Конфлікт пам’ятей
06/19/2007 | Євген Захаров
Події з переносом «Бронзового солдата» в Таллінні яскраво висвітлили основу настільки різного ставлення людей до Другої світової війни загалом і цього факту зокрема: розбіжність історичної пам’яті. Можна навіть стверджувати, що конфлікт історичних пам’ятей є глибинною причиною усіх політичних, соціальних, культурних конфліктів в нових державах, які виникли на руїнах колишнього СРСР, і поміж цими державами.
Для росіян (і, зауважимо, левової частки населення Центральної, Східної, Південної України та Криму) війна 1941-1945 – це війна проти чужоземного нашестя, проти нацизму, проти жорстокого тоталітарного режиму, який намагався захопити весь світ і встановити новий порядок, в якому одні народи підлягали повному знищенню, а інші – мали обслуговувати вищу расу. Наші батьки винесли на своїх плечах ту війну, перемогли в ній і назавжди залишаться в нашій пам’яті, як визволителі нас від нацизму. Для нас 15 загиблих в 1944, похованих на Тинісмягі, – це солдати Великої вітчизняної та Другої світової, які воювали проти нацистів, а «Бронзовий солдат» уособлює пам’ять про бійців, які перемогли Гітлера. Вважати їх завойовниками Естонії ми не можемо.
Проте саме загарбниками їх вважає більшість естонців, для яких Друга світова війна має зовсім інше значення: вона привела до знищення їхньої незалежності і втрати статусу суверенної держави, що супроводжувалося національним приниженням і великими жертвами. Під час першої окупації 1940-1941 були заарештовані близько 7 тисяч чоловік і знищені, за різними даними, від 1850 до 2200 чоловік за обвинуваченнями у антирадянській пропаганді. Були заарештовані 800 кадрових офіцерів половина офіцерського складу армії. 14 червня 1941 року були депортовані до північних районів Росії близько 14 тис. естонців. Президент Естонії Костянтин Пятс був заарештований і кинутий до Казанської тюремної психіатричної лікарні. Друга окупація 1944-1991 років. також принесла численні жертви. 25 березня 1948 року були депортовані на Північ та до Сибіру 29 тис. естонців – самі по собі ці страшні цифри для мільйонної Естонії стають просто катастрофічними. І тому «Бронзовий солдат» для більшості естонців – символ окупації. Ще в 1947 році перший варіант цього пам’ятника підірвали декілька школярок, за що вони отримали величезні терміни ув’язнення. В офіційних документах сучасної Естонії події вересня 1944 року іменуються як «захоплення Таллінна Червоною армією». Десятки тисяч естонців емігрували, не чекаючи приходу Червоної армії. Цікаво, що період 1941-1944 естонці окупацією не вважають: це для них, скоріше, було звільнення від комуністів, а німці – скоріше визволителі, ніж окупанти. Нагадаємо: Естонія – єдина захоплена Німеччиною європейська країна, в якій не було збройного антинацистського Опору.
Загалом за 15 років з 995 тис. естонців, які мешкали в Естонії в 1939 році, кожен п’ятий або загинув, або покинув батьківщину. У 1982 році в Естонії мешкало 948 тисяч естонців, тобто на 4.7% менше, ніж у 1939 р.
Для російськомовної спільноти Естонії «Бронзовий солдат» насамперед символізує вигнання німців з Естонії, що було необхідною умовою переселення сюди їхніх дідів та бабусь. Це вигнання було легітимацією Естонії як їхньої батьківщини. Друга світова має для цієї частини мешканців Естонії (третина населення!) ще один важливий сенс – це історія створення їхньої громади.
Саме цю легітимацію постійно руйнують радикальні естонські політики, які наполягали на перенесенні «Бронзового солдата» на військове кладовище. На мою думку, бажання естонців прибрати з центра міста символ окупації є цілком законним. Проте, це можна було б зробити, не ображаючи почуття тих, хто ставиться до пам’ятника інакше, для кого пам’ять про загиблих радянських солдат є святою. Просто необхідно було почати з вибачення, віддати шану солдатам, які загинули у війні проти нацизму, а вже потім говорити про перенесення пам’ятника. Але естонські політики налаштовані скоріше на конфлікт, а не на порозуміння, деякі з них дозволили собі образливі висловлювання на адресу загиблих солдат[1]. Для деяких із них це тільки привід нацькувати корінних естонців на російськомовних, які сприймаються виключно як п’ята колонна Росії.
Російській офіціоз замість визнання радянської окупації, масових політичних репресій, депортацій тощо у відповідь стверджує, що знищували не невинуватих естонців, а пособників німецьких окупантів. Для російського політбомонду перенос пам’ятника – це привід позмагатися в патріотизмі, згуртувати народ проти вигаданого зовнішнього ворога. Насправді захищати пам’ять загиблих солдат російські політики не збираються. Інакше не дали би знищити в Хімках поховання загиблих під Москвою в 1941 році військових льотчиків, заборонивши мітинг протесту з цього приводу. Не кажу вже про сотні тисяч невпізнаних солдат, похованих в братських могилах в європейській частині Росії – відомості про них розшукують добровольці без будь-якої державної підтримки. Результатом політичного протистояння стали зіткнення в Таллінні, які шокували Європу.
Схоже ставлення до Другої світової війни в Латвії. Але тут, на відміну від Естонії, вже був національний опір німцям. У Литві опір німцям був сильним, сильним був і збройний опір комуністичній окупаційній владі. І пізніше, в 60-80-ті, литовський дисидентський рух був значно сильнішим, ніж в Латвії і в Естонії, а литовське комуністичне керівництво суттєво відрізнялося своєю неконформністю від номенклатур інших радянських республік. Саме тому радянській владі не вдалося так змінити структуру населення в Литві, як в Латвії та Естонії: етнічні литовці значно переважають за чисельністю російськомовне населення, яке було просто змушене добре знати литовську мову і влитися в литовське суспільство. В результаті перші роки незалежності в Литві були значно спокійнішими і більш демократичними, ніж в Латвії та Естонії. У Білорусі національно-визвольний рух в 60-80-ті практично відсутній, не сформувалися традиції національно-визвольної боротьби – наслідком чого була деградація національної свідомості і відродження специфічного білоруського соціалізму у вигляді режиму Лукашенка. В Україні ситуація значно складніша: у порівнянні з північно-західними сусідами країна дуже велика і містить частини із зовсім різним історичним шляхом, а відтак, і різною історичною пам’яттю щодо подій Другої світової.
