05/26/2007 | nomen nescio

Львівська газета, 25.05.2007, № 87 (157)

Українська ідентичність: проблем більше, ніж здобутків
=================================================

“Вибори до парламенту Шотландії вперше за останні 50 років виграли націоналісти, які обіцяють до 2010 року провести референдум про відділення від Великобританії”. ВВС

Одна зі сторінок біографії Тараса Шевченка блискуче підтверджує існування в людській свідомості позасвідомого процесу, завдяки якому індивід поводить себе, відчуває, думає як люди, з якими себе ототожнює. “Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки і неземляки звуть дурним, воно правда, але що я маю робити, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом?” – писав 30 вересня 1842 року геніальний поет у листі до Я. С. Кухаренка. Як бачимо, геніальний Кобзар ідентифікує себе не з “кацапом” і не з “французом”. Щось примушує поета в емоційній формі заявити про окремішність свого “Я”.

У психоаналізі існує таке поняття як ідентифікація (ототожнення). Не становить таємниці, що ідентифікація індивідуума щодо належності до конкретної нації впливає на розвиток особистості. Микола Гоголь також не ідентифікував себе з росіянином, коли писав листа до М. Максимовича: “Бросьте в самом деле кацапию, да поезжайте в гетьманщину… Что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту толстую бабу Москву, от которой, окроме щей да матерщины, ничего не услышишь”. На цьому прикладі добре проглядається існування ґрунту для конфлікту між різними ідентифікаціями, на які розкладається людське “Я”.

Ведучи мову про такі виняткові риси психології людини, як совість і гідність, доктор медичних наук, лауреат Державної премії України Володимир Войтенко відтворює один вельми промовистий епізод із нашої сучасної історії: “Прошу, шановний читачу, на хвильку уявити, що ви – президент України і, перебуваючи у Москві, даєте інтерв’ю для російського телебачення: починається з того, що знаний журналіст (до речі, прізвище має на -енко) у першій фразі вживав слово “хохли”. Ваші дії? Можливостей три: 1) відмовляєтеся від інтерв’ю; 2) погоджуєтеся його продовжувати лише після вибачень журналіста і за умови, що слово це не звучатиме; 3) спокійно продовжуєте розмову. Наш президент Л. Кучма обрав третій варіант…”

Маємо яскравий приклад особистості з роздвоєною національною ідентичністю. Така невизначеність колишнього українського президента (в документах він ідентифікував себе як росіянина, і лише прийшовши у велику політику, почав ідентифікувати себе з українською нацією – не завжди вдало: пригадується, як останкінський телекоментатор по-хамськи коментував виступ Леоніда Кучми: “Президент Украины неожиданно произнес речь на украинском языке. Несмотря на подобные издержки…”) не могла не позначитися й на характері його правління.

Чи варто звертати увагу на дрібниці? Варто. Бо диявол, як мовиться, ховається у дрібницях. Із дрібниць вибудовується система. Політична, економічна, соціальна тощо. Отож декілька прикладів. Дрібниць. На перший погляд. Житейських. Але які зайвий раз підтверджують, що саме сьогодні, в суверенній Українській державі, існує серйозна загроза лінгвістичній і культурній ідентичності українців.

Телефоную до голови однієї з райдержадміністрацій, що на Івано-Франківщині. Після трьох довгих гудків на другому кінці дроту чую голос автовідповідача: “Здравствуйтє. В настоящєє врємя ми нє можем вам атвєтіть”.

Телефоную до Києва – хочу подарувати одній із тамтешніх шкіл-інтернатів кілька примірників книжок останнього українського перекладу роману Жуля Верна “Діти капітана Гранта”. Моя співрозмовниця (директор інтернату) не приховує свого обурення: “І так уся (?!) література йде українською мовою. Не можна забувати російської. Ми Жуля Верна читаємо в оригіналі”. “Французькою?” – обережно уточнюю. “Російською” – з притиском лунає у відповідь.

Таких “дрібниць” хоч греблю гати: офіційні вивіски, фірмові бланки дублюють англійською мовою (за совєтських часів на бланку державної установи з українським текстом обов’язково сусідив текст російською). Тепер маємо іншу лінгвістичну “моду”: офіційні вивіски державних установ часто подають англійською мовою. Приміром, МВС (?!), керуючись, очевидно, своїми внутрішніми відомчими мотивами, зробило переклад англійською мовою назви “Міністерство внутрішніх справ України”, навздогін такі ж “новації” зарясніли на будівлях УМВС в обласних центрах.

