06/01/2007 | Інна Сухорукова

Бої місцевого значення

Інна Сухорукова, м.Харків

Що ми бачили перед першим Указом Президента? Політики усіх кольорів за допомогою політреформи, довели до абсурду майже все, що є владою в Україні.

Президент, хоча й гарант, але чомусь не гарантував нікому нічого. Опозиція чубилася. У коаліції, точно за прислів’ям, під час їжі розігрався апетит, і вона забажала 300 голосів у Верховній Раді. Щоб мати всю владу, змінювати, як забажається, Конституцію.

Тут Президент наш нарешті схаменувся. 300 голосів у коміків, регіоналів і колишніх супер-демократів – соціков – це повна хана будь-якій демократії, повернення радянської влади у повному обсязі, без якої ані п.Мороз, ані товариш Симоненко жити не можуть. Виникає питання: а навіщо це регіоналам – партії великого капіталу і наявно правій за ідеологією. Але, схоже, капіталісти ПР не рефлексують і не замислюються, що робити з великим капіталом у країні, яку вони ж і дестабілізують. Влада – це самоцінність.

Чому Президент, або його команда не могли передбачити саме такого розвитку подій – це таємниця, відповіді на яку ми не маємо. А от те, що він, на жаль, на сьогодні є чи не єдиним гарантом наших прав і свобод – це стовідсотково.

Бо для більшості депутатів і чиновників всіх рівнів і кольорів чиїсь права, крім їх власних інтересів – це виклик. А для України і свідомих українців їх повна неадекватність – це сором. А ще більший сором – це повна параноя всієї судової влади і правоохоронних органів.

Через майже рік існування антикризової коаліції і уряду ми не маємо ніякого «покращення нашого життя вже сьогодні», а в наявності маємо підвищені комунальні тарифи, чергову бензинову кризу і дуже погані перспективи на урожай.

Укази Президента були як холодний душ для політиків, які загралися до не схочу.

Але невдовзі вони отямилися і радо почали гратися в гру під назвою «позачергові вибори». І от – нарешті – події останніх п’яти діб.

Президент знімає Генерального прокурора Піскуна і призначає іншу особу. Піскун «не знімається», викликає на допомогу Міністра внутрішніх справ разом з бійцями «Беркуту», який б’ється з бійцями Держохорони в приміщенні Генпрокуратури. Цим яструбам і орлам допомагають нардепи з коаліції. Вони дозволяють собі штовхати і душити бійців держохорони. Це ж, Слава Богу, що у хлопців витримали нерви, і ніхто нікого не застрелив.

У цей же час такі ж баталії відбувалися у Конституційному Суді. А якиййсь райсуд, якогось міста просто скасував Указ Президента про звільнення суддів КС – і почалися штовханини, прохід до приміщення КС з перепонами – через паркан.

Питання: так брали хабарі Станик і Пшеничний? І, якщо брали, то чому так мляво реагують правоохоронці?

А потім почалося шоу із затриманням на місцях дислокації та на в’їзді до Києва підрозділів внутрішніх військ. Депутати разом з ГАЇ(!) не давали військовим виконати наказ Президента. І, знов таки, а раптом в цій обстановці суцільної істерики у когось з озброєних бійців не витримали б нерви? Хто б ніс відповідальність? Ясно, що не панове депутати. Отже, і провезли до Києва частину хлопців з підрозділів внутрішніх військ депутати від опозиції. Ото така професійність керівництва. Ніхто не хотів серйозно вирішувати питання силою? Може й так, але робити з силовиків дурників – це повна гидота.

Ці п’ять днів наочно показали всім, в кого є хоч крапля розуму, що сучасна криза є глибшою і серйознішою, ніж конфлікт гілок влади, спричинений паранояльними змінами до Конституції.

Отже, будемо говорити не про ті ознаки кризи, що обговорюють усі ЗМІ і громадяни вдома і на роботі, а про латентні вибухонебезпечні процеси, що неухильно міцніють в суспільстві.

Після приходу до влади у 2004 році опозиції, проблеми модернізації суспільства і державного апарату були першорядними. Самі події 2004-го року показали, що суспільство в країні переважно є більш зрілим і розумнішим ніж наші політики.

А політиків інших ми, на жаль, не набули. Більш того, як і в кожній революції, за 2005-2006 роки поступово відбулася реставрація того самого дежавю устрою, проти якого вибухнуло суспільство у 2004 році. Але нові лідери не звертали на це ніякої уваги. Інакше перемога опозиції повинна була б, як це сталося в Грузії, зламати хребта залишковому радянському устрою, який жеврів в Україні всі 15 років незалежності.

