Запах трави (/)
06/13/2007 | nomen nescio
"ЛГ", 12 червня 2007 р. № 98 (168)
Запах трави
=============================
Допоки політики товчуть воду в ступі, сподіваючись нагодувати народ передвиборним маселком, він (себто народ) виконує свої повсякденні справи, здається, вже не надто серйозно сприймаючи всю цю політичну клоунаду.
Літо прийшло, як і обіцяли, тож воно дозволяє перемкнути увагу на простіші речі, які благотворніше впливають на самопочуття і, до речі, навіть можуть виявитися помічним лікувальним засобом і для зараженої деморалізуючою корозією еліти, і для кожного з нас. Але все за порядком.
Щоб дістатися вранці від свого передмістя до початку вул. Зеленої, де навчається мій син, потрібно проїхати в натасованій “маршрутці”, відтак одразу потрапляєш у задушливу атмосферу кам’яних нетрів міста, в якому повітря насичене вихлопними газами, а тротуари всіяні недопалками. Порівняно із цим домашня місцина з чистим повітрям, садком і травами видається просто блаженством. Стримувана тривалими холодами цьогорічна соковита зелень вибуяла якось дуже швидко, особливо після дощу. Стебелини оповиті вранішньою росою, що виблискує кришталево прозорими краплинами. Така картина викликає незабутні відчуття, що сягають спогадами в дитинство, коли все здавалося довершеним і невимушено можна було босоніж побігати по росі, післядощовій теплій калабані, погасати на велосипеді, щоб аж вітер свистів. Тоді енергія вибухала через край.
Тепер її катастрофічно не вистачає, хоча ще, здавалося б, зарано говорити про старість. Я мучилась і вперто шукала цього благодатного джерела енергії де завгодно, а воно виявляється було поруч – у мені та довколишній природі. А допоміг зробити таке фантастичне відкриття, уявляєте, запах трави. Отак впасти в її гущавину й відчути пульс землі та чисте синє небо над собою (О, Боже, виходить майже, як у Канта: “Є дві великі таємниці – зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас”). Хоч на мить збагнути і відчути єдність з усім, цілісність, гармонію, чи як там ще називають щось схоже – інсайт, саторі або просто дзен. Тепер шукатиму парфуми з подібним запахом і завжди носитиму це пуделко з собою.
Щоб вдихаючи, позбуватися будь-якої тривоги, бо з лабіринтів свідомості раптом спливає усвідомлення, що насправді тобі нічого не належить, окрім цієї єдності з усім. Щиро бажаю кожному цього фантастичного відчуття. Особливо нашій еліті. А ще грішним ділом ото думаю, що, мабуть, краще буде замість викидати надаремне гроші на різноманітних радників, психотерапевтів, політтехнологів, вийти з-за круглих, подовгастих чи яких там ще столів та піти на природу і домовлятися. Може, подіє – і гра піде швидше (тепер-бо вона щось зовсім млява і зажована). Саме гортаю книгу Хосе Ортеги-і-Гасета і втрапляю на його слова, де він говорить про силу націоналізації: “Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра”. Ми вже довгенько маємо невизначеність, і доки вона триватиме, теж невідомо. Спекотне-бо літо заповідається, а це як мінімум загрожує отримати різні удари – і сонячні, і суспільно-політичні.
Бачте, почали з трави, а закінчили чим? Але негарно отак зупинитися, тому, вибачте, але дозволю собі ще запропонувати таке: перш ніж іти на вибори, заспіваймо гімн знищуваного віками, стражденного українського народу – “Ще не вмерла Україна”. Так, так, не вмерла, ледь жива, але ще клигає, їй подеколи відбирає мову, хтось (даруйте, не пам’ятаю, хто) колись казав-бо, що нації не вмирають від інфаркту, спочатку їм відбирає мову. Вона, сердешна, справді пропадає – клаптями, затоплена нігілізмом, зневагою, байдужістю, нехіттю й апатією задовбаного політичними ігрищами та власними негараздами народу, який укотре намагатимуться використати у своїх товарно-грошових відносинах “господарі” України.
Ви, мабуть, уже помітили, що за останніми подіями в нашій неньці нарешті канкрєтно виринула на поверхню об’єднуюча ідея: “гроші – все, закон – ніщо”, маєш бабло – чєловєк, а не маєш – сміття, яке можна утилізувати та переробити на власний розсуд, як кому заманеться – політикові, судді, чиновникові, медикові, освітянинові тощо? Хіба комусь хочеться бути сміттям? Може, психотерапія та політична хірургія зарадять, а якщо не вийде, то очевидно, не залишатиметься нічого іншого, як збагачуватися – в розумних (а головне, гармонійних) межах насправді нічого в тому злого немає. Тож, народе, вперед, тепер твоя черга. А потім будемо співати й танцювати, бо ми велика, багата, культурна нація, чи не так!?