Пам’ять тієї частини України, яка пережила в 1939 році окупацію радянськими військами, приблизно така сама, як і в країнах Балтії. Звірства комуністичного режиму 1939-1940 роках тут були страшними. Відповідно, прихід німецької армії тут сприйняли як визволення. Але німці не визнали Акт відновлення Української держави від 30 червня 1941 року, заарештували авторів акту і посадили їх у концтабір. Нацистам не була потрібна незалежна Українська держава. Ще раніше режим Хорті з благословення Гітлера знищив Карпатську Україну. З 1942 року велика частина ОУН і створена нею УПА стала на шлях партизанської боротьби з німцями, а потім – з радянською владою. Як і литовці, латиші та естонці, українці Галичини і Волині не могли вважати солдат Червоної армії своїми визволителями. За солдатами прийшов знову радянський окупаційний режим, пам’ятний своїми кривавими злочинами 1939-1940 років. І українцям судилося з ним воювати, іншого виходу просто не було. Так пам’ятають сьогодні діти і онуки бійців УПА. І тому ідея переносу пам’ятника радянському воїну-визволителю знайшла відгук у значної кількості львів’ян. Тільки одного голосу не вистачило для затвердження такого рішення на сесії міськради.
Для переважної частини населення Східної, Південної та Центральної України пам’ять про солдат Великої вітчизняної священна: вони врятували Україну від нацистів. Але у мешканців цих частин України вже зовсім не таке одностайне, як у майже всіх росіян, ставлення до подій на Тинісмягі, і це прямо пов’язане з ідентифікацією себе як громадян незалежної України чи громадян неіснуючої держави СРСР. Перші здатні сприйняти пам’ять естонців, другі, як і майже усі росіяни – ні. Перші в принципі здатні погодитися з визнанням воїнів УПА учасниками Другої світової, другі – як і майже усі росіяни, заражені бандерофобією[2].
В Криму ситуація ще складніша. Кримські татари завжди будуть пам’ятати, що Велика вітчизняна закінчилася для них депортацією всього народу. Вони справедливо вважають Крим єдиним місцем у світі, де вони можуть реалізувати своє право на самовизначення, і ніколи не відмовляться від цього права. Для російськомовної спільноти Криму, навпаки, депортація кримськотатарського народу легітимізувала їхній переїзд до Криму. Антагонізм цих двох спільнот важко подолати.
Для переважної частини населення Донбасу, яке заселило цю територію в 30-ті роки, історична пам’ять є нетривалою і вся припадає на радянські часи. Тому воно не може не відстоювати радянські пам’ятники і має проблеми з ідентифікацією себе як громадян України. Для них бандерівці чужі і ніколи не стануть своїми. Чи стануть для їхніх дітей і онуків?
Слід зауважити, що існує конфлікт не лише справжніх історичних пам’ятей, які передаються й накопичуються навіть на генетичному рівні, а і квазіісторичних пам'ятей, що є продуктами радянської тоталітарної пропаганди. Радянська освіта, що буквально з пелюшок виховувала дітей у вигаданому світі зі спотвореною історією і породжувала фобії, яких більшість людей не може позбавитися все життя (до речі до таких фобій відносяться й «американський імперіалізм», і «НАТО»). Таким чином, іноді, навіть в однієї людини виникає амбівалентний конфлікт його справжньої історичної пам'яті і нав’язаної неправди. Особливо яскраво ця амбівалентність висвітлюється у спогадах селян Східної України, які поєднують, наприклад, справжні жахи голодомору і вигадані «страшилки» про бандерівців.
Дуже важливим наразі є якомога більш публічне викриття і знищення історичної кривди. Українська держава поки що не досягла особливих успіхів на цьому фронті. Наша історична освіта, подекуди, замість руйнування старих міфів створює нові, а українські ЗМІ програють інформаційні війни російській державі, яка успадкувала від Радянського Союзу традицію замовчувати правду з одного боку, а з другого – створювати і впроваджувати історичну брехню.
Примирення історичних пам’ятей необхідне для Україні, без нього неможливе створення єдиної політичної нації. Неможливий суспільний поступ. Різні частини України мають зруйнувати міфи, зрозуміти одна іншу і визнати право інших частин шанувати свої святині і своїх героїв. У цьому контексті принципова позиція Президента Ющенка щодо примирення воїнів УПА і солдат Червоної армії, і, ширше, щодо досягнення єдності всіх українців навколо декількох спільних цінностей викликає тільки повагу. Але те, що припустимо для масової свідомості, яку не можна і не треба змінювати примусово, є неможливим для інтелектуальної еліти. Остання мусить називати речі своїми іменами, розрізнити правду і брехню, хибні міфи і святині від справжніх.
Повернемося до естонського сюжету. Один відомий російський правозахисник, колишній політв’язень, зауважив, що, коли образи минулого у різних народів конфліктують, то, може, доречно звернутися до загальнолюдської пам’яті? Якщо пристати до цієї точки зору, то, безперечно, Друга світова війна була насамперед війною з нацизмом незалежно від того, що в антигітлерівській коаліції був інший страшний тиран ХХ сторіччя – Йосиф Сталін. Проте це не означає, що російська історична пам'ять, яка ближче до загальнолюдської, ніж естонська, більш пріоритетна для оцінки переносу «Бронзового солдата». Бо загальнолюдська пам'ять якраз і передбачає згоду одних народів припускати можливість і законність протилежної трактовки подій іншими народами.
--------------------------------------------------------------------------------
[1] Слід зауважити, що естонська політична еліта на відміну від російської не була одностайною: Президент Естонії Ільвес та мер Таллінна Савісаар виступили категорично проти переносу пам’ятника.
