06/08/2007 | Hoja_Nasreddin

http://www.oglyadach.com.ua/news/2007/6/8/153710.htm
08.06.2007 | 08:56
До Президента без смарагдових запонок входити заборонено

Володимир БОЙКО

Вимога до журналістів надавати копії своїх дипломів при відвідуваннях брифінгів пана Балоги — це ще, як то кажуть, квіточки. Бо Балога перед спілкуванням з журналістами може перевіряти, чи не порушували вони Правил дорожнього руху.


Ранок 31 травня 2007 року проминув за вивченням фотографій народного Президента. Справа серйозна — вдень треба йти в його Секретаріат, до ... страшно подумати ... самого «керівника відділу акредитації та організації заходів за участю Президента, заступника керівника прес-служби Президента» такого собі пана Олега Кошелева. І тепер я перебирав офіційні президентські світлини, розв’язуючи непросту задачку — що вдягнути?

Півроку тому я не гаяв би час на милування зображеннями хоружівського бухгалтера, а вдягнув би костюм, може, навіть, начепив би краватку, та й попрямував би собі на Банкову. Але з 10-ї години 8-ї хвилини 29 грудня 2006 року в українських журналістів почалося нове життя. Тієї вікопомної миті на сайті Глави держави були оприлюднені невідомо ким і невідомо коли видані «Правила акредитації представників засобів масової інформації». І відтепер, відповідно до цих «Правил», представники ЗМІ мають з’являтися перед очима працівників Секретаріату Президента виключно з дотриманням «ділового стилю одягу». У протилежному випадку невідомий автор «Правил» погрожував порушникові забороною бачити живцем народного Президента на віки вічні. Єдина біда — анонімні розробники цих правил ніде не пояснили, що саме вони вважають за «діловий стиль». Якщо відвідувач Секретаріату з’явиться в сорочці з коротким рукавом і без піджака — це буде вважатися порушенням «ділового стилю»? А якщо з піджаком, але без запонок? Хрін його зна... Ось, народний депутат Рінат Ахметов, наприклад, на ділові зустрічі з’являється зі смарагдовими запонками. Знайомі іноземці, якось побачивши на Рінаткє таку кількість каратів, потім три дні відхекувалися та розповідали мені, що бидло воно й є бидло. Але ж де гарантія, що в Секретаріаті Президента засідає не таке ж саме бидло? Одним словом, вимагаючи від журналістів «ділового стилю», в Секретаріаті забули вказати, де можна ознайомитися з його критеріями. Тож довелося розбиратися самотужки, взявши за взірець зовнішній вигляд самого Арбітра Нації, яким він радує свій народ під час виконання службових обов’язків.

Фотографій Гаранта в домашньому архіві виявилося небагато (переважали карикатури на тему інтелектуальних і моральних здібностей Віктора Андрійовича), проте всі вони були винятково офіційними, зробленими на кошти українських платників податків під час здійснення народним Президентом своїх повноважень.


Як Гарант в ополонці...


Діловий стиль у виконанні Президента виявився невибагливим, а туалет складався з трусів та капців. Якість фотографій не дозволила ідентифікувати фірму-виробника президентської білизни. Вдалося лише роздивитися білу мотузку, на якій трималися спідники, та овальний шеврон чи щось на кшталт оного) на лівому стегні. Простіше було з капцями, що стояли за президентською спиною. Точнісінько такі я днями бачив на стихійному базарі біля власної оселі. По п’ятнадцять гривень, здається. Отже, з капцями — не проблема. Але де брати такі самі труси, як в Президента? Як не осоромитися з діловим стилем під час відвідувань його Секретаріату?


Ці руки ніколи не дрочили... тьху, ніколи не крали


Якби був час, можна було б разом з фотографією проїхатися на Троєщинський ринок і торгівці, напевно, допомогли б добрати точнісіньку копію президентського дрес-коду. Але часу категорично не має — пана Кошелева я маю побачити терміново. І тому, плюнувши на вимоги «Правил», я вдягаю штані та строкату сорочку з коротким рукавом, втішаючи себе тим, що змушений пхатися до президентської резиденції не з власного бажання, а волею Печерського районного суду.