Цей устрій, здатний до мімікрії, може, як хамелеон, приймати різні політичні кольори, але за сутністю він був і є антилюдським. Дивно, що попри всі поневіряння кучмівського режиму, попри всі вимоги досить розвинутого громадянського суспільства, нові лідери не розуміли, що реформа державоустрою була необхідна ще позавчора. І те, що і Президент, і весь «помаранчевий» табір не зробили жодного серйозного кроку у напрямку реформування державоустрою – одна з найвагоміших складових сьогоднішньої кризи.

Більш того, і зміни до Конституції України, прийняті з порушенням процедури, і божевільний закон «Про вибори» привели до влади і центральної, і місцевої тільки клани і угрупування, що посилило найгірші тенденції державного устрою України.

Місцеві клани, прикриваючись брендом найбільших партійних сил, отримали владу, і почалось те, що мовою великої частина наших обранців називається «беспредел» – і по відношенню до громадян, їх соціальних і культурних проблем, і по відношенню до бізнесу, не тільки малого та середнього, а й великого.

А, головне, що Україна, поділена московськими політтехнологами на дві частини ще в період виборів у 2004 році, а потім і в 2006, швидко втрачає керованість.

Відцентрові процеси стрімко відкинули нас далеко за межу 1994 року. І зараз, якщо такі тенденції будуть зберігатися, ми наблизимось до розпаду країни. Саме недолуга конституційна реформа і вибори всіх рівнів за партійними списками привели до сьогоднішньої кризи і загрожують хаосом.

А судова влада і правоохоронні органи у кращому випадку – безпорадні, а зазвичай обслуговують певні політико-бізнесові інтереси.

Хтось дуже мудрий запропонував новій владі подарунок з міною уповільненої дії. А нова влада дуже немудро чомусь прийняла цей сюрприз.

Повертаючись до лексики більшості народних обранців: «их развели как лохов». Але ж треба настільки не розуміти ані своєї країни, ані її оточення, ані впливів часу, щоб так розвеститися.

От чому в нас виникає запитання, а чи допоможуть нам позачергові вибори, якщо ніхто з наших лідерів не хоче, не може і не знає, що робити з владою?

Грузини – знають. За чотири роки там майже не залишилося старої номенклатури. Реформовані всі основні державні інституції і галузі: МВС, Служба безпеки, армія, медицина, освіта.

В Україні – як і було раніше – країна, кількість чиновників в якій не можна перелічити. Ця маса є некерованою і корумпованою одночасно.

В умовах свободи слова, яка є дійсно чи не єдиним післяреволюційним надбанням і безпосередньою заслугою нашого Президента, влада, чиновники виглядають такими як вони є – невігласами, дурнуватими клоунами, хамуватими агресивними псевдополітиками. І недарма парламентська коаліція прагнула мати у парламенті 300 голосів – гадаю, що, перш за все, вони «укоротили» б свободу слова.

Як ми вже неодноразово зазначали, таким мега-містом як Нью-Йорк керує 11 (одинадцять!) обраних осіб. А наша зубожіла держава, яка не може нагодувати дітей-сиріт, дати освіту тим, хто її вартий, не може забезпечити навіть пристойне лікування соціально небезпечних хвороб, дозволяє собі утримувати армію чиновників, яка відверто грабує державу і своїх громадян. І все це робиться на базі дикунського законодавства, яке примушує нас, платників податків, утримувати на свої жалюгідні доходи все ото депутатське сміття, нахабну, ненажерливу отару держслужбовців, яка працює виключно сама на себе та своїх партійних босів. Навіщо нам райради? Та ще й обрані за партійними списками. Навіщо нам на кожного українця мати трьох чиновників, та ще й таких, які плюють на громадянина з високої вишки? Старовинна держава Ур загинула, тому що її з'їв чиновний апарат. Це було найзарегламентоване суспільство, гірше ніж СРСР. В Урі кожного працюючого селянина перевіряло два чиновника – один перевіряв ланку вдовж, другий – поперек. От і недовго протрималася ця країна, незважаючи на повільний плин стародавнього часу.

А тут ще й надумана регіоналізація – не тільки економічна, а й мовна, конфесійна. І все це призведе тільки до збільшення чиновників на місцевому рівні. Тобто в країні загалом.

Цікаво, наша сучасна опозиція і Президент уявляють собі ризики таких «надбань» для країни, які вони спокійно проґавили, проморгали, прохлопали вухами?

Якщо вибори є прикінцевою метою нашого Президента і сучасної опозиції в боротьбі за владу – вони знов програють, і з ними програють і суспільство, і держава. І вибори потрібно буде проводити знову і знову.