На українських (?) телеканалах уперто демонструють заідеологізовані серіали про російських вояків, що воюють у Чечні, про російський спецназ і розвідку, лубочні фільми совєтської доби з виразними “єдінонєдєлімскими” акцентами… Мова не про художні якості стрічок. Ідеться про інше. Як і що пропагують вони? Відповідь зрозуміла: вони є інструментом імперської влади, вони далі возвеличують совєтську імперію, перешкоджаючи росіянам відмовитися від принципів колоніалізму в ставленні до колишніх колоній – так званих совєтських соціалістичних республік. Так звані “воєнні фільми” (совєтські та російські) є не чим іншим, як виявом стратегії ВІЗУАЛЬНОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ Москви.

“Якщо солдати на рівні своїх почуттів ставляться до половини чи трьох четвертих населення даної держави як до іноземців, то вони не вагатимуться в їхньому підкоренні й не вимагатимуть підстав для таких дій – як це роблять із тими, кого оголошують ворогами”. Ця сентенція Джона С. Мілля мимоволі спадає на гадку, коли спостерігаєш, як українські вояки навмисно ігнорують державну мову. Неодноразово можна почути, як на запитання телеведучого українською солдати й офіцери Збройних сил, працівники МВС відповідають російською. З ким себе ідентифікують захисники Вітчизни? Мимоволі закрадається сумнів: чи не з озброєною “п’ятою колоною” маємо справу?

Значна кількість росіян, котрі проживають в Україні, демонструють свою “інакшість”, відстороненість від автохтонного населення. Пояснення просте. Численна російська меншина в Україні не має своєї території. Це колоністи, нащадки колоністів. Іммігранти. І не треба спекулювати на “братерській допомозі” у відбудові народного господарства – достатньо лише згадати колонізацію українських земель після Голодомору.

Із ким ідентифікують себе ветерани Другої світової, якими командує Іван Гєрасімов? В українських телестудіях (на різноманітних заходах) вони послуговуються тільки російською мовою, прізвища в них, як правило, російські. Водночас більшість членів ветеранської організації академіка Ігоря Юхновського – україномовні. Причина, вочевидь, полягає в тому, що вони захищали насамперед не совєтську імперію, а Україну. Можливо, радянську. Але Україну. Насамперед.

Мова – найдієвіший засіб консолідації суспільства. А наше суспільство за мовною ознакою розколоте. Відтак втрачається перспектива побудови самодостатньої, процвітаючої Української держави. Чи в Україні хтось чув, як Олег Блохін чи Сергій Бубка розмовляють українською мовою? З ким, наприклад, ідентифікує себе Рінат Ахметов, Віктор Янукович, Наталя Вітренко, Петро Симоненко. Навряд ідентифікує себе з українцем Ніколай Азаров, колишній віце-прем’єр-міністр українського уряду, або міський голова Києва Леонід Черновецький, активний прихильник такого собі “Посольства божого”, представленого в Україні громадянином Нігерії Сандеєм Аделаджі, старшим пастором релігійної секти з небездоганною репутацією...

На відміну від країн Балтії, де росіяни готові ідентифікувати себе з країною проживання, в Україні ця найбільша національна меншина ідентифікує себе насамперед зі своєю національністю. Як засвідчують дослідження “Аналітичного центру Московського відділення державно-громадського фонду “Россияне”, естонці, латиші й литовці привчили росіян до думки про первинність своїх національних інтересів, культури та мови. Відтак, опинившись у різних державах, чимало росіян погоджуються з думкою російського журналіста (колишнього депутата) Алєксандра Любімова: “Якщо люди хочуть бути успішними в країні, яка називається Латвією, то для цього необхідно жити за її законами, вчити її мову та культуру. Як би це не було важко… Це дуже комфортно – розмовляти мовою тієї країни, в якій проживаєш”.

Україна може втратити не тільки культурну спадщину, а й національну ідентичність, зазначає Константін Мітчін, працівник кафедри політичної психології Санкт-Петербурзького державного університету. “Жителям України, якщо вони хочуть утвердити державу, необхідно усвідомити себе як єдиний народ”, відмежувавшися від інших “материнських” цілостей і постаратися утвердитися у своїй самості. Якщо такого самостійного народу не виявиться або його не вдасться відділити від російського народу, існування держави Україна буде оспорюватися. Нинішня державність України залишається вкрай нетривкою саме через брак виразної національної ідентифікації”.

Як нам видається, єдиний ефективний шлях у творенні привабливого образу сучасної української культури, науки, сфери побуту – всебічна інтелектуалізація життя в Україні. Перемогти новітній мовно-культурний імперіалізм можна лише за згуртованості української інтелігенції, підвищення якості соціальної культури. Української. Прикладом можуть слугувати країни Прибалтики. Самоусвідомлення своєї інакшості, кращості може принести успіх, а з ним – перемогу.

Олег Романчук, шеф-редактор журналу “Універсум”, член Світової організації періодичної преси (Брюссель), мешкає у Львові