Погляд лівий, погляд правий... (/)
06/09/2007 | nomen nescio
"ЛГ", 08.06.2007, № 96 (166)
“Тільки не піддатися!..”
=============================
“Понад усе мене засмучує те, що мої співвітчизники... вступають у політичні угруповання всупереч переконанням, шукають слави й грошей, не боячись виглядати смішними, не розуміючи, що така слава – паперовий вогонь, який лишає по собі лише попіл та кіптяву”. Х. Рісаль, філіппінський патріот.
“Почалося...” – приречено подумав я, уздрівши з вікна тролейбуса розсип плакатів, які закликали львів’ян дружно прийти на мітинг “Української правиці”. Виборча кампанія стартувала, а отже, на наші мізки чекає черговий курс промивних процедур та інтенсивної гіпнотерапії. Шляк би вас трафив, панове політики!..
Власне, чому “правиця” стартувала саме у Львові? Чому б не розпочати їй, приміром, із Криму, мешканці якого, далебі, ще зберегли теплі спогади про нещодавнє прем’єрство в автономії одного з чільників “правиці” А. Матвієнка? Приїхали б, скажімо, в “город русской славы” Севастополь і провели там віче під гаслами “Ми українці! Це наша земля! Владу – українцям!” Але ж ні – почали з міста, де такі гасла знаходять якнайменше опонентів. Схоже, почуваються не вельми впевненими в собі, а проте... хочуть.
Утім наші найгірші передбачення справджуються до смутку точно. Дострокові вибори, про необхідність яких так довго говорили “помаранчеві” “опозиціонери”, вкотре покажуть, що українські політики хронічно неспроможні чомусь навчатися, а брак конструктивних ідей “надолужують” гучними слоганами. Що вони готові апелювати до помилок, забобонів, ба навіть інстинктів натовпу, замість говорити народові малоприємні та неблагозвучні істини... В жодному разі не маю на увазі саме “правицю” чи саме “помаранчевих” – просто їхні опоненти демонструватимуть максимум свого лицемірства не перед львівською громадою, а деінде.
Ми все це знаємо не від учора. Про те, що український політикум перетворився на замкнену касту обраних, чиїм привілеям могли б позаздрити польські шляхтичі й індійські брахмани. Про те, що в питанні захисту цих привілеїв існує повна згода між “помаранчевими” й “біло-блакитними”, комуністами й націоналістами. Про те, що шалені гроші, які можновладці викидають на виборчі кампанії, “відіб’ють” потім із наших кишень. Про те, що, отримуючи жадані мандати, “батьки нації” чітко уявляють собі, кому і в які способи вони мусять “віддячити” за підтримку та що після цієї “віддяки” візьмуть собі, натомість мають дуже приблизні уявлення про шляхи поступування держави під їхньою “мудрою” опікою...
Проте азарт “технологів” і шквал піару щораз роблять свою справу. Бо ж саме ось ці вибори є найдоленоснішими в історії України! Бо “голосуй за NN – або програєш!”. Бо зірки політичного подіуму “не вилазять із ящика” ні вдень, ані вночі... Й ось ми маршируємо стрункими колонами, вистоюємо на “вічах” (де з нами ніхто ні про що не радиться!), а в день голосування вишукуємо в довжелезнім бюлетені “наших”, рідних, заледве не спасителів... Про яких потім самі ж казатимемо з тупим відчаєм: “То все одна банда!”
Не піддаймося ж їхнім навіюванням! Демонструймо до них таку ж байдужість, яку вони між виборами виказують до нас! Перериваймо полум’яні тиради політиків простими та конкретними запитаннями: про джерела й обсяги фінансування їхньої партії, її зобов’язання перед “благодійниками”, способи підбору кадрів у центрі й на місцях тощо.
Не піддаймося звабливим примарам “європейського шляху”, які щедрими барвами малюватимуть наші політичні чільники. Свої персональні “шляхи до Європи” вони давно проклали, тож яка їм справа до “бєспрєдєла” в консульствах, черг на митницях і каторжних умов заробітчанства, що ними обертається цей шлях для простих українців?
Не піддаймося чару патріотичної риторики наших улюбленців, навіть із реверансами в бік націоналізму. Це в Галичині їх “окрилює” таке завзяття, проте на Сході ті самі діячі говоритимуть щось зовсім інше, ба навіть іншою мовою...
Не піддаймося, коли пошукачі мандатів апелюватимуть до віри, духовності, християнських почуттів своїх потенційних виборців. Легше-бо верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж доброчесній людині – в лави чинних українських політиків.
Не піддаймося в найтяжчу мить, коли за “наших” почнуть агітувати “ненаші” – своїм скаженим україноненависництвом, цинічним попранням законів і відвертою демонстрацією московського втручання. То все театр, панове, а точніше кажучи – дешевий провінційний балаган. Реальну працю криміналізації, десуверенізації та російщення України роблять “тихою сапою” й, на жаль, майже однаково успішно за будь-яких партійних розкладів у владній верхівці.
У цьому театрі абсурду до останнього зберігаймо свою притомність! “Наших” серед “них” немає, своє правдиве політичне представництво мають у сучасній Україні тільки грошові мішки та кримінально злютовані клани владоможців. Ми можемо й мусимо наразі самоорганізовуватися лише поза політикумом. Дорожезні й цинічні вибори для простого українця – тільки нагода виявити тупій і зажерливій верхівці своє повне від неї відчуження. Іншого нам не дано – принаймні тут і тепер.