Галина Палажій, журналістка, мешкає у Львові
Запах трави
=============================
Допоки політики товчуть воду в ступі, сподіваючись нагодувати народ передвиборним маселком, він (себто народ) виконує свої повсякденні справи, здається, вже не надто серйозно сприймаючи всю цю політичну клоунаду.
Літо прийшло, як і обіцяли, тож воно дозволяє перемкнути увагу на простіші речі, які благотворніше впливають на самопочуття і, до речі, навіть можуть виявитися помічним лікувальним засобом і для зараженої деморалізуючою корозією еліти, і для кожного з нас. Але все за порядком.
Щоб дістатися вранці від свого передмістя до початку вул. Зеленої, де навчається мій син, потрібно проїхати в натасованій “маршрутці”, відтак одразу потрапляєш у задушливу атмосферу кам’яних нетрів міста, в якому повітря насичене вихлопними газами, а тротуари всіяні недопалками. Порівняно із цим домашня місцина з чистим повітрям, садком і травами видається просто блаженством. Стримувана тривалими холодами цьогорічна соковита зелень вибуяла якось дуже швидко, особливо після дощу. Стебелини оповиті вранішньою росою, що виблискує кришталево прозорими краплинами. Така картина викликає незабутні відчуття, що сягають спогадами в дитинство, коли все здавалося довершеним і невимушено можна було босоніж побігати по росі, післядощовій теплій калабані, погасати на велосипеді, щоб аж вітер свистів. Тоді енергія вибухала через край.
Тепер її катастрофічно не вистачає, хоча ще, здавалося б, зарано говорити про старість. Я мучилась і вперто шукала цього благодатного джерела енергії де завгодно, а воно виявляється було поруч – у мені та довколишній природі. А допоміг зробити таке фантастичне відкриття, уявляєте, запах трави. Отак впасти в її гущавину й відчути пульс землі та чисте синє небо над собою (О, Боже, виходить майже, як у Канта: “Є дві великі таємниці – зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас”). Хоч на мить збагнути і відчути єдність з усім, цілісність, гармонію, чи як там ще називають щось схоже – інсайт, саторі або просто дзен. Тепер шукатиму парфуми з подібним запахом і завжди носитиму це пуделко з собою.
Щоб вдихаючи, позбуватися будь-якої тривоги, бо з лабіринтів свідомості раптом спливає усвідомлення, що насправді тобі нічого не належить, окрім цієї єдності з усім. Щиро бажаю кожному цього фантастичного відчуття. Особливо нашій еліті. А ще грішним ділом ото думаю, що, мабуть, краще буде замість викидати надаремне гроші на різноманітних радників, психотерапевтів, політтехнологів, вийти з-за круглих, подовгастих чи яких там ще столів та піти на природу і домовлятися. Може, подіє – і гра піде швидше (тепер-бо вона щось зовсім млява і зажована). Саме гортаю книгу Хосе Ортеги-і-Гасета і втрапляю на його слова, де він говорить про силу націоналізації: “Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра”. Ми вже довгенько маємо невизначеність, і доки вона триватиме, теж невідомо. Спекотне-бо літо заповідається, а це як мінімум загрожує отримати різні удари – і сонячні, і суспільно-політичні.
Бачте, почали з трави, а закінчили чим? Але негарно отак зупинитися, тому, вибачте, але дозволю собі ще запропонувати таке: перш ніж іти на вибори, заспіваймо гімн знищуваного віками, стражденного українського народу – “Ще не вмерла Україна”. Так, так, не вмерла, ледь жива, але ще клигає, їй подеколи відбирає мову, хтось (даруйте, не пам’ятаю, хто) колись казав-бо, що нації не вмирають від інфаркту, спочатку їм відбирає мову. Вона, сердешна, справді пропадає – клаптями, затоплена нігілізмом, зневагою, байдужістю, нехіттю й апатією задовбаного політичними ігрищами та власними негараздами народу, який укотре намагатимуться використати у своїх товарно-грошових відносинах “господарі” України.
Ви, мабуть, уже помітили, що за останніми подіями в нашій неньці нарешті канкрєтно виринула на поверхню об’єднуюча ідея: “гроші – все, закон – ніщо”, маєш бабло – чєловєк, а не маєш – сміття, яке можна утилізувати та переробити на власний розсуд, як кому заманеться – політикові, судді, чиновникові, медикові, освітянинові тощо? Хіба комусь хочеться бути сміттям? Може, психотерапія та політична хірургія зарадять, а якщо не вийде, то очевидно, не залишатиметься нічого іншого, як збагачуватися – в розумних (а головне, гармонійних) межах насправді нічого в тому злого немає. Тож, народе, вперед, тепер твоя черга. А потім будемо співати й танцювати, бо ми велика, багата, культурна нація, чи не так!?
Галина Палажій, журналістка, мешкає у Львові