06/12/2007 | Майдан-ІНФОРМ

Виступ Луценка під час віче на Берестейському полі

Я радий бачити таку кількість людей саме тут, на “Козацьких могилах”, у свято героїв. Тут не місце політиці, не місце розмов про партійні списки і навіть вождів. Тут, мені знається, варто було б говорити про українську історію і українську перспективу. Давайте подумаємо з вами, під час такої довгої, багатолітньої української історії український народ завжди перемагав і досі бореться за свою свободу. У чому причина, що так багато років йому доводиться раз за разом підніматися з колін і знову перемагати, щоб потім знову сталося лихо?

Ми можемо згадати наших предків, які боролися за свободу під дзвони Галича, на річці Рось, в Київскій Русі. Ми пам’ятаємо, як боролися в козацьку добу, в часи гетьманщини, як боролися армія УНР, Січові стрільці ЗУНРу, як боролися усі працівники і воїни підпілля УПА.Кожен раз у всі ці епохи українці перемагали, ставили своїх улюблених вождів, йшли додому, сідали в крайні хати і програвали. Висновок один, найголовніший – ми мусимо контролювати найнятих нами політиків, бо коли вони залишаються безконтрольними при владі, ціною цього є зрада.

Хай простять мені святі отці, але дивлячись сьогодні на Верховну Раду, у мене складається враження, що Святе Письмо помилилося: Іуда не повісився, він змінив прізвище і пішов працювати у парламент, ціною зради всього українства.

Ми мусимо з того зробити черговий урок. Зрада – це те, що пронизує українську історію, від берестецького поля до сучасної політики. Ліворуч від сцени стоять ті, хто і у Хмельницького стояв, і чекав чия візьме – тих чи цих [прихильники Партії регіонів]. Це стоять новітні турки, татари, які розбили своє містечко і почувають себе українцями на українському святі. Нехай так і буде. Але і з того мусимо робити висновок. Мусимо контролювати політиків, мусимо дресирувати їх, як собаку Павлова, щоб вони знали: люди на Майдані – це політична пенсія. І щоб люди знали – президент Ющенко дав нам можливість провести дострокові парламентські вибори.

На жаль, українська історія дуже часто заводила нас у тупик. Пам’ятаєте, після Хмельниччини була доба, яку називали Руїна, коли отаман на отамана, гетьман на гетьмана, полк на полк – довоювалися до того, що була Руїна України, що люди мусили переселятися на Слобожанщину, в Туреччину, куди завгодно, але тікати від своїх поводирів. І та Руїна повторювалася в українській історії не раз і не два. І сьогодні, в новітній історії, по телевізору ви бачите цю руїну, коли дискредитована Верховна Рада і парламентаризм як система, коли дискредитований Конституційний Суд і всі суди, яким усі знають реальну ціну в зелених баксах, коли дискредитована політична складова – заробітчани на нашому Майдані дискредитували громадянстку активність тими завезеними, нещасними людьми, які відбували цей номер. І кожного разу, коли ми дозволяли політикам робити цей номер, нищити державні інститути влади, довіру до них, цим користувалися, за цим стояла сусідня імперія.

Я і сьогодні чую, коли політикани кинули міліцію на СБУ, внутрішні війська зупиняли інші силовики, то я чую звідти, як неподалік від наших кордонів радісно потирають руки: “хохли не умеют строить государство”.

Ми повинні пам’ятати ці уроки, щоб бути не сліпоглухонімими хохлами, а бути гордими українцями у своєму домі. Тому ми повинні згадати про одвічне спасіння України – стиснутий кулак. Ми маємо бути єдиними, мати міцну волю і не плакати, дивлячись, кого там викинули зупиняти внутрішні війська. Арештувати до бісової матері тих, хто кинув війська на війська і не виконав наказ верховного головнокомандувача! Навести порядок в українському домі – для того ми наймаємо політиків, і це має робити українська влада, якщо вона не сидить за круглими столами, не за зрадами. Вона повинна робити для людей.

Ми сьогодні мусимо також пам’ятати, що найбільше зло, яке доводило Україну до руїни, – це поділ нас. Поділ на схід і захід, на москалів і бандерівців, на україно- і російськомовних. Нас постійно стикали лобами аби втовкмачити, що ми живемо в різних країнах. Саме тому наша відповідь і наш другий урок із цього всього – сильною рукою будувати українську Україну для всіх, хто тут живе, говорить і молиться в різних храмах, різними мовами, але за свою сім’ю і за свою Україну.

Я впевнений, мудрості політиків повинно вистачити для перезавантаження всієї системи влади. Нам потрібна нова Конституція, в якій не буде недоторканих депутатів, за якою народні слуги будуть обиратися на три роки й не більше, ніж двічі підряд, щоб не забули плуга, від якого їх обрав народ. Потрібен новий виборчий закон, щоб за улюбленими вождями в списках не ховалися чорні коти, які схильні до зради першими. Новий механізм справедливості, міліції, Генпрокуратури, судів, щоб людина без зайвої копійки, без блатного кума могла туди піти і вияснити, де правда, де захист і де має сидіти злочинець. Саме ті злочинці, із 18 тисяч кримінальних справ, які були порушені міліціонерами за час мого керування МВС, досі, на жаль, лежать у Генпрокуратурі – починаючи від Кучми і до останнього кучміста Рівненської області. Ці справи, на жаль, чекають не тільки нового міністра, але й нову владу – в міліції, прокуратурі, судах, у цілій державі. Її тільки ви можете дати, якщо хочете, щоб злодій не на папері, а реально сів у тюрму.