[2] Термін належить Ігорю Лосєву: див. http://www.obkom.net.ua/articles/2007-04/13.1641.shtml
Для росіян (і, зауважимо, левової частки населення Центральної, Східної, Південної України та Криму) війна 1941-1945 – це війна проти чужоземного нашестя, проти нацизму, проти жорстокого тоталітарного режиму, який намагався захопити весь світ і встановити новий порядок, в якому одні народи підлягали повному знищенню, а інші – мали обслуговувати вищу расу. Наші батьки винесли на своїх плечах ту війну, перемогли в ній і назавжди залишаться в нашій пам’яті, як визволителі нас від нацизму. Для нас 15 загиблих в 1944, похованих на Тинісмягі, – це солдати Великої вітчизняної та Другої світової, які воювали проти нацистів, а «Бронзовий солдат» уособлює пам’ять про бійців, які перемогли Гітлера. Вважати їх завойовниками Естонії ми не можемо.
Проте саме загарбниками їх вважає більшість естонців, для яких Друга світова війна має зовсім інше значення: вона привела до знищення їхньої незалежності і втрати статусу суверенної держави, що супроводжувалося національним приниженням і великими жертвами. Під час першої окупації 1940-1941 були заарештовані близько 7 тисяч чоловік і знищені, за різними даними, від 1850 до 2200 чоловік за обвинуваченнями у антирадянській пропаганді. Були заарештовані 800 кадрових офіцерів половина офіцерського складу армії. 14 червня 1941 року були депортовані до північних районів Росії близько 14 тис. естонців. Президент Естонії Костянтин Пятс був заарештований і кинутий до Казанської тюремної психіатричної лікарні. Друга окупація 1944-1991 років. також принесла численні жертви. 25 березня 1948 року були депортовані на Північ та до Сибіру 29 тис. естонців – самі по собі ці страшні цифри для мільйонної Естонії стають просто катастрофічними. І тому «Бронзовий солдат» для більшості естонців – символ окупації. Ще в 1947 році перший варіант цього пам’ятника підірвали декілька школярок, за що вони отримали величезні терміни ув’язнення. В офіційних документах сучасної Естонії події вересня 1944 року іменуються як «захоплення Таллінна Червоною армією». Десятки тисяч естонців емігрували, не чекаючи приходу Червоної армії. Цікаво, що період 1941-1944 естонці окупацією не вважають: це для них, скоріше, було звільнення від комуністів, а німці – скоріше визволителі, ніж окупанти. Нагадаємо: Естонія – єдина захоплена Німеччиною європейська країна, в якій не було збройного антинацистського Опору.
Загалом за 15 років з 995 тис. естонців, які мешкали в Естонії в 1939 році, кожен п’ятий або загинув, або покинув батьківщину. У 1982 році в Естонії мешкало 948 тисяч естонців, тобто на 4.7% менше, ніж у 1939 р.
Для російськомовної спільноти Естонії «Бронзовий солдат» насамперед символізує вигнання німців з Естонії, що було необхідною умовою переселення сюди їхніх дідів та бабусь. Це вигнання було легітимацією Естонії як їхньої батьківщини. Друга світова має для цієї частини мешканців Естонії (третина населення!) ще один важливий сенс – це історія створення їхньої громади.
Саме цю легітимацію постійно руйнують радикальні естонські політики, які наполягали на перенесенні «Бронзового солдата» на військове кладовище. На мою думку, бажання естонців прибрати з центра міста символ окупації є цілком законним. Проте, це можна було б зробити, не ображаючи почуття тих, хто ставиться до пам’ятника інакше, для кого пам’ять про загиблих радянських солдат є святою. Просто необхідно було почати з вибачення, віддати шану солдатам, які загинули у війні проти нацизму, а вже потім говорити про перенесення пам’ятника. Але естонські політики налаштовані скоріше на конфлікт, а не на порозуміння, деякі з них дозволили собі образливі висловлювання на адресу загиблих солдат[1]. Для деяких із них це тільки привід нацькувати корінних естонців на російськомовних, які сприймаються виключно як п’ята колонна Росії.
Російській офіціоз замість визнання радянської окупації, масових політичних репресій, депортацій тощо у відповідь стверджує, що знищували не невинуватих естонців, а пособників німецьких окупантів. Для російського політбомонду перенос пам’ятника – це привід позмагатися в патріотизмі, згуртувати народ проти вигаданого зовнішнього ворога. Насправді захищати пам’ять загиблих солдат російські політики не збираються. Інакше не дали би знищити в Хімках поховання загиблих під Москвою в 1941 році військових льотчиків, заборонивши мітинг протесту з цього приводу. Не кажу вже про сотні тисяч невпізнаних солдат, похованих в братських могилах в європейській частині Росії – відомості про них розшукують добровольці без будь-якої державної підтримки. Результатом політичного протистояння стали зіткнення в Таллінні, які шокували Європу.
Схоже ставлення до Другої світової війни в Латвії. Але тут, на відміну від Естонії, вже був національний опір німцям. У Литві опір німцям був сильним, сильним був і збройний опір комуністичній окупаційній владі. І пізніше, в 60-80-ті, литовський дисидентський рух був значно сильнішим, ніж в Латвії і в Естонії, а литовське комуністичне керівництво суттєво відрізнялося своєю неконформністю від номенклатур інших радянських республік. Саме тому радянській владі не вдалося так змінити структуру населення в Литві, як в Латвії та Естонії: етнічні литовці значно переважають за чисельністю російськомовне населення, яке було просто змушене добре знати литовську мову і влитися в литовське суспільство. В результаті перші роки незалежності в Литві були значно спокійнішими і більш демократичними, ніж в Латвії та Естонії. У Білорусі національно-визвольний рух в 60-80-ті практично відсутній, не сформувалися традиції національно-визвольної боротьби – наслідком чого була деградація національної свідомості і відродження специфічного білоруського соціалізму у вигляді режиму Лукашенка. В Україні ситуація значно складніша: у порівнянні з північно-західними сусідами країна дуже велика і містить частини із зовсім різним історичним шляхом, а відтак, і різною історичною пам’яттю щодо подій Другої світової.
