06/22/2007 | samopal

...Не усвідомиши уроків минулого, не зможеш будувати майбутнє. А больових моментів, таких собі рефлекторних точок, від доторкання до яких в українського суспільства настає больовий шок – безліч, майже кожне питання української історії. І, мабуть, найболючішим залишається друга світова війна.

За політичними баталіями в нашій країні слідкує майже кожен. Абсолютна більшість наших співгромадян із завмиранням серця довірливо заглядає у рота своєму політичному кумирові в очікуванні від нього справжнього дива або, принаймні, покращення свого життя вже завтра. Забуваючи про своїх репресованих або загиблих дідів та бабусь, не розуміючи та не поважаючи власного минулого і свого „Я”. І це не проблема, це – хвороба. Такий собі політико-культурологічний шок, больовий синдром, без якого в українському суспільствы демократія не дозріє. Поки не перехворієш - не видужаєш. Не видужаєш - не матимеш повноцінного життя. Цей вірус не затьмарює розум, він посуває життя на другий план. А заразом унеможливлює усвідомлення тих причин, котрі призвели до захворювання. А рецепт видужання для українського суспільства досить простий: не усвідомиши уроків минулого, не зможеш будувати майбутнє.

А больових моментів, таких собі рефлекторних точок, від доторкання до яких в українського суспільства настає больовий шок – безліч. Майже кожне питання української історії. І, мабуть, найболючішим залишається друга світова війна. Біль, може б, вже й вщух, якби не політичні шулери, які тиснуть і подразнюють больові точки, лишень би нагадати про свої нецікаві та огидні пики. І біль залишається. Ось знову знакова дата – 22 червня, 66 років з початку великої вітчизняної війни. Привід не міфологізувати, не піаритися, а говорити правду.

Міф перший: брехня. Війна була Великою Вітчизняною? Років і прихильників в цього міфу на просторах колишнього СРСР найбільше. Насправді - великою війна була. Лише вдуматися і уявити – 50 мільйонів життів по всьому світові вона забрала. А чи була вітчизняною? Назвою «вітчизняна» - про це мало хто згадує - вона була номінована за ініціативою Сталіна задля підйому раяднського патріотизму за прикладом війни з Наполеоном 1812 року. І багато радянських років поспіль нас настирливо привчали називати цю війну вітчизняною, забуваючи розповісти про 1939 рік, про розчленування Європи між Гітлером та Сталіним, про таємний пакт, про захоплення Радянським Союзом Західної України, країн Балтії, Бессарабії. Вони що, не були частиною СРСР? Для них війна почалася 22 червня 1941? Та ні. Для України війна почалася 17 вересня 1939 року з приходом червоної армії, з депортаціями та репресіями.

Міф други:. „Ми святі, ми постраждалі, ми не винні”. В щасливі та безтурботні часи „розвиненого соціалістичного раю” владні ідеологи просто від забудькуватості не розповідали радянським громадянам про деякі аспекти існування цього „оазису райського життя” в „пустелі капіталістичного пекла”. Про стратегію Сталіна, спрямовану немов би на переможну світову пролетарську революцію земною кулею, яка насправді зміцнювала владу однієї людини. Про соціалістичну економіку, яка повинна була слугувати інструментом світової революції, а не інструментом покращення життя людей, а в реальності зміцнювала командно-адміністративну систему і посилювала одноособову владу. Про індустріалізацію і колективізацію, що проводилися як два напрямки одного процесу задля отримання коштів від селянства для побудови промисловості, яка представляла собою єдиний військово-промисловий комплекс. Для тих нерозумних, незгодних з політикою партії, незгодних віддавати збіжжя державі задарма, попутно влаштували голодомор. Вся країна працювала не на добробут своїх громадян, а на вироблення зброї для ведення війни з уявними ворогом, на зміцнення тоталітарної системи на чолі зі Сталіним. Хіба то вже не був початок війни? Скажіть, будь ласка, якщо ваш вкрай вбогий сусід, в хаті якого повна злиденність, продавши все до останньої зернини, на отримані гроші купив кулемет і гармату, то де гарантія, що він не використає їх проти Вас, в якого більш забезпечене життя? А ніякої. І всім було зрозуміло: „савєти” зупинятися не збираються. Зрозуміло і європейським демократичним лідерам, і Гітлеру. Питання було лише: коли і хто перший? І всі розуміли, що зіткнення двох тоталітарних мілітаризованих систем не уникнути. Європа наче вичікувала битви двох монстрів, намагаючись зіштовхнути їх лобами і залишитися лише стороннім спостерігачем. Саме тому, коли в 1940 році під нацистський черевик було покладено пів-Європи, витрачено зброю, людські та матеріальні ресурси, Сталін був не готовий сприйняти навіть думки, що Гітлер зважиться напасти на більш озброєного і сильного. А те, що СРСР був озброєний на той момент краще за нацистську Німеччину, сьогодні не хоче розуміти хіба що затятий лектор з відділу наукового комунізму. Цим і пояснюється відсутність реакції особисто Сталіна на попередження про визначений термін початку наступу німців на СРСР, відсутність реакції на скупченість німецьких військ біля кордону. Тому був шок майже тиждень від початку війни, тому величезні втрати...

