06/01/2007 | Мінор

http://www.pravda.com.ua/news/2007/6/1/59737.htm

Народні депутати-політики проти депутатів-кнопкодавів

Віктор Уколов

105 депутатів від БЮТ та 62 від Нашої України склали свої мандати. Напевне ми справді стомилися від політики, що майже не відреагували на справжню, а не дуту сенсацію.

Вперше в історії незалежної України на наших очах створюється прецедент – парламент розпускається з волі самих парламентарів, а не тому, що цього зажадав президент.

Раніше в Україні не тільки не було саморозпусків Верховної Ради – з 1991 року виборці не змогли відкликати жоден депутатський мандат жодного народного обранця обраного в мажоритарному окрузі або за партійним списком.

Історія 1994 року не рахується, адже тоді Верховна Рада погодилася на відставку тільки під тиском президента Кравчука, який запропонував проведення референдуму з питань довіри.

Щоправда спроби відкликати депутатський мандат неодноразово були.

Характерно, що кожного разу вони були пов'язані з демонстративною зрадою виборцям, коли народний депутат обирався від однієї партії, але після отримання мандату змінював позицію на протилежну.

Перший випадок стався ще в далекому 1990 році, після перших виборів до Верховної Ради. Тоді у Радянському виборчому окрузі №16, що в Києві, переміг висуванець Народного Руху Олександр Коцюба.

Отримавши понад 48% голосів у другому турі, відомий юрист став членом опозиційної фракції "Народна Рада".

Але, невдовзі пан Коцюба змінив свою позицію на протилежну і перейшов до "групи-239" Олександра Мороза.

Степан Хмара, Іван Заєць та інші тодішні депутати від Народного Руху розпочали активну діяльність для збору підписів виборців щоб відкликати зрадника-нардепа. Кампанія мала успіх – ініціативна група зібрала кілька десятків тисяч підписів киян, що відчували образу і приниження після такого кульбіту їхнього обранця.

У пресі, на телебаченні вийшли десятки матеріалів, та все марно. Олександр Павлович не тільки не склали своїх повноважень, а ще й стали головою Комісії Верховної Ради з питань законодавства і законності, таким чином, увійшовши до президії Верховної Ради.

Урок запам'ятали усі і зробили кожен свої висновки.

Ні, спеціальний закон про відкликання народного депутата ухвалений не був, а положення діючого законодавства не удосконалювались.

Це було б політично неможливо – активність виборців, які жадали відставки Коцюби, налякала багатьох, і народні обранці тихо валили будь-які спроби спростити процедуру позбавлення їх мандатів.

Серед тих, хто уважно спостерігав за долею Коцюби, були і тодішній працівник секретаріату Народного Руху Олександр Ковтуненко і тоді вже народний депутат від НРУ Сергій Головатий.

Але мабуть найбільш непересічне враження вчинок Коцюби справив на Олександра Мороза, який особисто був знайомий зі зрадником і вітав його перехід до власної фракції.

Журналісти багато писали про випадки політичної зради.

Однак чи не найбільше інформації сходилося до багаторічного головного редактора парламентської газети "Голос України" Сергія Правденка. Обраний у березні 2002 року за списком Блоку Юлії Тимошенко, напевне заслужений журналіст України, недовго парився в незручному становищі опозиціонера.

Не побувши в опозиції й року, у жовтні 2002-го Сергій Правденко переходить до провладної фракції "Народовладдя" і починає дрейф у пошуках кращої депутатської долі. У вересні 2004 року він переходить до фракції "Єдина Україна", а у листопаді 2005-го - до фракції Народної партії.

Багато хто пам'ятає плакат на приміщенні агентства УНІАН, де від Правденка вимагали скласти депутатський мандат.

Однак до останнього часу народні депутати трималися за свої крісла дуже міцно, а про те, щоб добровільно піти не було й мови. Тож совість пана Правденка мабуть довго не мучила, і значок народного депутата з лацкану модного піджака він не відколов.

Наступна невдала спроба відкликання депутата-зрадника відбулася вже не у столиці, а у Львові, в мажоритарному окрузі, де народним депутатом став один з найяскравіших спікерів партії Регіонів, керівник передвиборчого штабу Віктора Януковича у 2004 році, Тарас В'ячеславович Чорновіл.

Не секрет, що нікому не відомий до того Тарас отримав любов та підтримку львів'ян завдяки авторитету покійного батька В'ячеслава Чорновола, лідера Народного Руху.

Втім, першим тривожним сигналом, який приніс сум'яття в серця виборців, стало те, що привітати новоспеченого нардепа кинувся... Олександр Волков, на той час одна з найнаближеніших осіб до президента Кучми.

Якийсь час народний депутат Тарас Чорновіл був активним діячем опозиції. Але вже у квітні 2004 року депутат вдався до першого переходу спочатку до не опозиційної фракції.

Однак у грудні 2004 року, коли сотні тисячі людей вишли на вулиці Києва щоб захистити свій вибір, він переходить до фракції партії Регіонів і очолює штаб Януковича.

Сказати, що переважна більшість львів'ян, які його обирали, була шокована - не сказати нічого. Найкрасномовніші сухі цифри: лише за два тижні у Сихівському районі Львова, де був обораний Чорновіл, під вимогою його відставки підписалися 20 000 виборців.

Однак спроба відкликання знову була приречена на поразку. Навіть ініціатори збору підписів це розуміли.

Цілковита безпорадність виборців, обіцянки, які виявляються порожнім звуком після отримання депутатського мандату, примусила опозицію добиватися імперативного мандату.

Але для депутатів Верховної Ради він так і не запроваджений до сьогодні у доступній для використання формі.

Добровільна відставка величезної кількості народних обранців, що відбувається зараз - вияв зрілості політичного суспільства. Це перший прояв політичної відповідальності тих, кому ми доручаємо депутатський мандат.

Разом з відставкою народні депутати втрачають зарплати у кілька десятків тисяч на місяць, спеціальні пільги та цілий арсенал можливостей.

Але, водночас, ті, хто наважився добровільно скласти депутатський мандат, набувають інше – неоціненну довіру виборців і повагу до себе.

Суспільству треба констатувати - у Верховній Раді з'явилися політики, а не просто депутати-кнопкодави, які затисли в зубах свій депутатський мандат.