Пам’ять тієї частини України, яка пережила в 1939 році окупацію радянськими військами, приблизно така сама, як і в країнах Балтії. Звірства комуністичного режиму 1939-1940 роках тут були страшними. Відповідно, прихід німецької армії тут сприйняли як визволення. Але німці не визнали Акт відновлення Української держави від 30 червня 1941 року, заарештували авторів акту і посадили їх у концтабір. Нацистам не була потрібна незалежна Українська держава. Ще раніше режим Хорті з благословення Гітлера знищив Карпатську Україну. З 1942 року велика частина ОУН і створена нею УПА стала на шлях партизанської боротьби з німцями, а потім – з радянською владою. Як і литовці, латиші та естонці, українці Галичини і Волині не могли вважати солдат Червоної армії своїми визволителями. За солдатами прийшов знову радянський окупаційний режим, пам’ятний своїми кривавими злочинами 1939-1940 років. І українцям судилося з ним воювати, іншого виходу просто не було. Так пам’ятають сьогодні діти і онуки бійців УПА. І тому ідея переносу пам’ятника радянському воїну-визволителю знайшла відгук у значної кількості львів’ян. Тільки одного голосу не вистачило для затвердження такого рішення на сесії міськради.
Для переважної частини населення Східної, Південної та Центральної України пам’ять про солдат Великої вітчизняної священна: вони врятували Україну від нацистів. Але у мешканців цих частин України вже зовсім не таке одностайне, як у майже всіх росіян, ставлення до подій на Тинісмягі, і це прямо пов’язане з ідентифікацією себе як громадян незалежної України чи громадян неіснуючої держави СРСР. Перші здатні сприйняти пам’ять естонців, другі, як і майже усі росіяни – ні. Перші в принципі здатні погодитися з визнанням воїнів УПА учасниками Другої світової, другі – як і майже усі росіяни, заражені бандерофобією[2].
В Криму ситуація ще складніша. Кримські татари завжди будуть пам’ятати, що Велика вітчизняна закінчилася для них депортацією всього народу. Вони справедливо вважають Крим єдиним місцем у світі, де вони можуть реалізувати своє право на самовизначення, і ніколи не відмовляться від цього права. Для російськомовної спільноти Криму, навпаки, депортація кримськотатарського народу легітимізувала їхній переїзд до Криму. Антагонізм цих двох спільнот важко подолати.
Для переважної частини населення Донбасу, яке заселило цю територію в 30-ті роки, історична пам’ять є нетривалою і вся припадає на радянські часи. Тому воно не може не відстоювати радянські пам’ятники і має проблеми з ідентифікацією себе як громадян України. Для них бандерівці чужі і ніколи не стануть своїми. Чи стануть для їхніх дітей і онуків?
Слід зауважити, що існує конфлікт не лише справжніх історичних пам’ятей, які передаються й накопичуються навіть на генетичному рівні, а і квазіісторичних пам'ятей, що є продуктами радянської тоталітарної пропаганди. Радянська освіта, що буквально з пелюшок виховувала дітей у вигаданому світі зі спотвореною історією і породжувала фобії, яких більшість людей не може позбавитися все життя (до речі до таких фобій відносяться й «американський імперіалізм», і «НАТО»). Таким чином, іноді, навіть в однієї людини виникає амбівалентний конфлікт його справжньої історичної пам'яті і нав’язаної неправди. Особливо яскраво ця амбівалентність висвітлюється у спогадах селян Східної України, які поєднують, наприклад, справжні жахи голодомору і вигадані «страшилки» про бандерівців.
Дуже важливим наразі є якомога більш публічне викриття і знищення історичної кривди. Українська держава поки що не досягла особливих успіхів на цьому фронті. Наша історична освіта, подекуди, замість руйнування старих міфів створює нові, а українські ЗМІ програють інформаційні війни російській державі, яка успадкувала від Радянського Союзу традицію замовчувати правду з одного боку, а з другого – створювати і впроваджувати історичну брехню.
Примирення історичних пам’ятей необхідне для Україні, без нього неможливе створення єдиної політичної нації. Неможливий суспільний поступ. Різні частини України мають зруйнувати міфи, зрозуміти одна іншу і визнати право інших частин шанувати свої святині і своїх героїв. У цьому контексті принципова позиція Президента Ющенка щодо примирення воїнів УПА і солдат Червоної армії, і, ширше, щодо досягнення єдності всіх українців навколо декількох спільних цінностей викликає тільки повагу. Але те, що припустимо для масової свідомості, яку не можна і не треба змінювати примусово, є неможливим для інтелектуальної еліти. Остання мусить називати речі своїми іменами, розрізнити правду і брехню, хибні міфи і святині від справжніх.
Повернемося до естонського сюжету. Один відомий російський правозахисник, колишній політв’язень, зауважив, що, коли образи минулого у різних народів конфліктують, то, може, доречно звернутися до загальнолюдської пам’яті? Якщо пристати до цієї точки зору, то, безперечно, Друга світова війна була насамперед війною з нацизмом незалежно від того, що в антигітлерівській коаліції був інший страшний тиран ХХ сторіччя – Йосиф Сталін. Проте це не означає, що російська історична пам'ять, яка ближче до загальнолюдської, ніж естонська, більш пріоритетна для оцінки переносу «Бронзового солдата». Бо загальнолюдська пам'ять якраз і передбачає згоду одних народів припускати можливість і законність протилежної трактовки подій іншими народами.
--------------------------------------------------------------------------------
[1] Слід зауважити, що естонська політична еліта на відміну від російської не була одностайною: Президент Естонії Ільвес та мер Таллінна Савісаар виступили категорично проти переносу пам’ятника.