Володимир Вітковський
“Тільки не піддатися!..”
=============================
“Понад усе мене засмучує те, що мої співвітчизники... вступають у політичні угруповання всупереч переконанням, шукають слави й грошей, не боячись виглядати смішними, не розуміючи, що така слава – паперовий вогонь, який лишає по собі лише попіл та кіптяву”. Х. Рісаль, філіппінський патріот.
“Почалося...” – приречено подумав я, уздрівши з вікна тролейбуса розсип плакатів, які закликали львів’ян дружно прийти на мітинг “Української правиці”. Виборча кампанія стартувала, а отже, на наші мізки чекає черговий курс промивних процедур та інтенсивної гіпнотерапії. Шляк би вас трафив, панове політики!..
Власне, чому “правиця” стартувала саме у Львові? Чому б не розпочати їй, приміром, із Криму, мешканці якого, далебі, ще зберегли теплі спогади про нещодавнє прем’єрство в автономії одного з чільників “правиці” А. Матвієнка? Приїхали б, скажімо, в “город русской славы” Севастополь і провели там віче під гаслами “Ми українці! Це наша земля! Владу – українцям!” Але ж ні – почали з міста, де такі гасла знаходять якнайменше опонентів. Схоже, почуваються не вельми впевненими в собі, а проте... хочуть.
Утім наші найгірші передбачення справджуються до смутку точно. Дострокові вибори, про необхідність яких так довго говорили “помаранчеві” “опозиціонери”, вкотре покажуть, що українські політики хронічно неспроможні чомусь навчатися, а брак конструктивних ідей “надолужують” гучними слоганами. Що вони готові апелювати до помилок, забобонів, ба навіть інстинктів натовпу, замість говорити народові малоприємні та неблагозвучні істини... В жодному разі не маю на увазі саме “правицю” чи саме “помаранчевих” – просто їхні опоненти демонструватимуть максимум свого лицемірства не перед львівською громадою, а деінде.
Ми все це знаємо не від учора. Про те, що український політикум перетворився на замкнену касту обраних, чиїм привілеям могли б позаздрити польські шляхтичі й індійські брахмани. Про те, що в питанні захисту цих привілеїв існує повна згода між “помаранчевими” й “біло-блакитними”, комуністами й націоналістами. Про те, що шалені гроші, які можновладці викидають на виборчі кампанії, “відіб’ють” потім із наших кишень. Про те, що, отримуючи жадані мандати, “батьки нації” чітко уявляють собі, кому і в які способи вони мусять “віддячити” за підтримку та що після цієї “віддяки” візьмуть собі, натомість мають дуже приблизні уявлення про шляхи поступування держави під їхньою “мудрою” опікою...
Проте азарт “технологів” і шквал піару щораз роблять свою справу. Бо ж саме ось ці вибори є найдоленоснішими в історії України! Бо “голосуй за NN – або програєш!”. Бо зірки політичного подіуму “не вилазять із ящика” ні вдень, ані вночі... Й ось ми маршируємо стрункими колонами, вистоюємо на “вічах” (де з нами ніхто ні про що не радиться!), а в день голосування вишукуємо в довжелезнім бюлетені “наших”, рідних, заледве не спасителів... Про яких потім самі ж казатимемо з тупим відчаєм: “То все одна банда!”
Не піддаймося ж їхнім навіюванням! Демонструймо до них таку ж байдужість, яку вони між виборами виказують до нас! Перериваймо полум’яні тиради політиків простими та конкретними запитаннями: про джерела й обсяги фінансування їхньої партії, її зобов’язання перед “благодійниками”, способи підбору кадрів у центрі й на місцях тощо.
Не піддаймося звабливим примарам “європейського шляху”, які щедрими барвами малюватимуть наші політичні чільники. Свої персональні “шляхи до Європи” вони давно проклали, тож яка їм справа до “бєспрєдєла” в консульствах, черг на митницях і каторжних умов заробітчанства, що ними обертається цей шлях для простих українців?
Не піддаймося чару патріотичної риторики наших улюбленців, навіть із реверансами в бік націоналізму. Це в Галичині їх “окрилює” таке завзяття, проте на Сході ті самі діячі говоритимуть щось зовсім інше, ба навіть іншою мовою...
Не піддаймося, коли пошукачі мандатів апелюватимуть до віри, духовності, християнських почуттів своїх потенційних виборців. Легше-бо верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж доброчесній людині – в лави чинних українських політиків.
Не піддаймося в найтяжчу мить, коли за “наших” почнуть агітувати “ненаші” – своїм скаженим україноненависництвом, цинічним попранням законів і відвертою демонстрацією московського втручання. То все театр, панове, а точніше кажучи – дешевий провінційний балаган. Реальну працю криміналізації, десуверенізації та російщення України роблять “тихою сапою” й, на жаль, майже однаково успішно за будь-яких партійних розкладів у владній верхівці.
У цьому театрі абсурду до останнього зберігаймо свою притомність! “Наших” серед “них” немає, своє правдиве політичне представництво мають у сучасній Україні тільки грошові мішки та кримінально злютовані клани владоможців. Ми можемо й мусимо наразі самоорганізовуватися лише поза політикумом. Дорожезні й цинічні вибори для простого українця – тільки нагода виявити тупій і зажерливій верхівці своє повне від неї відчуження. Іншого нам не дано – принаймні тут і тепер.
Володимир Вітковський