Якщо Президент і його прихильники запропонують суспільству докорінні зміни, що вкрай невигідно чиновникам всіх кольорів, тоді є надія, що суспільство і громадяни України виграють цю справжню війну за своє буття, честь і гідність.

Якщо (а те, що ми зараз бачимо, на жаль, спонукає до скепсису) – і позиція, і опозиція, і Президент поглинули тільки в бої місцевого значення – «за владу, за землю», то найближчим часом нас очікує остаточний відрив політиків від суспільства, некерованість країни, регіоналізація аж до розпаду України на окремі державотворення – типа Люботинської республіки в часи громадянської війни.

Стати владою всіх українців, незалежно від мови спілкуванні і регіону проживання, можна тільки в один спосіб: запропонувати суспільству антирадянську, антибюрократичну мирну революцію. І зараз не час гратися в федералізацію, називаючи це «удосконаленням місцевого самоврядування». Бо попри все безумовне свинство, що коїлося за часів Кучми, Україна була унітарною не на словах, керованою державою. Від Криму до Закарпаття. І в страшному сні не могло приснитися, що районний суд, наприклад, райцентру Кобеляки, скасує Указ голови держави – обраного народом Президента. Це не комплімент Кучмі – це констатація факту.

Люди не захотіли жити в умовах авторитаризму Кучми тому, що хижий держапарат ігнорував їх інтереси – економічні, соціальні, культурні, мовні, релігійні. Регіональні відмінності почали роздмухувати московські політтехнологи під час президентських виборів 2004 року. І ніхто з «помаранчевих» не додумався сказати: «подивиться на своїх регіональних чиновників, любі громадяни. Їм що, потрібні ваші проблеми, ваші права, чи їм потрібна безмежна влада для обслуговування своїх особистих інтересів? На жаль, таких розумних не знайшлося…

І дуже боюся, що не знайшлося тому, що наші демократи і не зазіхали на ту паразитну масу чиновного апарату, сформованого у радянські часи, який з'їдає країну на очах. Такої кількості некерованих, здатних тільки множитися паразитів, не витримає жодне суспільство. Можна сказати, що в країні політичний сепсіс.

Нова-стара Верховна Рада була не здатна на реформу державного апарату. Це зараз п.Литвин каже, що у 2005 році треба було розпустити парламент і провести дострокові вибори. До речі, саме так зробили у Грузії – цілком мирно. А в 2005 році п.Литвин зробив все, щоб жодних змін в державоустрої не відбулося. Навіть, порушуючи закони, не приводив до присяги суддів Конституційного суду. А Президент, на жаль, досить спокійно дивився цей театр абсурду, не звертаючи увагу на волання громадськості, науковців, політологів.

Зараз, в державі керує не верховна влада, а місцеві клани. Верховна рада, обрана за партійними списками, не впоралася із своїми повноваженнями, навіть, на рівні своїх попередників, довівши, що партій в нас немає (або всі вони копіюють КПРС), справжнього місцевого самоврядування теж немає. Потрібно реформування всіх державних інститутів, встановлення чіткої, керованої вертикалі, яка буде діяти відповідно до законодавства. Якщо цього не здійснити, Україна перестане існувати взагалі.

Чи зрозуміли це Президент і об'єднана опозиція? Чи вистачить в нього і в них політичної волі не чубитися, не лаятися, а обрати на майбутніх виборах оптимальну конфігурацію партійних блоків і списків, щоб не втрачати ні одного відсотку? Втрата навіть одного відсотка голосів, який візьме окрема політична сила, призведе до викривлення волевиявлення виборців, бо частина голосів, відданих виборцями за аутсайдерів, відійде найбільшим партіям.

Чи вистачить волі після виборів знайти оптимальну коаліцію, змінити закон «Про місцеве самоврядування» і провести нові вибори до місцевих рад? Чи вистачить розуму відмінити вибори до місцевих органів самоврядування за партійним списками? Це б позбавило нас від тих невигласів і бандитів, які прийшли до влади, прикриваючись популярними партійними брендами.

Всі ці питання, як і питання судової реформи, вже перезріли. І те, що відбувається сьогодні в КС – теж було прогнозоване фахівцями-конституціоналістами.

Отже – питання: чому наші політики не слухають фахівців, які безкоштовно радять їм, як не вляпатися в чергову пастку, і ще й вберегти від цього країну?

Тому, що вони бачать тільки один одного. Тому так жалюгідно нецікаво слухати їх суперечки та пояснення. Тому так важко їм домовитися. Тому ми й дійшли до тієї останньої межі, за якою прірва…

Демократія – не бордель. Це довели сталі демократії світу, де перед законам всі рівні і всі відповідають за злочини або бездіяльність.

Ми повинні це усвідомити і вимагати цього від влади, якщо ми не хочемо втратити країну.