[2] Термін належить Ігорю Лосєву: див. http://www.obkom.net.ua/articles/2007-04/13.1641.shtml
Відповіді
2007.06.20 | Влад
Re: Конфлікт пам’ятей
Цей конфлiкт , я б ще добавив, мiж Естонiею i великодержавним росiйським шовiнiзмом. Ця совкова впертiсть - "хорошее только у нас; мы всегда правы" завжди загострювала будь-яку ситуацiю. Комунiстичнi бонзи давно вже перекинулись на новiтнiх олiгархiв, а вимуштруваний електорат продовжуе захищати iнтереси сусiдньоi держави, яка дуже вдало експлуатуе минуле. Звичайно, що тим людям, якi зараз у нас при владi абсолютно байдуже де буде стояти памятник. Це аморальнi,невихованi, е навiть з тюремними звичаями i лексикою люди. Вони експлуатують , роками вироблену радянською пропагандистською машиною i примiтивно приватизовану, память про вiйну. Але хто iм дав таке право? Виходить,що печернi нацiоналiсти захищають память воiнiв? Для мене одинаковi, що нiмецькi нацисти, що великодержавнi шовiнiсти. У них одинаково протиприродна, протилюдська iдеологiя.I пiд виглядом захисту загиблих пiдтримувати нацiоналiзм росiйський- це просто тупо.2007.06.20 | Knyupa
Re: Конфлікт пам’ятей
Якщо згадати про загальнолюдські ідеали то в них нема міста для гарного сталіна чи леніна так само й гітлера.Тобто треба постійно всим нагадувати що комуністичний режим такий самий як і фашистський.І режим цей ТРЕБА ЗАСУДИТИ Й ЗАБУТИ РАЗОМ З ПАМЯТНИКАМИ І СИМВОЛІКОЮ!! А за захист цього режиму статтю примінить і крапка!Бо якщо не заборонять, то це означає що його можна припускать а це вже
є етична безграмоність .Є світова етика її закони всім відомі навіщо нам закони комунізму чи соціалізму чи фашизму. Нам потрібно вчитись цій етиці
2007.06.20 | діяспорник
Re: Конфлікт пам’ятей
Російський памятник ще стояв би, якби Росія по закіченні війни була повелася подібно до Америки по відношенні до, скажімо, Австрії або Італії. Але цьому на заваді стояв характер Росії, виявлений вже в часі першої окупації Естонії внаслідок пакту Рібентроп-Молотов. Окрім цього Росія живе мітом, що вона самостійно побідила Гітлера. Своїм великим вразливим его Росія шантажує малих сусідів прийняти чуже тлумачення історії як власне. Коли зіткається такий малий народ з таким великим - мої симпатії по стороні слабшого. Скиглення і ридання великої Росії встидні.2007.06.21 | digger
Дуже схоже
Российский историк: Проблема в том, как жить рядом двум народам с такой разной исторической памятьюПо просьбе ИА REGNUM ситуацию, сложившуюся в эстоно-российских отношениях в ходе кризиса вокруг переноса монумента Воину-освободителю с площади Тынисмяги в Таллине, прокомментировал российский историк Александр Даниэль.
Во всей этой истории с Тынисмяги есть две составляющие.
Одна - скучная до зевоты: слова и поступки политиков с обеих сторон.
Эстонская политическая элита решает свои проблемы: балансирует между европейским общественным мнением, с одной стороны, и местными радикалами - с другой. Делает она это с грацией и изяществом эстонского национального слона в посудной лавке. Бронзовый солдат как таковой им неинтересен.
Политический бомонд России с радостным визгом рвет на части дорогой подарок, присланный ему из Таллина: объявлен конкурс на самый крутой патриотизм. А давайте не покупать их свинину! А давайте разорвем дипотношения! Нет, давайте лучше по камушку, по кирпичику раскатаем посольство в Калашном переулке! И так далее. Им "Бронзовый солдат" тем более безразличен.
А тем временем в Химках потеряли (!) прах летчиков, защищавших в 1941-м Москву - и запретили митинг протеста по этому поводу.
Все это глубоко неинтересно. Чего мы, собственно говоря, от них, политиков, ждали?
А вот вторая составляющая скандала представляет (для меня, во всяком случае) серьезную, на мой взгляд - трагическую проблему и вызывает (у меня) огромный интерес. Это несовпадение исторической памяти; двух, нет, даже трех исторических памятей - нашей, эстонской и русскоязычной общины Эстонии.
Для нас война 1941-1945 - это война против варварского иноземного нашествия, война за спасение России от гибели, счастливо совпавшая, к тому же, со Второй мировой - войной против нацизма. Для нас ребята, которые похоронены на Тынисмяги, - это солдаты Великой Отечественной и Второй мировой, солдаты, воевавшие против Гитлера. Они воевали против Гитлера в России, в Эстонии, на Украине, в Польше, в Германии, все равно где - и вовсе не для того, чтобы кого-то завоевать. Не до того им было.
За что они воевали? Лично они, наверное, просто выполняли приказ старшины; страна в целом воевала за свою свободу и немножко - за все человечество. Стране тоже было не до "территориальных приобретений" и "державной мощи"; разве что обитатели Кремля об этих материях всерьез размышляли - но к национальной памяти их размышления никакого отношения не имеют. Для нас "Бронзовый солдат" на Тынисмяги, может быть, и не "освободитель Эстонии", но уж точно не "завоеватель Эстонии", не воин Империи.
Так мы помним и так будем помнить.
В сознании русских в Эстонии все эти смыслы "Бронзового солдата" тоже присутствуют, хотя, насколько я знаю, теперь уже в сильно редуцированном виде: мы плохо представляем себе, насколько тамошние русские оторвались за 15 лет от России, насколько их сознание отличается от нашего сознания, насколько они отделяют себя сегодня от России. Россия для них все больше становится символом и легендой, скорее "прародиной", чем Родиной. Поэтому памятник в Таллине для них в меньшей степени, чем для нас, символизирует спасение России и мира от гитлеризма. Он скорее значит для них изгнание немцев из Эстонии, которую они считают своей Родиной. Но есть для них в этом памятнике еще и дополнительные смыслы. Изгнание немцев - это как бы предварительное условие для поселения в Эстонии их дедушек и бабушек. И Вторая мировая для них - это, помимо прочего, еще и история возникновения их общины. Поэтому "Бронзовый" в определенном смысле символизировал для них их легитимацию как жителей Эстонии - ту легитимацию, которую постоянно ставят под сомнение эстонские радикальные националисты. Для них он - не столько Воин-освободитель, сколько "первопоселенец"; что-то вроде памятника лорду Гастингсу в Бомбее для англо-индийцев (между прочим, не слыхал, чтобы индийское правительство когда-нибудь намеревалось его демонтировать - а ведь англо-индийцев в Индии не треть, а ничтожное меньшинство).
