням, через конфлікти з чиновниками, через зламані, понівечені долі пересічних громадян, які ціною нелюдських зусиль таки не давали остаточно занепасти господарці, культурі, науці; через зневіру поодиноких ентузіастів, які випадково потрапляли до кабінетів, де ухвалюють важливі рішення, але хутко змушені були йти звідти через інтелектуальну задуху та підкилимні ігри, або ж їх “ішли” через “неформат” їхніх натур.
Біда ще й у тому, що володарі наших із вами доль (як би по-“совковому” не звучало, але це, на жаль, досі так) навіть не завдають собі труднощів переконати у власній правоті решту. “А навіщо? Достатньо “кинути клич”, висловити свою незаперечну думку – і кожен, хто ще перебуває при повному розумі й твердій пам’яті, зобов’язаний стояти за таку “ідею” на смерть”, – Ортега-і-Гассет у “Безхребетній Іспанії” бачив через роки нинішню Україну. Зважмо, батьківщина філософа, як і ми, пережила десятиліття диктатури, але не втратила здатності шанувати своїх очільників, бо вони, попри все, залишалися іспанцями.
Нам же випало мати справу зі справжнісіньким “лохотроном”, який, окрім коштів, видурює у посполитих залишки довіри, надії, виторговує для себе та челяді ще один зайвий день, аби конвертувати дорогоцінний час у грошові знаки, заморські вілли, гарантії безпечного майбуття. І ми щодня даруємо їм цю довіру, терпляче очікуючи на травневому осонні “фініта ля комедії”, розпочатої рік тому, завмираючи біля телевізорів у передчутті чогось значущого в пустопорожній балаканині, сподіваючись на завтра, післязавтра, які з часом перетворюються на безкінечну низку наперстків, під якими немає призу. Ми нині навіть не можемо дозволити собі розкошів ось так просто, зі злості, вийти на Майдан, оскільки ці фокусники відразу ж потрактують наш емоційний спалах на користь своїх таборів і вкотре заведуть поміж собою дискусію від нашого з вами імені.
А, може, досить сподіватися на владу, на збанкрутілих політиканів та їхні виверти? Може, час для вибудовування іншої моделі стосунків поміж “плебсом” і “знаттю”? Стосунків, які базуватимуться не на обов’язках перших і безвідповідальності других, а на якісно новому рівні комунікації – рівності перед законом, невідворотності покарання за негідні вчинки, а особливо бездіяльність. Може, геть різнобарвні партійні знамена, для них ще не час. Може, варто-таки згуртуватися під державним прапором, аби не маяли над нами чужинські стяги?
Це, мабуть, єдина відповідь на тисячі запитань, яку мали б сформулювати для себе українці.
Ігор Гулик
Коротке есе про відповіді
===========================
Серед сучасної української спільноти нагромадилося стільки запитань до чинної влади, що вона фактично не встигне відповісти на них, навіть якщо, не дай Боже, збережеться статус-кво, себто з якоїсь незнаної та незрозумілої причини житимемо з цими провідниками відведену їм каденцію.
Причому, на моє глибоке переконання, загал уже й не надто потребує, аби саме нинішні діячі вивели його з незнання чи нерозуміння ситуації, позаяк уся попередня практика комунікації між “верхами” та “низами” скомпрометована, м’яко кажучи, нещирістю перших. А вже як вони беруться щось пояснювати, то це радше скидається на сварку базарних перекупок.
Коли Леон Фейтвангер писав, що “весь світ складається не із запитань, а з відповідей, потрібно тільки здогадатися, на що конкретно вони відповідають”, він, вочевидь, мав на увазі неукраїнський світ. Оскільки його, цей специфічний закуток цивілізації, досі переповнюють запитальні конструкції, натомість за ось уже 16 років незалежного існування держави її мешканці не отримали від своїх провідників ні чітких орієнтирів, ні бодай проміжних віх на шляху до стратегічної мети, ні методологічного інструментарію подолання перешкод, взагалі – нічого…
Як на мене, жоден народ у світі, зважаючи на тотальну нелюбов до влади, не має таких підстав зневажати владоможних нероб, як українці. Понад те, всі більш-менш помітні досягнення на терені від Карпат до хутора Михайлівського, всі спроби поступу тут відбулися саме всупереч владним намаганням, через конфлікти з чиновниками, через зламані, понівечені долі пересічних громадян, які ціною нелюдських зусиль таки не давали остаточно занепасти господарці, культурі, науці; через зневіру поодиноких ентузіастів, які випадково потрапляли до кабінетів, де ухвалюють важливі рішення, але хутко змушені були йти звідти через інтелектуальну задуху та підкилимні ігри, або ж їх “ішли” через “неформат” їхніх натур.
Біда ще й у тому, що володарі наших із вами доль (як би по-“совковому” не звучало, але це, на жаль, досі так) навіть не завдають собі труднощів переконати у власній правоті решту. “А навіщо? Достатньо “кинути клич”, висловити свою незаперечну думку – і кожен, хто ще перебуває при повному розумі й твердій пам’яті, зобов’язаний стояти за таку “ідею” на смерть”, – Ортега-і-Гассет у “Безхребетній Іспанії” бачив через роки нинішню Україну. Зважмо, батьківщина філософа, як і ми, пережила десятиліття диктатури, але не втратила здатності шанувати своїх очільників, бо вони, попри все, залишалися іспанцями.
Нам же випало мати справу зі справжнісіньким “лохотроном”, який, окрім коштів, видурює у посполитих залишки довіри, надії, виторговує для себе та челяді ще один зайвий день, аби конвертувати дорогоцінний час у грошові знаки, заморські вілли, гарантії безпечного майбуття. І ми щодня даруємо їм цю довіру, терпляче очікуючи на травневому осонні “фініта ля комедії”, розпочатої рік тому, завмираючи біля телевізорів у передчутті чогось значущого в пустопорожній балаканині, сподіваючись на завтра, післязавтра, які з часом перетворюються на безкінечну низку наперстків, під якими немає призу. Ми нині навіть не можемо дозволити собі розкошів ось так просто, зі злості, вийти на Майдан, оскільки ці фокусники відразу ж потрактують наш емоційний спалах на користь своїх таборів і вкотре заведуть поміж собою дискусію від нашого з вами імені.
А, може, досить сподіватися на владу, на збанкрутілих політиканів та їхні виверти? Може, час для вибудовування іншої моделі стосунків поміж “плебсом” і “знаттю”? Стосунків, які базуватимуться не на обов’язках перших і безвідповідальності других, а на якісно новому рівні комунікації – рівності перед законом, невідворотності покарання за негідні вчинки, а особливо бездіяльність. Може, геть різнобарвні партійні знамена, для них ще не час. Може, варто-таки згуртуватися під державним прапором, аби не маяли над нами чужинські стяги?
Це, мабуть, єдина відповідь на тисячі запитань, яку мали б сформулювати для себе українці.
Ігор Гулик