І найголовніше: трагедія. Від початку війна виявила найгірші та найогидніші риси тоталітарного сталінського режиму. Видатні військові стратеги знищені, внаслідок чого відсутня теоретична база сучасної стратегії ведення війни, винищено майже половину офіцерського складу, підконтрольність одній людині унеможливлювала відповідальність кожного на своєму власному місці. Тому в бій кидали непідготовлених людей, які тільки-но пройшли сотні кілометрів, без відпочинку та зброї (остання надходила через декілька днів після початку бою), а на всі зауваження, що люди не можуть воювати в таких умовах, відповідь була одна – жінки ще народять. Ця фраза стала тим постулатом нелюдського шляху до перемоги. А загороджувальні загони НКВС, а штрафбати... І ціна цієї перемоги в 27 мільйонів життів у колишньому СРСР! В Україні 13 мільйонів. Військових та цивільних. А у Німеччини 11 мільйонів! Мало хто любить згадувати про те, що кілька днів на передовій означало бути вбитим, виживали лише одиниці. З передової не відправляли на відпочинок, життя ж не берегли. На відміну від „савєтів” німці обов’язково давали відпочинок і поїздку до дому тим, хто провів два тижні на передовій! А результат відомий. В кінці 80-х з 6 мільйонів ветеранів лише 100 тисяч були на передовій. Один з професорів Київського університету, світла йому пам’ять, не хочеться згадувати його відоме ім’я з такого приводу, казав, що воліє не виставляти на показ свої ордени, адже не хоче бути серед тих, хто ніколи не відвідав справжнього пекла – передової. І можете собі уявити, що серед тих, хто сьогодні крокує переможним маршем, справжніх учасників війни – одиниці, всі інші – просто ветерани радянської армії. Вся їх переможна бравада лише данина радянській минувшині. Вся їх ненависть – лише вияв радянського виховання, підбурений „типа справжніми поціновувачами” їхнього великого внеску в перемогу: симоненки, морози, александровські, тобто вихованці комуно-тоталітарної доби, її справжні адепти... Такі собі пляски на могилах... Жодного слова правди. Жодної поваги до тих, хто приніс перемогу тій країні і загинув. Жодного слова про те, що перемога далася режимові лише життям мільйонів людей, кинутих на загибель без жалю, без поваги, без болю. Переваги в стратегії та техніці частково вдалося ефективно використовувати лише в другій половині війни, коли Сталін став хоча б трохи дослухатися до професійних військових. Але життів все одно не жаліли. І ця війна – не привід для гордощів, тим більш – політичних спекуляцій. Це неосяжна трагедія для всього людства. Це привід подумати над тим, як можна перетворити світ на зрубаний ліс, людину – на щепки, що йшли в топку війни, в тому числі і в переможній ході радянської влади, привід замислитися, як можна перетворити перемогу на чергове поневолення власної країни та Східної Європи. І як результат - жодної поваги до людського життя ні у тієї влади, ні у сьогоднішніх її послідовників.

Але нове українське покоління зростає. Вільне покоління, якому радянщина не позатирала розум до стану нездатності сприйняти свободу і правду, не відшибла бажання поважати себе, не випестувала ненависть до своєї національності, країни, історії. І попри шалений спротив доморощених українських манкуртів, це покоління не бажає відкараскаться ні від своєї країни, ні свого походження. І давати відповіді на складні питання перед ним все одно доведеться. Адже воно вже потребує правди, нехай гіркої, болючої, трагічної.

P.S. Стаття написана онукою двох героїв війни. Один був в’язнем концтабору, пізніше воював у з’єднаннях Федорова. Другий в 1944 – 45рр. з боями дійшов до Югославії. Отже, комуно-шакалятам і манкуртам прохання не турбуватися.
====================================================================
http://rep-ua.com/71059.html