Також маємо казати про нову економічну політику, коли буде володарювати не олігархія, а середній клас. Саме ті, хто тут стоїть на майдані, хто кожен день заробляє на базарі, біля станка, на землі, на заробітках по всіх чужих землях – вони мають бути основою економіки, а не п’ять кровопивць, які окупували економіку, парламент і гнуть усю країну під свою дудку, під свій інтерес.
Саме тому фронт наступних політичних змін пройде не по ознаці лівий чи правий, він пройде по світоглядній межі: ті хто за Україну, яка обрала європейський шлях, і ті, хто тягне її в колонію, при чому, в обидвох сенсах цього слова. Ми мусимо це усвідомити, коли кажемо своїм партійним вождям: об’єднайтеся!

Ми це зробили. Ви знаєте про те, що керівники Нашої України, Української правиці, Народної самооборони домовилися про всі принципи об’єднання на цих виборах. І дай, Боже, клепки нашим вождям, аби вони не схибили з цього шляху і дали нову, єдину, демокрнатичну силу, яка мусить перемогти на цих виборах і повернути Україну на європейський, нормальний шлях зі шляху неоколонії, яким нас веде Янукович зі своєю новітньою ордою.

І ще одне питання, яке я чув, коли запрошував на Берестечко багатьох друзів. Сюди приїхала Самооборона з усієї України. Ми спеціально з січня місяця в основному їздимо по Східній, Південній, Центральній і Північній Україні, не заїжджаючи до вас, земляки із Західної, бо знаємо, що той, східний фронт, боротьба за східного брата українця є найважливішим. Я спокійний за свої тили тут, на Західній Україні. Але сьогодні сюди приїхали ті, хто хоче відчути в Берестечку себе українцем, аби понести додому те відчуття єдності і сім’ї, яке мусить рятувати Україну.

Мене питають, чому Берестечко, адже це єдина програна битва гетьмана Хмельницкього? Було багато славних перемог українського війська – і Сині води, потім Жовті води, і Конотоп, і Грюнвальд, і багато інших битв, якими можна пишатися будь-якому європейському народу. Але тут, у Берестечку, сталося те, про що пам’ятають покоління. Сьогодні в кінотеатрах є фільм “Триста спартанців”, і весь західний світ вчиться на героїзмі тих людей. У нас тут були свої триста спартанців – триста козаків лицарського ордену, які ціною свого життя не тільки закрили побратимів, а зробили щось більше. Вони дали надію всій українській історії, що люди в Україні не здаються, що Україну будуть боронити навіть ціною свого життя.

Я дуже не люблю, коли козаків показують як п’янчуг, як товариство розбишак, які просто втекли туди для вольниці. Ні, це був дисциплінований, свідомий, духовний, український лицарський орден, який мечем і вірою боронив свої переконання. Саме тут, у Берестечку, вони проявилися наймогутнішою силою. Саме Берестечко заклало назавжди в кожного, хто відчуває себе українцем, віру в те, що Україна відродиться і переможе. Цією надією жили всі, хто піднімався у всі часи: і гайдамаки Холодного яру, які боронили Україну, і Січові стрільці, які відвойовували свій Львів, а потім воювали і за Київ, і армія УНР, яка пройшла і рівненськими шляхами, і герої УПА. Всі вони пам’ятали про Берестечко як надію, як символ, як приклад самопожертви в ім’я України.

Тому третій урок, який ми сьогодні маємо запам’ятати, полягає в тому, що ми з вами продовжувачі української історії. Я розумію, що тут стоять люди, які завтра повернуться до своєї роботи, до сімейних турбот, до своїх маленьких життєвих проблем. Але якщо хочемо жити в новій, великій країні, мусимо, панове, пам’ятати: ми і є українська історія, ми за неї відповідаємо.

Маємо пам’ятати дві речі: варто боротися, щоби жити в Україні. Від нас усіх залежить, щоб була зреалізована головна цінність – українська Україна.

Ми мусимо зробити все, щоб Україна стала однією з найпотужніших країн Європи. Знаю, що дехто посміхнеться при цих словах, пам’ятаючи про нинішні злидні. Дарма. Мусимо ставити перед собою величні плани, аби наш народ жив так, як сусіди. Мусимо робити все, щоб у європейській сім’ї Україна стала найпотужнішою державою. І це має початися з кожного з вас. Бо на майдани сходяться раз в епоху, а далі їх треба робити в себе вдома, на робочому місці, у себе в серці. Будемо це пам’ятати – так і буде. Я свято вірю, що Україна може покласти свою віру, свою силу задля реалізації саме такої амбітної ідеї.

Я глибоко переконаний, що всі, хто тут зібрався, всі, хто нас чує, бачить, будуть пам’ятати, що спираючись на величну і трагічну українську історію, на незламний український дух свободи і справедливості, ми зможемо збудувати свою, українську державу, аби наповнити не надією, а істинним смислом слова, які є давнім українським гаслом: “Слава Україні – героям слава!”