Так они помнят и вряд ли когда-нибудь будут помнить по-иному.
А вот для заметной части эстонцев (в том числе и для некоторых эстонских русских - для тех из них, чьи предки жили в Эстонии до 1939, как, например, староверы Причудья) Вторая мировая война имеет один-единственный смысл: это война, в ходе которой их страна потеряла свою независимость, стала жертвой варварского иноземного нашествия. Не стоит тешиться официально провозглашенной исторической доктриной "трех оккупаций": это - для Совета Европы. На самом деле в этой разновидности национального сознания присутствуют две оккупации - 1939-1940 и 1944-1991. А период 1941-1944 для них не оккупация, а временное освобождение от русского ига, и немцы - не оккупанты, а едва ли не освободители. Эстония - единственная, кажется, европейская страна, занятая вермахтом, в которой не было национального антифашистского Сопротивления. В Литве многочисленные националистические подпольные группы и боевые отряды сопротивлялись нацистской оккупации; на Украине против немцев сражались бойцы УПА ("бандеровцы"); даже в Латвии под конец оккупации какое-то антинемецкое шевеление имело место... А в Эстонии - не было. (Я имею в виду национальное антинемецкое Сопротивление, а не действия советских партизан, забрасываемых за линию фронта из Москвы. Символическая попытка - полугероическая, полусамоубийственная - нескольких таллинских интеллигентов создать в 1944 году, во время отступлении вермахта, "эстонское национальное правительство" вряд ли может считаться эпизодом антинемецкого Сопротивления).
И то сказать, а чего им такого дурного немцы сделали? Эстонцев, как таковых, они не трогали, только евреев уничтожили. Не случайно в официальных документах сегодняшней Эстонии события сентября 1944 именуются "Захватом Таллина Красной Армией". Не "освобождением", не дай Бог, и даже не нейтральным "занятием города", а захватом. И это относится не только к действиям Советской армии, но и к военным операциям союзников; как мне говорил лет семь тому назад один очень милый человек - эстонский националист (кстати, этнический русский): "Пусть они (англичане и вообще европейцы) сначала извинятся за то, что разбомбили в 1944-м наш Оперный театр, а потом уже учат нас правам человека". Так что немцы для них - никак не оккупанты, а, скорее всего, освободители-неудачники. А англо-американцы - пособники русских оккупантов, которые, правда, могли искупить свою вину перед эстонским народом, бросив году этак в 1947-м парочку атомных бомб на Москву, но не сделали этого, предав Эстонию в очередной раз. (Я, конечно, немножко утрирую, но не так уж сильно). И поэтому наша аргументация насчет того, что, мол, "Воин" на Тынисмяги - это не солдат 1940-го, а солдат 1944-го, солдат войны с Гитлером, не работает. Они были если не на другой стороне, то уж точно не на нашей, и не склонны по этому поводу рефлексировать. Это я не в смысле морализаторства: всякое бывает в истории - и Махатма Ганди в той войне был на другой стороне...
Так они помнят. Хорошо это или плохо? У них есть основания помнить именно так, а не иначе: 14 июня 1941, за неделю до начала войны, многие тысячи эстонцев, в том числе женщины, старики и дети, были за одну ночь вывезены в товарных вагонах в Россию - в лагеря или в Сибирь на спецпоселение. И гибли в последующие годы именно те, кого вывезли, а не те, кто остался в Эстонии и попал "под немцев". Да и 45 лет, последовавших за сентябрем 1944 (и особенно депортации 1948-го), отбрасывают свою тень назад в прошлое. Я достаточно видел эстонских могил в своих поездках по Сибири, чтобы относиться чистоплюйски к этому варианту памяти.
Проблема не в этом. Проблема в том, как жить рядом двум народам с такой разной исторической памятью. И дело не в том, что мы, русские, чего-то там не хотим помнить. Лично я всю свою сознательную жизнь знал и про эстонские депортации, и про литовские, и про латышские: знал, помнил, сочувствовал, стыдился. Но это мое знание и мой стыд не могут заставить меня отнестись к памятникам нашим солдатам Отечественной войны, где бы они ни стояли, иначе, чем я к ним всегда относился. Думаю, что все мы здесь в России - даже если внезапно вновь дружно возобновим прерванный процесс осмысления собственного прошлого и осмыслим его с той полнотой, с которой, как казалось, готовы были делать это в конце 1980-х, - все равно не изменим нашего национального отношения к Отечественной войне и к памяти наших солдат, погибших на этой войне. Максимум того, что мы здесь можем, - это не забывать о другой стороне медали, помнить о том, что существует и другая память, и пытаться эту другую память понимать. Но принять ее как свою мы не можем. И не должны этого делать.
А вот как решать в такой ситуации конкретные конфликтные проблемы - это вопрос.
На днях я говорил на эту тему с одним очень известным российским общественным деятелем, правозащитником и - в советские годы - политзаключенным. И он сказал одну фразу, которая, на мой взгляд, заслуживает внимания. Ну да, сказал он, случается, что национальные образы прошлого вступают между собой в конфликт. Но, может быть, тогда следует обращаться к памяти общечеловеческой?
Если принять эту точку зрения, то оценка сюжета с "Бронзовым солдатом" становится однозначной. Потому что в общечеловеческой памяти война 1939-1945 - это война с нацизмом, т. е. абсолютным и всемирным злом, независимо от того, что в антигитлеровской коалиции участвовал местный восточноевропейский бандит Сталин (да и сицилийская мафия, как известно, тоже внесла свой вклад в дело союзников). И все малые войны, происходившие в рамках этой большой войны (или ставшие ее последствием) и имевшие часто смысл, противоположный антифашистскому пафосу Второй мировой, не изменили и не могут изменить этой общей оценки.