Якщо хто, читаючи ці рядки, стоїть біля комп’ютера — прошу сісти. І відсунути від себе подалі каву. Недопалки бажано загасити... Так ось. Печерський районний суд міста Києва своєю ухвалою, винесеною суддями Рейнарт, Гримич та Умновою, поклав на мене обов’язок доставити для допиту в судове засідання керівника відділу акредитації та організації заходів за участю Президента Олега Кошелева. Привід Кошелева я маю здійснити 4 червня 2007 року на 14-ту годину в кабінет судді Рейнарт. А з тим, щоби Кошелев не сумнівався в моїх повноваженнях, у Печерському райсуді мені вручили повістку на його ім’я.





Строго кажучи, така дивна ухвала аж ніяк не суперечить процесуальному законодавству України. Річ у тім, що я виявився єдиною паршивою вівцею в стаді українських журналістів, яка ще в січні місяці подала до Печерського райсуду позов з вимогою визнати незаконними дії Секретаріату Президента по запровадженню отих самих «Правил акредитації представників засобів масової інформації».

Обурився цими «Правилам», звісно ж, не я один. Особливо лютувала «Українська правда», яка обізвала чергову витівку Балоги й Ко «Новорічним туркменізмом від Секретаріату Президента» та «рафінованою глупотою». Предметом в’їдливої критики стала, звісно, не вимога стосовно дрес-коду, а, передусім, забаганка чиновників Секретаріату допускати на брифінги й прес-конференції Президента та працівників його апарату лише тих журналістів, які нададуть «диплом про спеціальну освіту або документ, що підтверджує членство у відповідному професійному об’єднанні або рекомендацію професійного об’єднання журналістів».

Втім, вимога до журналістів надавати копії своїх дипломів при відвідуваннях брифінгів пана Балоги та прес-конференцій пана Ющенка — це ще, як то кажуть, квіточки. Ось, наприклад, пунктом 14 цих Правил передбачено, що Балога перед спілкуванням з журналістами може перевіряти їх на предмет колишньої судимості, а також встановлювати, чи не вчиняли вони раніше в житті адміністративних правопорушень (наприклад, чи не порушували Правил дорожнього руху). Якщо виявиться, що, наприклад, телеоператор, який з камерою прибув на прес-конференцію в Секретаріат Президента, раніше притягувався до кримінальної відповідальності або навіть штрафувався за перехід проїжджої частини на червоне світло світлофору, то пан Балога може прийняти рішення про відключення такої телекамери від джерела живлення.


До полеміки негайно підключилися ющенківські дуполизи з числа так званих «юридичних радників». Особливо відзначився такий собі член «Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при Президентові України» Дмитро Котляр, який на сторінці знову ж таки «Української правди» запевняв громадськість, що «Правила акредитації Секретаріату Президента були розроблені на підставі і відповідають типовим правилам акредитації працівників засобів масової інформації та незалежних журналістів при органі влади, схвалених наприкінці грудня 2006 року Національною комісією з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при президентові України... Вони базуються на підставі законодавства України та міжнародних стандартів».

Тут вже не утримався автор цих рядків і в статті «Член з акредитацією» спробував розтлумачити члену Котляру деякі засадничі принципи «законодавства України та міжнародних стандартів». Зокрема, що:

1. Секретаріат Президента не є органом влади, державного управління чи контролю й не може видавати нормативних актів публічного характеру, які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Правила акредитації представників ЗМІ при Президентові України могли бути затверджені лише відповідним розпорядженням або Указом Президента України, але ніяк не анонімним рішенням анонімного працівника Секретаріату.

2. Порядок відвідувань відкритих заходів (брифінгів, прес-конференцій, зустрічей з громадськістю тощо), які проводять органи державної влади та місцевого самоврядування, не потребують ніякої попередньої акредитації. Відвідувати такі заходи можуть будь-які громадяни, перед якими державні чиновники, зокрема пан Ющенко та пан Балога, зобов’язані звітувати. Журналісти мають лише переважне право ставити запитання на таких заходах.

