06/15/2007 | Ярослав Сватко

У Вашинґтоні відкрито пам'ятник жертвам комуністичного терору. Можливо, не такий помітний в архітектурному середовищі американської столиці, як хотіли б ініціятори, засновуючи організаційний комітет в віддаленому вже 1994 році, проте достатньо помічений у середовищі політичному. Якось це відкриття монумента в процесі американської виборчої кампанії сумно нагадує такі ж відкриття пам'ятників, приурочені до українських виборів. Заспокоює лише те, що вибори пройдуть, а пам'ятник в центрі Вашинґтона залишиться. Промови переписуватимуть і цитуватимуть, і те, що політики роблять для привернення уваги до своєї особи, насправді матиме тривкішу дію у суспільному розумінні історії. Залишиться напис “Більше ніж ста мільйонам жертв комунізму та тим, хто любить свободу”. Тому, навіть якщо для декого з політиків нинішнє відкриття меморіяльного монумента і викликане політичною кон'юнктурою (бо ж можна було й скоріше, ніж за 13 років зібрати мільйон доларів та відлити триметрову фіґуру) – подія ця насправді показує напрямок мейнстріму історії, а подекуди і коригує цей потік.

Ідею встановлення пам'ятника у Вашинґтоні лобіювали в основному американці східноєвропейських діяспор, в тому й наша, українська. Саме завдяки тиску східноєвропейських іміґрантів удалося домогтися від Конґресу місця у центральній частині столиці, у сквері на перетині Масачусетської на Нью-Джерзійської Авеню. Щоправда, плани були масштабніші – іміґранти з-за “залізної заслони” планували зібрати 100 млн. дол. для відкриття музею, аналогічного до музею Голокосту у Вашинґтоні же. Зараз нема мови про музей, і на пам'ятник зібрано скромну за американськими мірками суму. Однак у боротьбі з комунізмом справа мабуть не у перевершенні вашинґтонським монументом київських пам'яток радянської доби. Справа у закарбуванні до суспільної пам'яті, що комунізм – суспільне зло, яке попри привабливі гасла “рівности” і “справедливости” у своїй реалізації вирівнює людей за технологією Прокруста, безжалісно відтинаючи те, що вирізняється від середнього сірого рівня, і не лише в матеріяльній сфері, але й у духовній, інтелектуальній.

Джордж Буш, виступаючи на відкритті пам'ятника, якраз про це й нагадав, що тут не тільки про злочинних керівників мова – це ідеологія знищила життя більше ніж ста мільйонів людей. Згадав про “невинних українців, які загинули від голоду в роки сталінського “великого голоду”, росіян, вбитих під час сталінських репресій, литовців, латишів та естонців, завантажених у вагони для худоби і депортованих в арктичні табори смерти радянського комунізму”. Згадав про жертви “культурної революції” Мао і вбитих режимом Пол Пота в Камбоджі, тих, що загинули в Нікараґуа, Ефіопії та на Кубі, і навіть розстріляних польських офіцерів в Катині та німців, які застрелили під час спроби перебратись через Берлінську стіну. Однак цікавим є не так широкі знання спічрайтерів американського президента про географію жертв комуністичної ідеології, як порівняння комуністів з сучасними терористами, які в ніщо не ставлять людське життя, в тому і життя людей, непричетних до політичної боротьби. З якими зараз бореться Америка.

Пройде час, США переключиться з боротьби з тероризмом на боротьбу з якимось новим ворогом демократії і свободи, але визначення комунізму, як ідеології, яка в ніщо не ставить людське життя залишиться. Так само, як залишиться монумент у центрі Вашинґтона.

Зрозуміло, що події у Вашинґтоні, промови присутніх політиків і громадських діячів не могли залишитись без відповіді “правонаступників” “світлого минулого”. В імени Росії та компартії спробував дати відкоша американцям лідер російських комуністів Генадій Зюґанов. Щоправда, вийшло у нього в кращому радянському стилі “а у вас негрів лінчують”. Факт жертв заперечувати важко, то й Зюґанов їх і не заперечував. Та врешті – чого вони варті, людські життя для комуніста? А от звинуватити самих американців у тероризмі та спричинення мільйонних жертв – це якраз в дусі школи радянської пропаґанди. Згідно з Зюґановим, обидка Буші, батько й син, відповідальні за нав'язування Росії радикал-діберального монетаристського курсу, через який Росія протягом останніх півтора десятки років втратила 10 мільйонів людей, з них росіян – майже 9 мільйонів. А тому, каже головний російський спадкоємець справи Леніна, Буш не має права повчати Росію, яка “показала світові приклад народовладдя, а також звільнила світ від жахів фашизму.” Мабуть, потрібно відкрити ще не один пам'ятник, щоб закарбувати у людській свідомості аксіому, що участь у коаліції проти нацистської Німеччини не дає індульґенції за злочини, вчинені проти власного народу.

Треба визнати, що Америка й сама заслужила на такі повчання про політику подвійних стандартів. Однак не арґументами Зюґанова. Чи це не Америка віддала на тотальне знищення кубанських біженців після закінчення Другої світової війни, яких сім'ями вивезли в ГУЛАГи, де й слід за ними загинув? Буш говорить про мільйони росіян, знищених сталінськими репресіями – але чи не Америка віддала роззброєну армію Власова на ці репресії? Чи участь цих росіян з антикомуністичними поглядами у складі німецьких фронтових частин була достатньою виною, щоб віддати їх на знищення, та ще й вишуканим способом відстроченої смерті в ГУЛАГу? Буш згадав про Голодомор – але чи згадав він про найвищу журналістську відзнаку Америки, присуджену за брехню, буцімто Голодомору не було? На жаль, не було таких оцінок у промові американського президента, але це не означає, що їх не буде в оцінках інших людей – істориків, суспільствознавців, та й політиків. Не Бушу-старшому вчити нас свободи, після того, як напередодні проголошення Незалежности України він порівняв цю нашу незалежність із незалежністю Каліфорнії. Та якими б політично кон'юнктурними не були б передвиборчі слова і дії американських політиків – монумент у сквері на Масачусетській Авеню стоятиме – та хоч повільно, але неперервно працюватиме для зміни суспільного ставлення до божевільних ідей прокрустовими методами зробити земний рай. Він відкрив засувку шлюзу, який стримував потік історії в антикомуністичному напрямку. І в цьому сенсі це справді подія історична.