И так уж получилось, что традиционно наша российская память куда ближе к этой общечеловеческой оценке, чем эстонская.
Когда я говорю "мы", я имею в виду не русских и не эстонцев, а людей.
2007.06.22 | Юрій Зарицький
Re: Проблема в одному - відсутності міжнародного
осудження кривавих масових злочинів кліки Сталіна і керівної спрямовуючої ролі комуністичної партії.Допоки не відбудеться суду над комуністичним режимом,прогресивне людство в усіх країнах,які були під комуністичним терором, буде ототожнювати радянського солдата,в першу чергу,як комуністичного посіпаку,який вивозив у Сибір дітей, жінок,стареньких родичів,катував і розстрілював,морив голодом безневинних людей.Мені можуть заперечити,що це робили частини НКВД,що війська до цих злочинів не мають відношення.Мають і то пряме.Це ж на їх штиках встановлювалась радянська влада,комуністичний режим,жахливий терор цивільного населення.І ці факти незаперечні.Звільнення від фашизму і нове закабалення частини Європи комуністичним режимом потрібно трактувати як національні трагедії країн,що зазнали комуністичних жахіть.Ніхто не має права втручатися в справи Естонії,де мають всі підстави вирішувати де стояти памятнику і де влаштовувати поховання.Чому Естонія має наслідувати Росію і влаштовувати цвинтарі на міських площах (в Москві на Красній площі),де проводять шумні шоу,порушуючи вічний спокій своїх комуністичних героїв?Москва може забрати останки загиблих і перезахоронити.Навіть на Красній площі,чи ще десь там в самому кремлі.2007.06.24 | Євген Захаров
Re: Дуже схоже
Мабуть, я мушу пояснити цю схожість.Я написав цю статтю на замовлення журналу "Критика", де вона вийшла в травневому номері. Стимулом для її написання була прекрасна, нмд, статтья Ярослава Сватка:
http://www.maidanua.org/static/mai/1178309795.html
в дискусії по якій на Вільному Форумі я і навів статтю Олександра Даніеля, яку Ви зараз згадали. Роман Сербін тоді написав - цікаво, як історічні пам'яті виглядали б в українському контексті.
Водночас в розсилці правління міжнародного "Меморіалу", членом якого я маю честь бути вже багато років, йшло жваве обговорення сюжету на Тинісмягі, відкриття музею радянської окупації в Україні, статті Сані Даніеля, який так само є членом правління "Меморіалу" багато років. І ці дискусії також стимулювали мене написати на цю тему, тим більше, що випусковий редлактор "Критики" Андрій Мокроусов дуже бажав цей текст від мене отримати.
Звичайно, я використав матеріали електронної дискусії в "Меморіалі", про що й згадав в "Критиці". Так само зрозуміло, що я йшов в руслі статті Сані (ми до речі, друзі з юності, а знайомі з дитинства, з 1956-го - бо наші батьки були друзями), але мій текст фактично полемізує з його текстом і додає до нього українську ситуацію.
Що вже вийшло - судити не мені.
2007.06.24 | Svitlana
Re: Дуже схоже
Більше всього у "статті-прототипі" (визначення мабуть не дуже вірне, але як на мене цей текст став трохи більше, ніж поштовхом, але й задав канву) мені подобаються два моменти.1. Усвідомлення автором ось цього: "Думаю, что все мы здесь в России - даже если внезапно вновь дружно возобновим прерванный процесс осмысления собственного прошлого и осмыслим его с той полнотой, с которой, как казалось, готовы были делать это в конце 1980-х...". В нас про це вже писали, зокрема Ю.Шаповал у своєрідній стотті-звіті "Травнева подорож до Москви" в газеті "День", але в статті російського історика, та ще й відкритим текстом бачу вперше, хоч можу і помилятись. Як відомо, усвідомлення та артикуляція - це вже багато, для початку.
2. Сумнівне, як на українського історика твердження: "Потому что в общечеловеческой памяти война 1939-1945 - это война с нацизмом, т. е. абсолютным и всемирным злом, независимо от того, что в антигитлеровской коалиции участвовал местный восточноевропейский бандит Сталин (да и сицилийская мафия, как известно, тоже внесла свой вклад в дело союзников)". Звідки у сучасних російських істориків таке непереборне бажання "здрібнити" явище сталінізму, попри існування російського-ж таки анекдоту періоду тих самих 80-х: Гітлер - це дрібний тиран сталінської епохи. Адже такий підхід загрожує російським історикам неминучим переходом на розмову про те, що сталінізм - явище нічим особливо не видатне на загальній картині російського імперіалізму...
2007.06.24 | Євген Захаров
Re: Дуже схоже
Svitlana пише:> 2. Сумнівне, як на українського історика твердження: "Потому что в общечеловеческой памяти война 1939-1945 - это война с нацизмом, т. е. абсолютным и всемирным злом, независимо от того, что в антигитлеровской коалиции участвовал местный восточноевропейский бандит Сталин (да и сицилийская мафия, как известно, тоже внесла свой вклад в дело союзников)". Звідки у сучасних російських істориків таке непереборне бажання "здрібнити" явище сталінізму, попри існування російського-ж таки анекдоту періоду тих самих 80-х: Гітлер - це дрібний тиран сталінської епохи. Адже такий підхід загрожує російським історикам неминучим переходом на розмову про те, що сталінізм - явище нічим особливо не видатне на загальній картині російського імперіалізму...
Ця критика не за адресою. "Меморіал" взагалі і Олександр Даніель зокрема якраз, навпаки, постійно нагадують російському суспільству, що таке сталінізм, ленінізм, путінізм тощо.
2007.06.24 | Volodymir
Память объективна
Имхо, заголовок такого типа для таких процессов - это плохая техника для выявления сути столкновения и дальнейшего прорастания процесса. Но такое и в УК можно почитать, потому обосную.Отрицать не буду, что память это часть механизма, навязывающего действительности, которой в реальности нет (т.е сенс-человек программируется как субъект-система распознавать то, чего нет, - потому что модель в памяти навязывает определенный образ). Потому на многое влияет.