3. Акредитація представників ЗМІ — це зовсім не те, що думають пан Котляр і пан Балога. Акредитація дає журналістові додаткові можливості для одержання інформації в порівнянні з тими, що гарантуються Законом України «Про інформацію» (право на отримання стенограм, право на підключення до джерел електричного живлення, право на підключення до джерел звуку тощо), і не має ніякого відношення до вільного відвідування відкритих заходів за участю керівників органів державної влади й місцевого самоврядування.

4. Відповідно до ст. 92 Конституції України відповідальність за злочини, адміністративні та дисциплінарні правопорушення встановлюються виключно законами України. Ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення взагалі не містить такого виду адміністративного стягнення, як обмеження в професійній діяльності. Відповідно до ст. 51 Кримінального кодексу України до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, може застосовуватися такий вид покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Таке обмеження є додатковою мірою покарання, яка може встановлюватися виключно вироком суду, а не керівником Секретаріату Президента України, і лише за чітко визначені злочини. Причому, жодним законом не передбачена можливість обмеження громадянина в журналістській діяльності через скоєння ним злочину — ані в якості міри покарання, ані внаслідок непогашеної чи не знятої судимості.

5. Відповідно до ст. 19 ч.2 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спосіб акредитації журналістів, встановлений Правилами, не передбачений Конституцією та законами України й позбавляє право на таку акредитацію тих журналістів і технічних працівників, що не мають диплому про освіту, яку в Секретаріаті Президента України вважають «спеціальною», та не є членами якогось професійного об’єднання. Окрім того, Конституційний суд України своїм рішенням від 30.10.1997 №5-зп у справі К.Г.Устименка встановив, що інформація про освіту громадянина належить до конфіденційної, збирати, зберігати, використовувати та поширювати яку без згоди особи забороняється крім випадків, визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. Оскільки жодним законом не встановлено право Секретаріату Президента України збирати інформацію про освіту громадян, вимога Правил щодо надання журналістами копій своїх дипломів є такою, що суперечить ст. 32 Конституції України.

Зрозуміло, що на точку зору якихось там журналістських морд в оточенні пана Президента уваги давно вже ніхто не звертає. Втім, як і на якусь там Конституцію чи так звані закони. А з тим, щоби припинити безплідні дискусії, ще один член отієї самої Національної, прости Господи, комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при президентові України — Наталка Лігачова — на сайті своєї «Телекритики» вмістила інтерв’ю з керівником відділу акредитації СП Олегом Кошелевим, зміст якого можна описати двома словами: дурість і хамство.

Тож сміху заради довелося мені подати позов до суду з вимогою визнати протиправними дії Секретаріату Президента України по запровадженню «Правил акредитації представників засобів масової інформації», оприлюднених Секретаріатом Президента України на офіційному веб-сайті Президента України. Звісно, правильніше було б оскаржити до суду самі Правила, але вони не мають жодних реквізитів — дати та найменування розпорядчого акта про затвердження, не вказано навіть орган чи посадова особа, які їх ухвалили.

Звісно, жодних ілюзій щодо печерного правосуддя ми не плекаємо, але кожний розважається по-своєму. Їй-Богу, було варто витратити час та гроші в розмірі 3грн.40 коп. на сплату держмита, щоби послухати в суді бекання й мекання представника Секретаріату Президента. Не довго думаючи, він заявив, що Кошелев — ніхто й звати його ніяк. І що його інтерв’ю в «Телекритиці» — це плід розбурханої фантазії журналістів. І що Кошелев ніколи від імені Секретаріату Президента не говорив, що журналісти для акредитації мають надавати копії своїх дипломів. І взагалі Секретаріат ніколи не видавав ніяких правил акредитації, які б поширювалися б на журналістів, позаяк Секретаріат — це допоміжний орган при Президентові і може видавати лише акти індивідуального характеру (наприклад — накази про прийом на роботу чи надання відпусток своїм працівникам). І головне — що відкриті заходи за участю Президента може відвідувати будь-хто і ніяка акредитація на ці заходи не передбачена.

То ж довелося мені заявити клопотання про допит у суді в якості свідка самого Кошелева. Суд погодився, але представник Секретаріату Президента відмовився вручити йому повістку. І тоді, у повній відповідності до Кодексу адміністративного судочинства, суд поклав на мене обов’язок забезпечити явку свідка, допиту якого я вимагаю.