Тут такие аналогии о сталине и реакциях на перенос захваченных мест. Как-то, читая документы архива № 2, поразился схожести действий генсека, генераллисимуса и иезуита и Ивана IV именно по объективному вменению (грозный тогда означало немного другое, а Казань воевать не раз челобитные подавались, тем же Пересветовым - потому в грозности сходства не вижу).
Имхо, дело не в памяти, а для чего она. Даже не вникая в мелочи типа переименовывании для целей отождествления символов, не глядя какова суть, социалистов сначала фашистов а потом и националистов. Дело в технике сакрализации.
Захоронения в центре захваченных поселений служат многим целям: отправлению ритуалов, символизации пяди захваченной земли, куда можно вернуться, и для этой цели кости носят охранную роль. Можно взобраться на гору, воткнуть знамя - каждый будет рад его сбросить. Но захоронения это совсем другое, особенно в хринстианской традиции. Они распознаются как нечто сакральное на базовых уровнях всеми, кто придает значение силе (это объясняет и вольное обращение с подобными могилами в самой РФ - тьам основные функции таких симфолов утрачены). Но не могут выполнять предписанную им своебразную технику, если речь о военном кладбище - там это уже место скорби, благородства тех, кому досталось в конце-концов поле боя - потому против почтить память всех загибжих внутренне такое сопротивления у брателлос: но аргумент одного уровня, в лоб возражать нельзя, потому такие обходные мероприятия.
Великая отечественная по образцу 1912 года - это сакральное все почище вдолбленное чем Пушкин или агрессивный блок НАТО. Эдесь все работает на уровне образов, а не исторической правды: погибли 35 миллионов (из них - огромное количество из-за нецивилизованных методов ведения войны, неприсоединения к конвенции, в армии Власова и т.д. - знание неважно). А раз так, ритуал отправлять могут только наследники победителей.
Те же приемы и подмена предмета - раз подлые пиндосы против интересов Державы, думать не нужно и т.д.
Т.е простой пример резонансной технологии, построенной на нечетком образе в условиях вакуума достойных целей и средств.
При чем тут конфликт памятей: здесь конфликт памяти одних и программы других.
Как только произносится - "наши деды погибли, неужели они погиблит зря" - аппоненты вроде как начинают совестливо мучиться, а оприччине того и нужно.
Да, память разная. И у одних - запись поверх мозга, взрыхленная и пробитая руиной пропагандиских построений и действительности коммунизма. У других вроде как нет, но работает первая сигнальная - наши- чужие. Ситуация вроде тоже поднята на щит на пропаганде на костях, не вникая что место могилам не кладбище. О том, что там за кости, волноваться могут только специалисты, у них другой уровень.
И в такой ситуации мне кажется, что к причинам, по которым дествовали одни, и повод для отправления ритуала, которым воспользовались другиие, память относится не как управление, а как инструмент.
Потому стоит выделять главное, различать причины-следсвия, субъекты и объекты в происшествии.
Другая аналогия - демократия как инструмент в сохранении награбленного, например, брателлос и Кучмой лично. Сильный или слабый Президент, вынужденный применять справедливость (равное к равному - каждому свое - иус) и наделенный для этого полномочиями - вероятность мала, но существовала, в том числе и с подачи восточных мастеров кинжала по схеме Чаушеску. Парламенская республика переходного периода как управляемый хаос с отвлечением на борьбу с таким поклонником разграничения властей, как мороз (вся власть советам, и мороз генеральный пророк их) - такую вероятность низводила до 3%. Я уже не говорю, как проходит просеивание субъектов со своими недоосмысленными интересами для таких игр, тут даже память не важна - важно как они воспринимают будущую дейсвительность и что и кому готовы продать в борьбе за нее.
Я пишу о том, что, типа, в ситуации с реформой все просто и понятно - такова схема (структура, решетка) выбранной конфигурации, которая должна была защитить награбленное (тут - собственность, там - геополитические виртуальные плацдармы).
Не горить же при этом, что столкнулись морали и памяти.
Да, есть такое, что позволяет говорить о разницах в интерпретациях или даже моделях, схемакх, но это есть всегда, где возникает конфликт. Важно, чья интерпретация ближе к реальности, чтобы породить новую действительность, и всяческие разные памяти (о какой вообще памяти можно говорить с недоступными и фальсифицированными архивами и даже воспоминаниями - скорее, это не приобретенная и осмысленная память, а искаженный импринт идеологических матриц) - это не больше чем один из реквизитов тех, кто конфликтует. Работать с корешками, а не вершками.
2007.06.25 | harnack
І "Критика" не знає різниці між Повернемося/Повернімося?
Повернемося [Повернімося] до естонського сюжету. Один відомий російський правозахисник, колишній політв’язень, зауважив, що, коли образи минулого у різних народів конфліктують, то, може, доречно звернутися до загальнолюдської пам’яті?А також:
Нагадаємо [Нагадаймо/Нагадуємо]: Естонія – єдина захоплена Німеччиною європейська країна, в якій не було збройного антинацистського Опору.
Тьху: Я зовсім розчарований в "Критиці": елементарної мови бракує та дастьбі!
+
більш пріоритетна = пріоритетніша
2007.06.25 | harnack
Радше: конфлікт двох форм забуття!
2007.06.25 | ГайдиДоБайди
Таллін це наслідки путінської політики
Путін, тобто Кремель керує безпосередньо цією "молоддю", що Путін перетворив у нацюків. Цих російських нацюків виховують і згуртують у спілці НАШЬІ, яка безпосередньо підпорядковано і керується людьми Кремля. Ці молоді люди отримують навіть мобільні карточки, щоб їх на поклик згуртувати до демонстрацій і всякого нацюківства а ля какалінка...Ця нацюківська спілка й інші можуть вільно діяти в Україні і головно по Криму і Лівобережжю. Як вийде, то навіть з сприянням СБУ, бо досі не було почути ніякого застереження від цієї установи з цього приводу, яка тільки для показу працює для укр. держави. А по Заході били на сполох з цього приводу.